Провокація так провокація

Якщо ваша постановка, книга, сюжет, фільм не викликали запеклу суперечку, десь ви помилилися. Документальний фільм «Якби Чорновіл. Кращий сценарій для України» Олександра Зінченка та Сергія Лисенка на Суспільному (рецензії оглядачів «Детектора медіа» читайте тут, тут і тут) викликав не суперечку, а практично срач (перепрошую дуже, але слово внаслідок регулярного вживання можна вважати легітимізованим). Тож усе зробили правильно.

Автори не граються в кота й мишки, а формулюють надзавдання з перших хвилин: розібратися з міфом (казочкою, забобоном), що на початку Незалежності Україна пропустила поворот на роздоріжжі, втратила єдиний шанс стрімко стати розвиненою європейською, гаразд, східноєвропейською країною на кшталт Польщі, коротше, щось пішло не так. «Не так», виявляється, скоїли українці, обравши президентом далекого 1991 року не безкомпромісного патріота В’ячеслава Чорновола, а досвідченого пристосуванця Леоніда Кравчука — так досі вважає частина співвітчизників, і їхня кількість із роками не зменшується. Звісно, серед тих, хто взагалі цікавиться минулим і схильний ставити запитання відповідного масштабу. Ось цю казку й препарують автори фільму.

  Архівні кадри з фільму

Особисто мені фільм безумовно сподобався, що й не дивно, бо він робився моїми друзями, моєю компанією, навіть у моєму підрозділі, мало не на моїх очах. Тому заради сумлінності я би уважніше розібрав претензії недоброзичливців. Перша й головна — недостатня оцінка масштабу В’ячеслава Максимовича Чорновола, його політичної мудрості та лідерських якостей. Друга — недостатня присутність Чорновола як особистості, його текстів і думок, мовляв, реального політика замінили схемою, зробивши довільні висновки. Третя — недостатнє представлення серед експертів його друзів і союзників, які би неодмінно розставили правильні акценти й донесли істину. Враховуючи харизму історичного діяча, одного з батьків-засновників української Незалежності, його заслуги перед країною й, не в останню чергу, його трагічний шлях, включно з жорстокими випробуваннями в совітські часи, глухоту співвітчизників і, ймовірно, насильницьку смерть від руки ворогів, така реакція неминуча. Шанувальники й близькі героя образилися. Вочевидь, їх задовольнив би лише байопік у жанрі пам’ятника, але зауважу, що таких фільмів не бракує — щирих, захоплених, детальних, я в один клік знайшов пів десятка спроб різних років, здебільшого високої якості, хоча й дещо монологічних.

Ще одна група зауважень, як годиться, полягає в переліку фактів, які у фільмі було проігноровано: цього не згадали, цього не врахували, цього не підкреслили. Мені це добре зрозуміло, коли намагаєшся упхати в 52 хвилини екранного часу всіх учасників, обставини, проблеми й дрібні деталі реального перебігу подій, а тайм-код безжально опускає тебе на землю. Ясно, що треба або переходити до багатосерійного формату з відповідними змінами драматургії, не кажучи про виробничі міркування, або змиритися з тим, що ти не пишеш багатотомову історію країни, а робиш наразі один-єдиний фільм, бажано логічний і переконливий, будуть ще інші. Ну й нарешті варто згадати звинувачення в тому, що автори надто позитивно або, навпаки, негативно оцінили різних героїв нашого минулого. Кравчук, Кучма, Ющенко висвітлені неправильно. Знову хтось образився.

Про Ющенка варто згадати окремо. В колективній пам’яті, ніде правди діти, він закріпився як «слабкий» лідер. І Зінченко з цифрами в руках, утім доступними кожному, хто зазирне у Вікіпедію, нагадує, що президентська каденція Віктора Андрійовича стала періодом безпрецедентного зростання економіки й відповідно добробуту пересічних українців. Так, олігархи, так, любі друзі, так, нерішучість і половинчастість, але, перепрошую, подвоєння ВВП за чотири роки — це що, другорядна деталь? Жорстка економічна політика вимагала неабиякої особистої мужності, яку мало хто оцінив. Це щодо ймовірної реакції виборців на реформи, яка так само неминуче чекала би й Чорновола, якби саме він їх упровадив. До того ж не забуваймо, гібридна війна почалася не вчора, вся міць пропаганди сусіда працювала на знецінення будь-яких досягнень і компрометацію політиків, які не бажали бути маріонетками Москви. Результати маємо у власній голові, досі. Тобто шлях України не був шляхом лузерів попри декілька фатальних помилок інфантильного електорату, але вибір 1991 року, швидше за все, не був такою фатальною помилкою.

Внутрішній спротив, точніше, протест можуть викликати декілька тверджень фільму, озвучених спікерами: 1) Чорновіл сам не розумівся на економіці; 2) навколо нього не було людей, які розумілися на економіці; 3) українці не були готові до реформ. Щодо першого й другого можна ще сперечатися, що ж до третього, треба не мати взагалі жодного уявлення про суспільні процеси після 1991 року, щоби це заперечувати. Ідеться не лише про взірцевих радянських людей, які мріяли лише про одне: щоби стало, «як раніше», щоби червоні прапори, 1 травня й 7 листопада, щоби програма «Врємя», російською, звісно. Були інші, й їх була більшість: нуль звички до свободи, нуль навичок ухвалення особистих рішень, нуль економічних знань, нуль уявлення про причинно-наслідкові зв’язки. Кваліфіковані інженери не могли вибачити того, що їм довелося хапати «кравчучки» та їхати торгувати прасками на польські базари, робітники не бажали миритися з тим, що вони більше не виробляють продукт, який від початку нікому не був потрібний, шахтарі не розуміли, чому вони не отримують платню за свою працю на межі людських можливостей. Уся ця істерична розгубленість вимагала простих обіцянок від політиків — і відвертість до переліку технічних вимог не входила.

Серед зауважень до фільму було й таке: чому не порівнюєте з реформами в Естонії, Латвії, Литві, адже стартові умови більш схожі? Орієнтир на Польщу не випадковий: чимало українців кінця 1980-х і всіх 1990-х саме там побачила свій перший «закордон». Бо в нашому міфі про благословенний, але втрачений рай не було Естонії, українець порівнював із тим, що бачив. Можливо, якщо не сам, то кум або сусід.

Найбільше ж невдоволення рецензентів викликав сам по собі зухвалий прийом альтернативної історії. Пряма цитата з одного відгуку: «…Притягнути за вуха альтернативну історію з негативними заголовками про Чорновола у перебивках між коментарями маловідомих експертів, зокрема, висновок про можливість приходу до влади комуніста Ткаченка й укладання у 2006 році союзного договору між трьома диктаторами “альтернативної” України, нинішніх Росії та Білорусі...». Це, перепрошую, Лешек Бальцерович — маловідомий експерт? Визнаний у цілому світі піонер посткомуністичних трансформацій? Це комуніст Ткаченко притягнутий за вуха? Забули цифри голосування 1990-х? Тогочасну соціологію? Приклади пострадянських країн, практично всіх, крім Балтії? Забули.

Олександр Зінченко відверто іронізує з «якбитології», якою він оперує. Крилата фраза «історія не має умовного способу» (в оригіналі: «Історія не знає “якби”» — саме так звучав у першоджерелі вислів маловідомого німецького професора Карла Людвіґа Гампе, хоча приписували його кому завгодно, від Маркса до Сталіна) надто банальна, щоби з нею не сперечатися. Автори вдалися до інтелектуальної провокації цілком свідомо й даючи собі справу з можливої реакції. Чому?

Автор і ведучий Олександр Зінченко

Маю аргумент для порівняння, який навмисно не вигадаєш. Практично синхронно з прем’єрою «Якби Чорновіл» в мережі з’явився черговий випуск відеоблогу Акіма Галімова з серії «Реальна історія» на ту саму тему й частково з тим самим фактажем і аргументами. Ми дізнаємося фактично те саме, що й від Зінченка: що в Польщі на момент старту були економісти на чолі з Бальцеровичем, які навчалися на Заході й від 70-х років накопичували напрацювання щодо майбутньої шокової реформи, був клас дрібних власників, а не було вчорашніх селян-колгоспних кріпаків, була політична сила, що виросла з профспілки «Солідарність», загартована й готова до рішучих дій, був Костел як фактор морального єднання, була національна свідомість і, головне, була категорична солідарна незгода повертатися в учора. Усе те, що в нас було відсутнє як явище. Галімов працює переконливо, чесно, без спекуляцій і пересмикувань, його відео набрало під 300 тисяч переглядів, браво!

А тут якраз постає питання засадничої різниці між жанрами: від телевізійного фільму в принципі очікується більша атрактивність і креативність, бо це продукт багаторазового використання (зокрема на різних платформах і в офлайні), тобто це фільм! Тому до нього було залучено режисера, який зняв із десяток документальних та ігрових стрічок, лавреата багатьох фестивалів, постановника, який не боятиметься експериментів у межах формату. «Якби Чорновіл», схоже, став якраз таким експериментом — і не лише формальним, а й із точки зору роботи з авдиторією. Бо це дослідження не про Чорновола як такого, а про його умовний образ, який закріпився у свідомості нащадків. А нащадки, як і сучасники, в масі своїй не налаштовані на спільну складну працю над покращенням держави, вони щоразу розраховують на диво, на героя, який «розрулить» усі соціальні й економічні проблеми, а вони, сучасники, тим часом житимуть, як звикли: крутитимуться, домовлятимуться, даватимуть хабарі — ну що вам розповідати. Вони це доводили неодноразово, обираючи не реформаторів, а потенційних фокусників, які принесуть їм щастя на таці. Іншими словами, це фільм не про нього, а про нас. За великим рахунком, саме звідси образа як спротив реальності.

Під фінал: як телевізійник я взагалі за людину в кадрі, за те, щоби не боятися автора, який прямо звертається в камеру. Довгий час покоління вітчизняних режисерів, випускників наших кінофакультетів, уникали цього природного для жанру прийому, бо підсвідомо вважали, що це не кінематографічно, їх так виховували. Тому пластика, «отражонка», закадровий текст, у кращому разі інтерв’ю — це comme il faut для телевізійної документалки, а стендап — уже не comme il faut. Можливо, саме вплив відеоблогів допомагає поступово позбутися цього підсвідомого табу. Я радий, що на екрані знову після довгої перерви Олександр Зінченко власною персоною, бо він презентабельний, знає матчастину й має право на висновки. Я радий, що в тканині фільму чимало інфографіки, вона працює на результат і розширює палітру. Я радий, що режисер не побоявся погратися зі штучним інтелектом, бо за ним майбутнє, подобається це нам чи ні. Зрештою я радий, що фільм викликав таку хвилю протестів. У протестах народжується істина.

Титульне фото: Oleksandr Zinchenko/фейсбук