«Якщо робитимемо ставку на молодість, то ми маємо шанс»

Започаткувати премію запропонував режисер Дмитро Томашпольський торік, 9 січня 2024 року, коли відзначалося 100 років від дня народження Параджанова.

Вечір почався з відео, де автор «Тіней забутих предків» співає народну пісню «Дощечка», яку потім підхопила на сцені студентка акторського факультету Дарина Бодейчук у національному вбранні. Ведучим церемонії разом із Дарією виступив кінознавець і режисер Станіслав Сукненко.

На здобуття Премії були номіновані фільми «Бартка», «БожеВільні», «Квіти України», «Кілометр», «Ля Палісіада», «Медовий місяць», «Ми, наші улюбленці та війна», «Сопілка Перуна», «Степне», Nice Ladies.

Журі, що складалося з членів і членкинь секретаріату Правління НСКУ, обирало переможців таємним голосуванням. Переможцями стали:

• Філіп Сотниченко — найкращий сценарний і режисерський дебют в ігровому фільмі («Ля Палісіада»);
• Володимир Усік — найкраща дебютна операторська робота («Ля Палісіада», «Медовий місяць»);
• Сергій Кесіль — найкращий акторський дебют («БожеВільні»);
• Аделина Борець — найкраща режисерка неігрового дебюту («Квіти України»);
• Марина Врода — найкраща дебютна продюсерська робота («Степне»).

Спеціальні нагороди:

• Ірина Нірша — акторський дебют («Медовий місяць»);
• Антон Птушкін — режисерський дебют («Ми, наші улюбленці та війна»);
• Євген Мазуренко — режисерський дебют («Сопілка Перуна»).

Таким чином, із семи лавреатів майже половина — три — не стосувалися війни. Також тішить наявність ігрових повних метрів — правда, майже всі вони, за винятком «Медового місяця», задумані або запущені у виробництво ще до повномасштабного вторгнення.

«БожеВільні» стосуються важкої теми радянської каральної психіатрії, тоді як у «Степному» (до речі, торік відзначеному двома нагородами на кінофестивалі в Локарно) Марина Врода занурює героїв у певний тип міжчасся, чорно-білого зимового лімба, в якому катастрофічне минуле парадоксально відгукується в теперішньому.

«Степне»

Вся нагороджена документалістика так чи так про війну, але «Сопілка Перуна» напряму про фронт; причому Мазуренко знаходить красу й навіть поезію в рутині артилерійського розрахунку.

«Сопілка Перуна»

Безумовне лідерство «Ля Палісіади» виглядає закономірним. Дія фільму починається в наші дні. Безтурботний на перший погляд пролог обривається сваркою та пострілом, який запускає основну історію, де головні герої — батьки нещасливої пари: слідчий з особливо тяжких злочинів Ільгар Сабітов (Новруз Пашаєв) і судовий психіатр, Олександр Будніков (Андрій Журба), які розслідують в Ужгороді убивство колеги. Дилема перед ними — насамперед перед психіатром — дуже проста: визнати підозрюваного, молодого хлопця на ім’я Богдан (Олександр Пархоменко) неосудним (до чого є підстави) або відправити під розстріл. Адже все відбувається навесні 1996 року, за кілька місяців до скасування смертної кари в Україні.

«Ля Палісіада»

Вічна дихотомія в будь-якому жанрі — рівновага між «що?» та «як?». Намір і спосіб, зміст і форма. Сотниченко — гранично обдарований формаліст. Мало в кого з українських режисерів є таке відчуття стилю. Тож не дивно, що в «Ля Палісіаді» настільки об’ємно відтворена атмосфера 1990-х — від одягу до інтер’єрів, від вуличних ринків до похоронних ритуалів, від автомобілів до шифоньєрів. Заради автентичності зображення більшу частину фільму знімали на стару камеру, касети для якої замовляли по всьому світу. Операторська майстерність Володимира Усіка просто визначна.

Відповідно, всі виконавці суголосні цьому простору, органічні в найменших проявах. Жодної надмірної драматизації, жодної розмови на підвищених тонах, інколи навіть помірно кумедні сценки. Усі типажі, всі характери складають несуперечливу акторську єдність. Їм віриш.

І от у справі про вбивство ці допитливі, інтелігентні, по-своєму співчутливі «слідаки» максимально пасивні. Вони просто слідують процедурам. Хоча у підозрюваного явно проблеми з пам’яттю і з психікою. Хоча свідчення проти нього дуже непевні. Але справу треба завершити вироком.

Будніков жартома називає своє міліційне буття «Ля Палісіада»; якщо врахувати значення терміну, то це звучить як самовикриття. Адже ляпалісіада — один із видів мовленнєвої надмірності, твердження завідомо очевидних фактів, що межує з абсурдністю. Помер, тому що припинилося життя. Страчений, тому що застрелили. Винен, тому що винен. І це, здається, єдине обґрунтування того, що сталося з Богданом.

Сотниченко не виносить суджень, не бавиться з бандитською екзотикою. Йому йдеться про суть, про питання, однаково актуальне у всі часи: ціну життя. Будніков і Сабітов і реагують, і діють інерційно. Ось що вдалося відтворити Сотниченку з моторошною переконливістю: наші 1990-ті як життя за інерцією. Інерцією настільки ж непомітною, наскільки всеохопною і згубною.

Так чи так, премію Параджанова можна вважати вдалим починанням: які б призи не здобували дебютанти на фестивалях чи деінде, навіть символічна відзнака від власного цеху вартує чимало.

Наостанок суто суб’єктивне спостереження.

Я пам’ятаю атмосферу засідань Спілки кінематографістів у 2000—2010-ті рр. Збирався повний зал заслужених майстрів, але від обговорення нагальних справ ці достойники дуже швидко переходили до теми, яка їх чомусь хвилювала найбільше: яке лайно знімають молоді колеги та які вони бездуховні й негідні.

Настав день, коли НСКУ збирає молодих у Будинку кіно та нагороджує за їхні роботи. Серед усього іншого — це констатація того, що зміна поколінь в нашому кінематографі відбулася, й відбулася успішно.

Дмитро Томашпольський, пряма мова:

— Ця премія унікальна тим, що її дають за професійні дебюти. У нас нема ще не було жодної премії, присвяченої професійним дебютам. Є премія кінокритиків «Кіноколо», премія Кіноакадемії «Золота дзиґа», але це вже для митців, які зробили не один фільм. А тут є підтримка першого кроку професійного кінематографіста. Можу сказати, що в цьому році у нас було десь до 50 фільмів подано, і відібрано 10.

Це головний вектор розвитку сучасної Спілки в останні роки. По-перше, ми разом з університетом імені Карпенка-Карого відновили фестиваль «Пролог». А продовження цієї молодіжної вертикалі — премія Параджанова. Я є головою комісії з молодіжної політики, і тому я займався і «Прологом», і цією премією. Учора я вже навіть сформулював для себе, що зараз така ситуація: хто переможе — минуле чи майбутнє? Якщо робитимемо ставку на молодість, насамперед починаючи зі студентства, то ми маємо шанс. Якщо ми цього не робитимемо — шансів нема. Надто зважаючи на те, що зараз не буде ніякого фінансування, буде знищено Держкіно, й узагалі владі кінематограф до одного місця.

І тому треба займатися молодими, щось придумувати. Діти дивляться на все це і кажуть, що є бажання отримати такий приз. А це ж не просто приз, а робота Параджанова. Це дуже відома історія, як він на зоні з цих кришечок від пляшок молока цвяхом, пальцями, нігтями робив портрети. Ми взяли один із них, дали художнику — і той відлив копію з бронзи. Тобто є що взяти в руки. Бажання отримати цю штуку є мотивом, щоб знімати.

А зараз цифровий вік. Молодим іноді зовсім нічого не потрібно, крім телефона і комп’ютера. І зробити ігрове кіно можна на колінці. У мене перший курс, і я можу сказати, що вони не чекають, що хтось їх буде фінансувати, якесь Держкіно. Знімають і знімають. І рівень непоганий.

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»