"Буданов прийшов до нас пішки": анонімне інтерв'ю зі спецпризначенцем ГУР про унікальні операції

В одній з них Кирилу Буданову довелося пішки йти 2 кілометри на позиції українських захисників. Більше цікавих деталей про спецоперації розвідки та російський полон в ексклюзивному інтерв'ю 24 Каналу розповів спецпризначенець підрозділу "Артан" ГУР Міноборони з позивним "Донбас".

Чому позивний "Донбас"

Цікаво, чому у вас позивний саме "Донбас"?

Я сам із Донбасу. Виріс і жив там, тож і позивний звідти.

А звідки саме?

Виріс у місті Костянтинівка, до цього жив у Дружківці. Ці два міста мені дуже близькі. Сам корінний житель Донбасу. Тож вирішив уособити весь Донбас в одному собі, бо я доволі великий дядько, тож думаю, що позивний відповідатиме.

У вас залишилися там знайомі, однокласники, які перейшли на бік ворога, чи, можливо, ви навіть зустрічали їх у боях?

Звичайно, так. Багато людей залишились. Для мене вони вже не люди, якщо так вирішили. Але кожна людина робить свій вибір та вирішує, де їй жити, в якій країні. Кожен із нас вірить у перемогу, в нашу Україну – що вона буде цілісна та непорушна. А решта ухвалили своє рішення і вирішили жити у квазіреспубліках.

Є такі люди, зв'язок ми з ними не підтримуємо. Це вже минуле. Живемо сьогоденням та майбутнім.

Ви майже 20 років працювали у поліції, потім перейшли служити в "Артан". Серед операцій, в яких брали участь, – звільнення острова Зміїний, наземні штурмові операції у Харкові, Сумах, Запоріжжі, на Донбасі. Де вам було найскладніше і в які роки?

Знаєте, мабуть, найскладніше у себе вдома, бо тобі все рідне, все твоє, ти там усе знаєш. Сумно те, що все це руйнується та перетворюється на випалену землю. Ти знаєш майже кожне місто, бо у зв'язку з роботою ти там бував чи відпочивав. Якщо ми візьмемо Азовське узбережжя, то там багато чого знайомого.

Тому там найважче для душі, бо це твоя земля. Україна вся моя, але, як то кажуть, де б ти не був, але додому все одно тягне.

"Ми втратили командира": про найважчу операцію у Куп'янську

Якщо згадати операції, в яких ви брали участь, яка вам запам'яталася найбільше? І чи було таке, що вас, можливо, врятував якийсь випадок?

До кожної операції ти ставишся дуже вмотивовано, з повною віддачею, тому що права на помилку в тебе немає. Єдине, є сумні моменти. Найскладнішими операціями є ті, на яких ти втрачаєш своїх дуже близьких товаришів, з якими ти живеш, з якими до цього дружив, виріс, спілкувався чи працював з ними. Через це найважче на таких операціях.

Одна з них була в Куп'янську. Це була найважча операція особисто для мене. Там загинув наш командир. Наше керівництво зняло про нього фільм. Він мав позивний "Янкі". Також з ним загинув мій товариш, з яким ми служили разом, мешкали в одному місті. Я знаю його сім'ю. Його позивний – "Медоїд".

Ще одна важка операція була у Сумах. Ми втратили також нашого побратима, мого колегу, товариша, який жив з нами, також працював у поліції – позивний "Венум". Це були ось такі складні моменти. Не буває легких операцій, вони всі складні. Люди мають поранення, люди гинуть, але найскладніше втрачати тих, з ким ти живеш пліч-о-пліч.

Ексклюзивні деталі звільнення острова Зміїний

Найбільш значущою операцією, мені здається, був острів Зміїний.

Можете згадати подробиці звільнення острова Зміїний?

Сама атмосфера, сама стратегія цієї операції розроблена була з великим розмахом. Було залучено багато особового складу, катери, морські служби. Коли ти звик весь час бути на землі, а потім ти в морі, а потім ще й на острові. Ти пливеш і розумієш, що довкола блакитна гладь і більше нічого. Плисти назад дуже довго.

А скільки саме треба було пливти назад?

Мабуть, понад годину, а то й дві, годину точно. Це саме на швидкісному катері до острова Зміїний.

Ти розумієш, якщо щось трапиться, то доведеться плисти, а ти в усьому спорядженні, у броні. Зрозуміло, що ти тренуєшся її скидати, але вода є вода. Це не наша стихія. Враховуючи специфіку роботи ГУР, не тільки "Артан", KRAKEN, не тільки інші підрозділи. Я скажу за наш підрозділ та загалом за ГУР – керівництво дуже планує ці операції, дуже серйозно до них підходить.

Для мене, як для дорослої людини, я вважаю, що те, що ми своїх не кидаємо – найголовніше. У жодній ситуації у нас не покинули жодного нашого бійця. Так само було і з "Конаном", який у морі під час атаки випав за борт. Ми теж його знайшли. Я можу сказати одне – це сім'я, яка тебе не кидає, що б з тобою сталося.

На острові Зміїний було досить комфортно, якщо можна так сказати, окрім КАБів і всього іншого. Але комфортно у тому сенсі, що ти людина військова і не завжди буваєш у таких гарних місцях. Ти розумієш, що в Україні ще залишилися місця, які западають тобі в душу і ти розумієш, що ще багато чого не бачив в Україні; що ще є мальовничі місця.

Ми розуміємо, за що боремося. Там так красиво, така прозора вода, свіже повітря. Усе це так просто не описати. Коли після якоїсь операції, після посадок, ти опиняєшся на морі, на острові, то у цьому є своя невелика романтика.

Ви сказали, що по вас працювали КАБи. Тобто росіяни фактично бачили, як ви прямо перед ними проводили цю унікальну операцію, так?

Так, обстріли КАБами були регулярними. За той час, коли я там був, напевно, один чи два дні їх не було. Тобто тривали постійні обстріли КАБами. З'являлись постійно російські літаки. Їх фіксували. Усі залишились живими, попри те, що КАБи зривались дуже близько, нам щастило. Господь Бог нас береже. Усе населення України, мабуть, також за нас молиться, тож нам щастить.

Прапор на Зміїному після звільнення у червні 2022 року / Getty Images

"Мені пощастило": історія з фронту, коли дивом вдалося вижити

Чи була у вас історія, у якій ви врятувались дивом?

Це все сталося в Куп'янську, коли загинув мій командир і мій товариш. Усе почалося з того, що погодні умови були жахливими – спочатку пішов дощ, не було ні сонячно, ні ясно. Вихід десанту та захід на позиції проводився вночі.

Була ситуація, коли ми сіли у машину, зайшли на поле і я відчув, що машина починає перевертатися. Я схопився за ручки. Дивлюся на колегу, що збоку, а у нього очі, як отак у кота Гарфілда – великі, перелякані. Він дивиться на мене і розуміє, якщо я впаду на нього, то роздавлю його.

Машина повернулася на бік, стояла десь кілька секунд на колесах і впала назад на колеса. Коли заїжджали, її на грязюці повело, вона вдарилася об гусеницю з розбитого танка і машина ледь не перекинулась, але цим все не закінчилося.

Ми приїхали, зайняли позиції. Був дуже серйозний обстріл артилерії. Коли з усіх боків гупає, розриви, дерева падають, тяжко дуже сфокусуватися на чомусь одному. Зі мною були товариші. Ми сиділи у невеликому укритті. Я на вулиці сидів і чую, що опускається дрон. Щось клацнуло, я тільки встиг піти убік. Вибух.

Повністю посікло все, що було нагорі – там, де до цього сидів я. Просто випадково почув саме це клацання – специфічний звук роботи гранати. Було скидання. Мені пощастило. Це ось такі два кричущі випадки, коли взагалі не очікував.

Дронів літає маса й ти не розумієш – де твій, а де не твій. Просто летів дрон – оп, завис. Чув, починає спускатись, і, напевно, чуття підказало, що треба в укриття. Я тільки встиг вперед смикнутись, і все – був вибух.

"Був кольору чорнозему": як пройшов російський полон

Як вам удалося пройти російський полон? За яких обставин це сталося і яке було до вас ставлення?

Це така болюча тема для мене. Я не люблю про неї згадувати. Розповім коротко. Тоді я ще працював у поліції. Приїхали (росіяни – 24 Канал), забрали з роботи. Мій колишній керівник робив усе можливе і неможливе, щоб мене забрати звідти. Тоді я вже був керівником одного із підрозділів.

Це у якому році?

У 2014 році.

З близькими зв'язку не було. Розмовляти ні з ким не давали. Єдине, що можу сказати, що вийшов звідти приблизно, як чорнозем – був такого кольору. Не дуже приємна статура була у мене після того, як вони мене трішки пошматували. Але це таке, кожному чоловікові треба пройти в житті той бар'єр. Господь Бог не дає нам тих випробувань, яких ми не можемо винести. Так само і тут.

Те, що відбувалося, я вважаю, що це випробування, яке я мав винести. Я його трохи виніс, потім виїхав звідти. Скажімо, втекли з нашого міста. Виїхали на територію підконтрольну Україні, доки була окупація наших міст. І вже повернувся до міста Маріуполь для роботи у групі для боротьби з сепаратизмом.

До цього нічого не віщувало біди. Наші переконання з перших днів були за Україну. Знаючи мій характер і мої погляди, думаю, що це спричинило такі наслідки.

Чим відрізняється сьогоднішня війна від АТО

Якщо згадати події 2014 року, чи можете сказати, чим для вас відрізнялося АТО від повномасштабного вторгнення? Чи взагалі щось змінилося?

У той час ми брали участь у багатьох "моментах", працювали під Авдіївкою, чимало населених пунктів потребували роботи поліції, наведення порядку в сенсі чинного законодавства. Ми поїздили скрізь, фіксували обстріли, були в Пісках і ще багато де. Але я вам скажу, що це дві кардинально різні війни.

Кажу, як я це бачив, не хочу нікого образити, але в той час не було такої кількості дронів. Це була більше позиційна війна, яка супроводжувалася здебільшого контактними боями. Зараз все зовсім по-іншому. Сумно це казати, але війна розвивається, є ракети, КАБи, ФАБи, інші засоби, які розбивають інфраструктуру.

У ті роки (з 2014 – 24 Канал) росіяни не били так, були поодинокі прильоти у прикордонних сірих зонах. Прилітало у міста, населені пункти, які поруч, але щоб бомбили мирні міста, розбивали інфраструктуру – такого не було. Не стиралося абсолютно все з лиця землі. Наприклад, Авдіївка стояла з 2014 року. Я приїжджав туди працювати, коли окрім військових і дуже малої кількості населення, там нікого не було. Майже все було закрите.

Авдіївка, лютий 2024 року / Getty Images

Потім місто почало розвиватися, металургійний комбінат працював, люди ходили на роботу. А потім війна змінилася, стала більш нещадною. Якщо вбивають дітей, жінок, стирають все з лиця землі, то, я вважаю, що про якусь квазіреспубліку чи правильне путінське правління навіть не можна думати. Якщо хочете, то їдьте туди (в Росію – 24 Канал) і там живіть!

До цього війна була зрозуміла, були лінії дотику, ми знали, хто де воює. Зараз все відбувається по-іншому. Війна відрізняється кардинально, і, на жаль, вона не стоїть на місці, технології йдуть вперед...

Які завдання виконують в ГУР

Якщо говорити за період повномасштабного вторгнення, то як саме росіяни змінили свою тактику? Знаємо, що зараз вони намагаються атакувати малими групами, а не йдуть штурмами як це було у 2022 році.

Я скажу, що наша операція в Куп'янську та в інших місцях – відрізнялася. У Куп'янську йшли "м'ясні штурми". Полонені говорили, що їх просто виганяли, вони були одягнені жахливо та йшли навалами, штурмом. Зараз все трохи по-іншому, але не на всіх напрямках.

Сумно, що росіяни розвиваються в сенсі форми, одягу, захисту. Ви самі розумієте, людей збирають з вулиці, за копійки, за обіцянки вони йдуть невідомо куди. Їхня легенда, мовляв, мене взяли й послали невідомо куди – це маячня.

Тобто трошки тактика змінилася, бо до цих реалій війни довелося пристосуватися. У Головному управлінні розвідки раніше було поняття "різнороби". Ми як "різнороби", бо в нас немає пріоритету. Наприклад, розвідка, морська операція чи окопна війна – ми виконуємо всі поставлені завдання. Добре це чи погано вже бачить керівництво, і не тільки керівництво ГУР, а вся країна, пересічні люди.

Знаю, що зараз ви працюєте на Південному напрямку. Можете поділитися, чи є спроби ворога там наступати?

Скажімо так, ми присутні на одному з напрямків. Окупанти потихеньку намагаються наступати, але в цій ситуації, я бачу й це висловило наше керівництво, що ще один із населених пунктів повернувся під контроль України. Це все, що я можу сказати на цей момент. Ми зараз на місці.

Знаю, що ви працюєте в групі вогневої підтримки, як все там відбувається? Які обов'язки виконуєте?

Чому я раніше казав, що ми "різнороби", бо ми були в штурмах, деякі потім перейшли до ГВП (групи вогневої підтримки – 24 Канал). Кожен намагається знайти себе в нашій великій родині. Це як у вулику – кожна бджілка займає своє місце, так само і ми.

Хтось робить щось краще, хтось щось гірше, хтось намагається знайти баланс, щоб зрозуміти свою роботу. До цього ми були у штурмовому підрозділі, потім перейшли до ГВП. Ця робота тісно пов'язана зі штурмовиками, тому що всі штурмові дії передбачають вогневу підтримку.

Ми робимо вогневий шквал, "придушуємо" деякі вогневі точки противника для того, щоб штурми могли просуватися вперед. Ви ж розумієте, що не кожен міномет може влучити в невеликий квадратик. У кожної зброї є свої характеристики. Ми працюємо не на великих калібрах, а на середніх. Це 82-міліметрові міномети, ДШК, але їх мало. Переважно у нас кулемети Browning, Heckler & Koch Mark 23 – це те на чому ми спеціалізуємось.

Але це не означає, що ми не займаємось загальновійськовою діяльністю, яка передбачена в ГУР, тобто зачищення окопів, тактика, медицина. Усе це входить до комплекту для того, щоб ти міг розвиватися і працювати далі.

Знищили майже полк росіян: про унікальну операцію, за участі Буданова

Хотіла розглянути операцію, яку провели весною 2024 року поблизу села Липці на Харківщині. Її називають унікальною, бо тоді ви з побратимами звільнили 400 гектарів лісового масиву, знищили майже полк росіян. Поділіться її деталями, як це вдалося?

Я вважаю, що це вдалося завдяки серйозному й виваженому підходу керівництва, яке змогло зібрати не тільки наш підрозділ, а й багато інших. Був створений "ударний кулак", в якому брали участь різні підрозділи й спільно це було реалізовано. Напевно, це все було "на характері". Багато моментів вирішує характер, бо іноді думаєш, що ти туди б не пішов, а потім – а що я там робив?

У конкретній ситуації було складно через рельєф, місцевість. Ландшафт передбачав великі, глибокі балки, коли з одного верху ти спускаєшся вниз і потім підіймаєшся наверх, а там вже укріпрайони противника. Тому треба було гарно й правильно все опрацьовувати.

У цій операції брало участь багато людей, не тільки наша ГВП, а штурмовики, дронщики, мінометники. Це була дуже серйозна операція, ми взяли полонених, отримали багато цінної інформації. Операція була складна в сенсі логістики, адже в більшості випадків ми всі заходили пішки.

Якщо деталізувати, то скільки кілометрів довелося пройти?

Скажу відверто, навіть наш очільник (Кирило Буданов – 24 Канал) туди приходив. Для мене це було натхненням. Не завжди до тебе на позиції прийде генерал ще й такого рівня, а він прийшов туди сам.

З самого початку операції з вами був Кирило Буданов?

Він приїхав в середині операції. Це вже не секрет, про це вже всі написали, але це правда, бо мій напарник ходив його зустрічати. Буданов прийшов на позиції, йому доповідали про обстановку, про нашу роботу. Туди йти пішки 2 кілометри в один бік, не враховуючи самого під'їзду.

Саме "логістичний рукав", який йшов по під'їзду до тієї точки, де було вивантаження, – постійно перебував під обстрілами. Була розбита техніка, по цьому напрямку працювали КАБи. Дачі, через які ми проходили, просто стирали. А тут на позиції приходить людина такого рівня.

Я був настільки цим натхнений, бо за життя ще ніколи не бачив, щоб генерал такого рівня міг приїхати до тебе туди, де непросто, де в будь-який момент може прилетіти дрон, може статися все, що завгодно. Він же не з охороною прийшов чи приїхав з "мигалками", а своїми ногами.

Якою була реакція росіян? Ви застали їх зненацька й взяли в полон, чи вони чинили опір?

У Липцях була серйозна робота з боку наших штурмових підрозділів. Це все стрілецький бій, тактика, правильне розміщення солдатів. Залежно від ситуації ухвалюються виважені рішення, які призводять до того, що росіяни потрапляють у полон.

Скажу, що навіть дехто з полонених не очікував, що опиниться в полоні. Хлопці пройшли певну дистанцію. Ви ж розумієте, що це густа посадка, пересуватися в ній дуже важко, на дистанції 5 – 6 метрів ти вже не бачиш людину. До того ж все зелене, а ще камуфляж, засоби маскування, тому люди просто не бачать.

Наші хлопці бачили, де стоїть СП (спостережний пункт – 24 Канал) противника. Вони обійшли росіян та взяли в полон. Такі ситуації відбуваються завдяки холодному розуму й правильним діям, роботі всього підрозділу, керівництва, роботі дронів. Ти рухаєшся метр за метром, не можеш просто встати й сказати ворогу: "Здрастуйте". Такого, звісно, не відбувається. У конкретній ситуації бійці нашого підрозділу спрацювали грамотно, правильно та взяли їх в полон.

Вам самому довелося брати окупантів у полон чи якось комунікувати з ними?

Мене до цього не допускають. У мене на них залишився осад після полону. Кожен виконує свою роботу. Я знав, що мене не візьмуть ніколи туди, бо для моєї евакуації знадобилося б 6 людей. Враховуючи що заходить група 6 – 8 бійців, то це одразу провал операції. Тобто дійти туди ми можемо, але якщо щось трапиться, то вони мене просто не винесуть.

Я реаліст і це розумію. Як би мені не хотілося завжди цього, але я розумію, що можу підвести людей, які будуть зі мною. Під час моєї евакуації вони самі можуть загинути, адже найчастіше трапляються поранення саме під час евакуації.

Тобі ж треба людину винести, машина не всюди може під'їхати, тому певний метраж, якусь відстань бійця треба провести. Це якщо він ще на одній нозі може стрибати, а якщо ні, то ти його далеко не понесеш. Це зазвичай має такий вигляд – ноші взяли й потягли, а там позаду тебе вибухає й падає. Але це теж несуттєво, для тебе головне – евакуювати побратима, для того щоб йому надали першу медичну допомогу, для того щоб він вижив.

Як проходять операції з супроводу зернового коридору

Ви брали участь в операції з супроводу зернового коридору. Як це проходило, ви плили поруч на катері?

Так. Корабель, який пливе, є кораблем якоїсь країни. Згідно з законодавством та чинними нормами, ми як військові, не можемо перебувати на кораблі іншої держави. Саме тому ми так супроводжували, виконували свій обов'язок. Команду та керівництво супроводжували на швидкісному катері. Команда була з 3 людей екіпажу, 2 людей з кулеметами Browning та 2 операторів з ПЗРК Stinger для ураження повітряних цілей за потреби.

Єдиним мінусом суховантажного судна був його розмір. Він пливе, немов "праска", а ти пливеш на швидкісному катері, якого хитає в різні сторони. Добре, що керівництво підбирає людей, у яких немає "морської хвороби", адже є чоловіки, яким це дається важко. Дорога в одну сторону могла тривати 12 годин в морі, тобто зранку ти приходив, а закінчувалось це пізно ввечері.

Чи доводилося попадати під шторм?

Так, серйозний шторм був 2 рази. Існують певні правила для швидкісного судна під час шторму щодо висоти хвилі, яка вимірюється в балах. Наприклад, судно може йти, коли вимірюють 10 балів щодо висоти, а для човна – 5 балів. 5,5 бала – це вже межа катера. Ти починаєш молитись. Кругом нікого немає, якщо підеш на дно, тоді все. Ти пливеш з автоматом, в бронежилеті, все, як потрібно. Страшно, але нічого, ми все виконали.

Лише ви брали участь такій операції?

Наш підрозділ брав участь, за інші я не можу сказати. У нас були ротації, деякі наші хлопці взагалі по місяцю працювали.

Росіяни могли прострілювати судно?

Якби зайшов літак (російський – 24 Канал) – тоді все. А так, то пощастило, є Бог, сім'я вірить, я вірю. Це дає всім нам натхнення, тому ми йдемо поки є сили, а далі буде видно.

Чи доводилось вам брати участь у спецопераціях в тилу ворога?

Ні, це не моє. Працювали наші хлопці. Є профільні люди, які працюють на цьому напрямку. Крім того, ти не всюди можеш поїхати. Наприклад, в Донецьку область я не можу поїхати чи в сусідні області, бо багато хто мене знає.

Що найболючіше для військового

Чи можете пригадати історію, яка вас розчулила за час повномасштабного вторгнення або загалом війни в Україні за ці 10 років?

Дуже важко про це розказувати. У нас був хлопець "Янкі", його дитина ніколи не згадає його. Дитині ще не було рочку (коли він загинув – 24 Канал). Важко, коли діти більше не побачать своїх батьків. Завдяки нашому керівництву зняли фільм, який покаже, яким був батько цієї дитини, що він зробив. Дуже важливо залишити після себе пам'ять, адже час проходить.

Так само розумію, що прийде час, коли закінчиться ця війна і нас ніхто не згадає. От закінчилась Друга світова війна, кілька поколінь ще щось пам'ятають, а потім дедалі менше і менше. Коли питають за якогось полководця – люди не знають, хто це. Саме тому завдяки нашому керівництву та вам, тобто всім медіа, знімають фільми. Це все залишається в пам'яті, на флешках для того, щоб з часом це показати.

Мої побратими, які зараз зі мною служать, з якими ми спілкуємось, бачимось, працюємо на однакових напрямках, – теж для мене близькі люди, але не такі, як ті, з якими я живу кожен день. Якщо мені так важко, я не знаю, наскільки важко нашому керівництву дивитись на жінок та дітей, які приходять (за нагородами та орденами для загиблих рідних – 24 Канал).

Улітку до нас приїздили сім'ї всіх загиблих, вони отримували нагороди. Коли я вставав та просив вибачення за те, що винен, бо не зміг зберегти їхніх рідних, вони говорили, щоб я заспокоївся та дякували. Я розумію, що вини моєї немає, адже прийшов окупант, це війна, люди гинуть, але все ж важко зустрічатись з рідними загиблих.

Також важко приїжджати на похорони й бачити велику кількість наших стягів. Для мене вони абсолютно усі герої, для мене герої й ті, хто хоч якось нам допомагають. Часом, наприклад, хтось хоче ходити у кращому взутті, ніж видають підрозділу "Артан". Однак, якщо чесно, в "Артані" забезпечення на вищому рівні.

Якщо хочеш ще щось, крім того, що видають, люди допомагають, вони докладають зусиль для перемоги, їх також поважаю. Для мене перемога – це повернення території 1991 року. Це важкий процес, але віра в те, що ми це зробимо, допомагає воювати далі.

Що варто робити українцям у 2025 році

Які поради можете дати українцям у 2025 році та що побажати?

Хочу побажати одне – розумійте, любіть та цінуйте один одного. Ми всі повинні розуміти, що Україна – єдина країна, яку ми можемо втратити, якщо не буде кому воювати. Вони (росіяни – 24 Канал) завтра можуть прийти у ваш дім. Ви також, як і я, можете залишитись без житла чи жити на орендованій квартирі з трьома дітьми. Для цього ми повинні один одного підтримувати, цінувати та поважати. Почати варто з себе – своєї поведінки, своїх висловлювань.

Якщо ти ходиш в бари, вживаєш алкоголь, то ніхто не проти, але все має бути у межах пристойності. Часом, коли хлопці по пів року сидять на позиціях і бачать відео про веселощі в клубах, виникають думки, чи правильно вони роблять. Деякі військові є старші та все розуміють, а є молоді хлопці, яким це не подобається.

Тому всім у новому році я бажаю взаєморозуміння, миру та добра. Хочу, щоб рейтинг нашої країни в наших очах ріс кожен день. Мене не цікавлять інші країни, лише наша. Мовиться про повагу до старших людей; до людей, які переливають кров; до тих, хто загинув. Хочу, щоб банально поступались місцем жінкам, бабусям та вагітним у транспорті. Якщо ми це все почнемо робити, наша країна стане кращою.

Ви навіть не уявляєте, наскільки ми всі (українські військові – 24 Канал) любимо нашу країну, попри всі пекельні умови – як би ти не спав, їв чи був мокрим. Це потрібно не лише мені, це потрібно моїм дітям. Я б міг не йти воювати, у мене 3 дітей. Я б міг не йти з поліції, сидів би там, кожен має виконувати свою функцію. Однак я вирішив, що потрібен тут.