Сделать Америку еще больше. Почему "атака" на Канаду и Гренландию – не шутка, а стратегия Трампа

Дональд Трамп ще не повернувся до Білого дому, але вже встиг шокувати всіх своїми зовнішньополітичними планами, як-от заявами, що Данія має поступитися та віддати Сполученим Штатам Гренландію, адже це потрібно "з безпекових міркувань".

"Їм (Гренландії.

– Ред.) і всьому вільному світу потрібні безпека, захист, сила і мир! Ця угода має відбутися..

Зробимо Гренландію великою знову!".

А ще Дональд Трамп висловлює претензії на Панамський канал, а також на сусідню Канаду – дружню до США державу та члена НАТО, по суті, заперечуючи незалежність своєї сусідки.

Такі заяви відверто лякають союзників Вашингтона.

Аргументація новообраного президента щодо бажаного ним перегляду кордонів мало чим відрізняється від того, як Владімір Путін "обґрунтовував" агресію проти України.

Тож Європа не приховує свого здивування і обурення цим.

"Принцип непорушності кордонів поширюється на кожну країну – незалежно від того, чи розташована вона на схід від нас, чи на захід", – заявив канцлер Німеччини Олаф Шольц.

"Євросоюз не дозволить іншим країнам світу атакувати свої суверенні кордони", – додав очільник МЗС Франції Жан-Ноель Барро, нагадавши, що Гренландія – це частина данської території.

Звісно ж, відповіді на закиди Трампа пролунали і від данської прем’єрки, і від інших європейських політиків та посадовців.

На цьому тлі лякає брак публічного засудження цієї риторики всередині США.

Навіть від противників Трампа.

Одним з небагатьох, хто прокоментував цю тему, став чинний держсекретар США Ентоні Блінкен, коментар якого, втім, звівся до того, що це питання не варте уваги.

"Ідея, висловлена щодо Гренландії, очевидно, не найкраща.

Але цього, очевидно, не станеться, тому не варто гаяти час на розмови про це", – заявив він.

А от від республіканців доводиться чути підтримку цієї риторики.

Заяви Трампа вже не вдається списувати на невдалі жарти або непродумані формулювання: їхня кількість і зміст свідчать, що це нова стратегія.

Принаймні публічна.

У цій статті ми аналізуємо, яке продовження матимуть ці заяви і яку мету ставить майбутній президент США, починаючи конфлікт зі своїми сусідами та союзниками ще до вступу на посаду.

А для тих, хто віддає перевагу відеоконтенту, ми виклали це у відеодискусії на You.

Tube-каналі Євро.

Правди (на який, до слова, ми закликаємо вас підписатися).

@video=//www

Дипломатія погроз.

Агресивну риторику Дональда Трампа у зовнішній політиці не можна назвати аж зовсім несподіваною.

Про прагнення контролювати Гренландію ми чули й під час першого Трампового президентства.

Тоді ж звучало невдоволення умовами торгівлі з Канадою – хоча до сумнівів у незалежності сусідки не доходило.

Але зараз заяви майбутнього президента США набули зовсім іншої ваги не лише через те, що вони стали жорсткішими.

Головна відмінність – те, що вони стали системними.

Якщо спершу про перетворення Канади на пʼятдесят перший американський штат говорили як про жарт навіть в оточенні Трампа, то після надцятого повторення – і публікації карти США з приєднаною Канадою – це дедалі більше схоже на цілком серйозний намір.

Інша річ, що шанси на втілення цього наміру нині дорівнюють нулю (чому так – пояснимо далі у тексті).

Ситуацію загострює відверте, демонстративне приниження канадського премʼєр-міністра, якого обраний президент США раз у раз називав "губернатором".

Не кажучи вже про відкрите хамство, яке лунає від одного з найближчих нині соратників Трампа Ілона Маска.

Добре хоч, що Трамп обіцяє не застосовувати війська проти Канади, аби приєднати її до себе – тільки "економічну силу".

А от щодо Гренландії він від такої обіцянки підкреслено утримався.

Заяви обраного американського лідера про Гренландію тягнуться ще з його першого президентського терміну.

Але тоді хвиля швидко згасла і запамʼяталася хіба мемами про будівлю Trump Tower посеред острова в Арктиці (та обіцянками Трампа не будувати її), а ті заяви всі списали на викривлене розуміння Трампом міжнародної політики.

Зрештою, це була далеко не єдина дивна заява часів його президентства, що не мала жодного продовження.

Те, що зараз ця риторика з’явилася знову, вже не можна пояснити помилкою чи незнанням.

Підкреслити, що це не обмовка і не помилка Трампа, мало і те, що одночасно до Гренландії вирушив його старший син.

Звісно, візит подавався як приватний і обійшовся без зустрічей із гренландськими посадовцями.

Але не в кожен приватний візит їдуть конгресмени і син майбутнього президента США.

Який підкреслював публічність поїздки, та й навіть зателефонував своєму батькові перед телекамерами ЗМІ.

Так само точно не є обмовками й заяви Трампа щодо Панамського каналу, на який припадає 40% морських контейнерних перевезень США.

"Послухайте, Панамський канал життєво важливий для нашої країни.

Він експлуатується Китаєм.

Китаєм! А ми віддали Панамський канал Панамі, а не Китаю", – сказав обраний президент США на пресконференції 7 січня.

Дійсно, у 1999 році контроль над каналом, який свого часу побудували американці, повністю перейшов до влади Панами – такими були умови угод Торріхоса-Картера, укладених 1977 року й ратифікованих Конгресом.

Навіщо це Трампу?.

Перш за все, варто зауважити, що заяви Трампа цілком вписуються в його логіку суперництва та протистояння тим світовим гравцям, з боку яких він бачить економічну загрозу для США.

На першому місці у цьому списку, з великим відривом від решти, стоїть Китай.

Тож важливо підкреслити, що стосовно Гренландії та Панами Трамп, коли пояснює свою логіку, наголошує саме на китайській загрозі.

Звісно, реальність дещо складніша, ніж пояснює Трамп, і приклад Панамського каналу це наочно ілюструє.

Всупереч заявам майбутнього президента, канал лишається нейтральним і не переходить до Китаю.

Ним управляє панамська державна компанія, а сама Панама – доволі надійний союзник США в регіоні.

Але нема диму без вогню – два порти в Панамському каналі перебувають в управлінні компанії з Гонконгу, яка має звʼязки з китайською владою.

Та в риториці Дональда Трампа ніколи не панував нюансований підхід.

А зараз її основою стали прямі атаки на держави, які виявилися його опонентами.

Та повернемося до мети, яку переслідує майбутній президент США.

Ані "Європейська правда", ані, насмілимось припустити, навіть найближчі радники Трампа не здатні залізти йому в голову.

Експерти-американісти, політики та навіть найближчі соратники Трампа сходяться у тому, що найбільш прогнозованою рисою майбутнього президента США є його повна непрогнозованість.

І у заявах, і в діях.

Дональд Трамп з легкістю йде на порушення навіть найбільш усталених засад міжнародних відносин, а до того ж готовий у будь-який момент змінити стратегію аж до протилежної.

І, нарешті, його публічні заяви зовсім не обов’язково збігаються з його реальною позицією та намірами (що він неодноразово доводив ще під час першого терміну президентства).

Тому можна лише припускати, що стоїть за його словами.

Але цілком реально проаналізувати реалістичність та вигідність для Трампа різних сценаріїв, і це є індикатором того, на чому Дональд Трамп може зрештою зупинитися.

А непередбачуваність Трампа змушує розглянути навіть ті варіанти, які спершу видаються безглуздими.

З низки регіонів, щодо яких від Трампа лунають агресивні заяви, ми обрали два, розташовані у євроатлантичному просторі, тобто у зоні НАТО – це Канада та Гренландія, які Дональд Трамп обіцяє "приєднати" до США.

Тож розберемося, якими можуть бути мотиви заяв нового президента щодо них.

Сценарій 1: поглинання Канади.

Спершу розглянемо найбільш прямолінійну версію: Трамп дійсно планує зробити те, про що говорить.

Тобто заяви на кшталт "Канада має стати 51-м штатом США" буквально це й означають.

Чи можливо у принципі приєднання до США нових штатів? Коротка відповідь – так.

Є процедура, визначена у Конституції.

Потрібні бажання цієї нової території (згода її законодавчого органу) та згода американського Конгресу.

Але стосовно Канади це – виключено.

Жодна вагома канадська політична партія – від лібералів до консерваторів – не підтримує входження Канади до складу США.

У Канаді є політики та рухи, які адвокатували таке рішення, але вони ніколи не здобували хоч якоїсь помітної політичної підтримки.

Є також свіже опитування, проведене у грудні 2024 року.

Тоді лише 13% канадців виступили за входження до США.

Проти – 82%.

До того ж це дослідження проводили ще до посилення Трампової риторики і його зневажливих та образливих заяв на адресу керівництва Канади; навряд чи це посилило проамериканські настрої у канадському суспільстві.

Це вже не кажучи про те, що канадська національна ідентичність помітно відрізняється від американської.

І про те, що Канада занадто велика, щоб можна було говорити про ще один штат (втім, деякі прибічники Трампа кажуть, що у такому разі її можна поділити на кілька штатів).

І насамкінець є важливе "ні", яке дозволяє прогнозувати, що для Трампа цей сценарій невигідний, навіть якби він мав змогу переконати канадських політиків у потребі "вступу до США".

Населення Канади має виразно ліберальні погляди.

Навіть канадські консерватори у багатьох питаннях близькі до ідей Демпартії США.

Тож за сценарію, якби канадські виборці раптом перетворилися на виборців США, це б суттєво нашкодило підтримці Трампа та Республіканської партії та змінило баланс сил у Конгресі.

А у разі вступу "кількома штатами" – то й у Сенаті.

Словом, сприймати на віру заяви Трампа щодо Канади – точно не варто.

Але чи є так само виключеним цей сценарій щодо Гренландії?.

Сценарій 2: поглинання Гренландії.

Ситуація з Гренландією відмінна хоча б тому, що це – не суверенна держава, як Канада, а автономія у складі Данії, яка має доволі широкі права.

У Копенгагені вирішуються тільки валютні питання, зовнішня політика та безпека.

Але населення острова зберігає право проголосити вихід зі складу данської держави.

Останніми роками гренландці дедалі більше підтримують рух за незалежність.

А з 2021-го при владі в Гренландії перебуває партія "Інуїт Атакатігііт" (у перекладі з гренландської – "Спільнота людей"), яка прямо виступає за незалежність острова, а референдум про незалежність може відбутися вже за кілька місяців.

У гренландців є підстави вимагати незалежності від Данії.

Після століть колоніальної історії тамтешнє населення досі скаржиться на дискримінацію на континенті (про що не забув згадати під час нещодавнього візиту і Дональд Трамп-молодший).

До того ж Гренландії з її багатими надрами було б вигідно мати більше свободи в питанні того, як цими ресурсами розпоряджатися у разі, якщо їхня розробка стане реальністю.

Та нині острів лишається бідним і залежить від допомоги данського уряду в розмірі понад 500 млн доларів на рік.

Звісно ж, залишається відкритим питання, чи справді Гренландія проголосить незалежність.

Але якщо це станеться, то рух до приєднання острова до складу США набуде змісту.

А у Трампа є кілька причин підтримувати цей варіант.

По-перше, це прагматичний розрахунок.

Цей острів багатий на нафту, газ та критично важливі для промисловості метали, причому значна частина покладів ще не розвідана.

У разі подальшого глобального потепління лід на Гренландії танутиме, а природні ресурси будуть більш відкриті до видобування.

По-друге, Трамп, як і будь-який політик, переймається своїм legacy, тобто питаннями історичної спадщини.

Розширення території США може стати тим, що лишить по собі президент Дональд Трамп.

Це як придбання Аляски у Російської імперії президентом Ендрю Джексоном у 1868 році.

Тоді купівлю найпівнічнішого штату США, який коштував американцям трохи більш як 110 млн доларів за нинішніми цінами, висміювали, але згодом виявилося, що йдеться про землю, багату на золото, нафту тощо.

По-третє, важливим є стратегічне розташування острова в Арктичному регіоні, який усе більше стає ареною протистояння Заходу, Китаю та Росії.

Не дарма майбутній президент Трамп під час зідзвону зі своїм сином під об’єктивами телекамер наголошував саме на тому, що острів "так стратегічно розташований".

Словом, щодо Гренландії шанси на те, що Трамп дійсно має намір забрати її, є набагато вищими, ніж щодо Канади.

Сценарій 3: безпекова боротьба з Китаєм.

Окремо варто розглянути можливість того, що заяви і наміри Трампа лунають на випередження можливих експансіоністських дій Китаю, глобального противника Вашингтона.

Вище вже йшлося, що незалежність Гренландії цілком може стати реальністю без будь-якого американського впливу.

При цьому острів може зіткнутися зі значним бюджетним дефіцитом, бо зараз більшу частину бюджету забезпечує субвенція з данського бюджету.

Чи не з’явиться у цей момент на горизонті Китай, готовий "підставити плече" мешканцям острова?.

Очевидно, що для Трампа неприпустимо отримати поруч велику зону китайського впливу, тим більше – з таким стратегічним розташуванням (не кажучи вже про надра).

А така характеристика розташування острова – цілком щира.

Не в останню чергу через те, що поруч проходять важливі судноплавні шляхи, які з таненням льоду набудуть більшого значення.

Важливо і те, що з часів Другої світової війни на Гренландії розташована американська військова база Пітуффік, і її збереження є для США додатковим безпековим інтересом.

Оскільки рухи за незалежність на острові стають дедалі сильнішими, то США входять у гру, хоча цілком достатнім було би збереження за Гренландією твердого контролю Данії.

Скажете, звучить занадто благородно для Дональда Трампа? Можливо.

Але принаймні елементи викладеної логіки теж не можна виключити.

Сценарій 4: торговельна війна.

Якщо ж заяви Дональда Трампа не є буквальним відображенням його намірів, то вони цілком можуть бути елементом стратегії тиску та шантажу партнерів.

Він не перший, хто вдається до такого підходу: вимагаєш наперед неможливого, потім змінюєш вимоги на високі, але реалістичні – і для партнера по переговорах це видається прийнятним компромісом.

Така стратегія може працювати лише з партнером, який від тебе залежить – а це якраз про союзників США, які покладаються на американську військову міць і не можуть її легко позбавитися.

Так діяти не дуже гідно – але це точно не те, що здатне зупинити Трампа.

Щодо Канади це цілком може мати місце.

Зрештою, риторика майбутнього президента стосовно держави-сусідки складається не з натяків про анексію, а з претензій щодо несправедливих умов двосторонньої торгівлі та погроз запровадити 25-відсоткові тарифи на всі канадські товари.

Тут варто нагадати, що за свого першого президентства Трамп домігся зміни зони вільної торгівлі з Канадою та Мексикою (NAFTA).

Обурення Трампа умовами торгівлі з Канадою насправді не позбавлене підстав.

США мають стабільний дефіцит торгівлі з Канадою, десь 50-60 млрд доларів на рік (тобто Штати продають сусідці менше, ніж купують у неї, і це б’є по економічній стабільності).

До того ж за час президентства Джо Байдена цей дефіцит зріс.

Той саме фактор є рушійною силою суперечок нового президента США з Євросоюзом.

Понад те, однією з ключових економічних претензій до Китаю – головного противника США та особисто Трампа – теж є несправедливий, на переконання Вашингтона, торговельний баланс, якого Китай досягнув, маніпулюючи своїм статусом держави, що розвивається.

Втім, за риторикою Трампа можуть стояти й інші "прагматичні" аргументи, окрім торгівлі.

Сценарій 5: НАТО та безпековий шантаж.

Не варто відкидати й інший аргумент, що звучить від Трампа стосовно Канади й інших союзників по НАТО.

Так, Трамп, висуваючи претензії до північної сусідки США, неодноразово наголошував, що Канада (яка, до слова, має дуже низький за мірками НАТО оборонний бюджет) безкоштовно насолоджувалася безпекою, яку їй десятиріччями забезпечували Сполучені Штати.

Мовляв, зараз настав час за це платити.

Так само від нього лунають докори і на адресу європейських членів НАТО, із вимогами, щоб вони підвищили витрати на оборону до 5% ВВП.

Це, знову ж таки, не нова історія.

Під час першого терміну на посаді президента Дональд Трамп також шантажував своїх європейських союзників, вимагаючи від них зростання оборонних витрат.

Понад те, цей шантаж виявився вдалим! Європейці дійсно прокинулися під тиском Трампа і почали активніше збільшувати витрати на оборону ще до того, як 24 лютого 2022 року Росія остаточно розбудила усіх.

Не можна гарантувати, що щось подібне не стоїть за епатажними заявами Трампа щодо союзників (Канади та Данії).

Інше питання – чи не матиме це зворотного ефекту, зруйнувавши довіру союзників до США.

А єдність Заходу насправді важлива і для самих Сполучених Штатів.

Сценарій 6: "він ще не президент".

Ще один сценарій, який часом доводиться чути і в українському фейсбуці, і від окремих європейських політиків та експертів, і навіть (хоча й дуже зрідка) у США.

Мовляв, не варто взагалі звертати увагу на будь-які заяви Трампа та його команди зараз, поки він не пройшов інавгурацію і не набув повноважень, а експресивні політики з його табору, на кшталт Ілона Маска, не призначені на посади.

Бо зараз це – лише особисті думки окремих громадян США, які не представляють американської держави, позицію яких не формують держсекретар, розвідка, радник з держбезпеки та їхні апарати.

Цю думку обґрунтовують і тим, що Трамп не раз змінював публічну позицію та робитиме це ще не раз – наприклад, його обіцянки щодо припинення війни в Україні еволюціонували з "24 годин" до "100 днів".

Та й у Європі є багато прикладів того, як політики після здобуття посади немов забували усі скандальні заяви та обіцянки, що лунали від них за передвиборчої кампанії.

І, нарешті, доводиться чути думку, що Трамп, який вважає "глибинну державу" винною у втраті ним посади президента у 2021 році, зараз показово мститься за цю поразку, але коли знову стане президентом – то буде скутим тими межами, які накладає роль лідера головної демократії світу.

Втім, є підстави сумніватися у цій версії.

Дональд Трамп дійсно досі не змирився з програними виборами 2020 року і вважає, що другий термін у нього вкрали.

Але саме тому він зараз навряд чи почуватиметься скутим.

Нині він отримав карт-бланш від американського народу і буде формувати політику США у своєму стилі, з новою командою, підібраною під цей стиль.

Він щиро вважає США державою №1 у світі, яка є вищою за усталений світовий порядок.

А традиційні обмеження, які змушували багатьох європейських лідерів дотримуватися мейнстриму після того, як вони перемагали на виборах, у цьому разі діють якнайменше.

Тому розраховувати на те, що його нинішні погрози державам-союзникам США зникнуть 20 січня, навряд чи варто.

Навіть якщо певні зміни у риториці відбудуться (а вони дійсно відбуватимуться, і не раз).

Сценарій 7: руйнування світового порядку.

Насамкінець треба згадати і про достатньо нестандартну версію, яку, втім, не варто повністю відкидати.

Дональд Трамп є відкритим та щирим противником того світового порядку, який був основою ліберального західного світу протягом останніх десятиріч.

Ще під час першого терміну в Білому домі він регулярно йшов проти усталених правил, хоча й відчував брак сил, щоби здолати "глибинну державу", яку він, схоже, дійсно ненавидить.

Пригадаймо побудовану ним систему "паралельної дипломатії" у відносинах з Україною, що функціонувала в обхід Держдепу і всупереч американським правилам (що зрештою стало однією з головних тем обговорення під час процедури імпічменту).

А дії Трампа після поразки на минулих виборах, включно з подіями 6 січня 2021 року, мали б не лишити сумніви у тому, що 45-й та 47-й президент США готовий демонтувати те, що політики традиційної закалки вважали основою основ.

І якщо у внутрішній політиці чимало його дій може визначати спрага до помсти за "вкрадену перемогу" 2020 року (Трамп та його близьке оточення дійсно так вважають), то у міжнародній політиці це – просто гра без правил та проти тих правил, до яких усі звикли.

Бо їх для Трампа не існує.

Це цілком може бути поясненням, чому президент дозволяє собі відкрито погрожувати найближчим соратникам США.

Понад те, Трамп може бути зацікавлений у руйнуванні того світового порядку, який досі стримував його дії.

Бо наявна система міжнародних правил та інституцій була і лишається тим, що заважає планам майбутнього президента США, і він відкрито каже про наміри як не реформувати, то ліквідувати ключові органи.

Світова організація торгівлі, що заважає піднімати мита так, як того хоче Трамп; ВООЗ, що видає зовсім інші рекомендації, ніж розраховує Трамп; Міжнародний кримінальний суд, який може опинитися під санкціями..

Список організацій, які новий президент США волів би більше не бачити, набагато довший.

Навіть з ООН загалом він хоче зробити "щось", але наразі не уточнює, що саме.

Усі ці наміри майбутній президент США декларує офіційно.

А їхнє втілення дійсно означає побудову нового світового порядку.

Або просто руйнацію старого, якщо побудувати щось стабільне не вийде.

Наголосимо ще раз: це лише одна з версій.

Дональд Трамп є гарантовано непередбачуваним, і стверджувати з певністю, які з його обіцянок будуть втілені, немає підстав.

Понад те, частина з описаних вище сценаріїв можуть втілюватися одночасно або почергово.

Точно не йдеться про те, що лише один з них є правильним і саме він буде путівником адміністрації 47-го президента США.

Але можна говорити з певністю, що закривати очі на заяви Трампа та ігнорувати їх не варто.

Вплив на Україну.

Хай яким виявиться розвиток подій після 20 січня 2025 року, можна з певністю говорити, що заяви Трампа та його команди щодо Канади, Гренландії, Панами тощо вже нашкодили Україні.

Для нашої держави з 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення РФ у 2022-му світовий порядок став дуже важливим елементом відстоювання нашої позиції.

Росія повинна понести покарання, а справедливість має бути відновлена саме через те, що її агресія, починаючи з вторгнення до Криму та його анексії, була протиправною та руйнувала засади світового порядку.

Погрожувати іншим державам силою та зміною кордонів суто через те, що нинішній стан речей є невигідним сильнішій державі-сусідці – категорично не можна, це є основою основ світової стабільності.

Точніше, колись було основою основ, але цей час минув, вважає новий президент Сполучених Штатів Америки.

Бо його заяви, наприклад, щодо тієї ж Гренландії аж надто нагадують путінську риторику щодо України.

Та й справа не лише у Трампі.

Ми вже наголошували, що проблему суттєво посилює відсутність реакції та публічного засудження цих заяв з боку інших американських лідерів.

Понад те, лунає також їхня підтримка на достатньо високому рівні.

Як приклад – пост керівництва комітету в закордонних справах Палати представників США, який очолює лояльний Трампу республіканець Браян Мест.

Для них заяви майбутнього президента "варті, аби їх називали його власною доктриною" – доктриною Трампа, в якій Гренландія – це "Наша Земля", Мексиканська затока – це "Американська затока", а Панамський канал – це "ПанаMAGA" (де MAGA – "Повернімо Америці велич").

Це – нова реальність, яку, звісно, можна заперечувати, але розумніше адаптуватися до неї та протистояти їй там, де це можливо та доцільно.

Це має бути задачею Європі, для якої збереження старих засад міжнародної політики є надзвичайно важливим (у тому числі через те, що Росія має війська на європейському континенті, а не на американському).

Європа буде змушена йти до більшої самостійності, у тому числі у безпекових питаннях.

А Україна має також використовувати можливості, які створює час змін.

Наприклад, ми також зацікавлені у глибокій реформі ООН – тож тут наші інтереси з адміністрацією Трампа можуть збігатися.

Тож попереду дуже складний період для усіх.

Схоже, що світ вже не буде таким, як ми звикли, і це не фігуральний вираз.

Але виграє той, хто зможе переконати партнерів, у тому числі того ж Трампа та його адміністрацію, у тому, які саме обриси повинен мати оновлений світовий порядок і які елементи треба зберегти, бо це насправді потрібно самим Сполученим Штатам Америки.

Автори: Олег Павлюк, Сергій Сидоренко,.

"Європейська правда".