«Людина-коробка»: про забутий роман до пропущеного ювілею Кобо Абе

Минулий літературний рік міг би пройти під знаком Кобо Абе, адже 2024-го був його 100-річний ювілей — класик японської літератури народився 7 березня 1924 року. Однак світ читачів відзначив цю подію не надто гучно. Знаковою можна назвати хіба що прем’єру кінофільму «Людина-ящик» (або «Людина-коробка»), що відбулася на 74-му Берлінському кінофестивалі. Роман свого співвітчизника екранізував за пів століття після написання японський режисер Сого Ішіі (він же Гакурю Ішіі). Від отримання права на екранізацію до виходу на екрани минуло 27 років… Українське книговидавництво мало чудову нагоду перевидати цей химерний роман, але проігнорувало таку можливість.

Прикро, але чимала літературна спадщина дивовижного японського письменника в українських перекладах представлена лише чотирма його книгами — «Спалена карта» (1967 року, українською видана 1969-го), «Людина-коробка» (1973 та 1975 року), «Чуже обличчя» (1964 та 1988 року) й тричі видана «Жінка у пісках» (написана 1962-го, українською вийшла друком 1988, 2004 та 2008 року). Всі чотири переклади здійснила одна людина — справжній інтелектуал Іван Дзюб, інтерв’ю з яким про японський бік його багатогранного життя ZN.UA публікувало вже такого далекого 1996-го (див. «Мабуть, у попередньому житті я літав у Японії пташкою...»). Інтерв’ю починалося з важливого уточнення: йдеться не про відомого правозахисника Івана Дзюбу, а про вченого-фізика (який, утім, також свого часу підтримував вітчизняних дисидентів, за що надовго став практично невиїзним) Івана Петровича Дзюба (нар. 16 березня 1934 року на Львівщині).

Доктор фізико-математичних наук Іван Дзюб у дусі 1960-х із наївними диспутами про фізиків і ліриків чудово поєднав дві стихії — окрім серйозних успіхів у науці, став перекладачем з іспанської, італійської (зокрема відомих казок Джанні Родарі «Планета Новорічних Ялинок» і «Казки по телефону»), та найбільше — з японської мови. Творчість таких класиків, як Ясунарі Кавабата, Кобо Абе та Харукі Муракамі, стала доступною українському читачеві завдяки Івану Петровичу. Японську мову перекладач і фізик вивчив самостійно, втім, як і решту — а це хінді, урду, іспанська, португальська, італійська та скандинавські мови. Та до японської його душа лежала найбільше.

1987-го, після 20 років заборони на відвідування «капіталістичних країн», Іван Дзюб, уже визнаний перекладач японської літератури, потрапив до острівної країни. «Це було у березні, я вперше побачив сакуру, і взагалі Японію впритул. Коли після стількох років перекладання й вивчення Японії раптом туди приїжджаєш — враження таке, ніби ти раніше тут був. Я навіть казав: «Я, мабуть, у попередньому житті тут літав пташкою», бо мені все знайоме, приємне, рідне... Наче потрапив додому!» — так розповів він про свої враження в інтерв’ю.

Роман «Людина-коробка» дивний, що типово для японської літератури. Те, як розуміти його сюжет, тепер тлумачать літературні експерти з Ютуб-каналів. Вигадані автором «люди-коробки» випередили на кілька десятиліть «хікікоморі», що вже нікого не дивують, — молодих соціофобів, які щосили опираються тому, щоби вписуватися в суспільство, насолоджуючись повною самотністю в замкненому житлі, яке намагаються не залишати без крайньої потреби. Герої Кобо Абе пішли далі — вони просто вирішили носити свої будинки на собі, щоби перебувати у власних мушлях (нехай і у формі цупких картонних ящиків з-під холодильників) практично все життя.

Гротескні герої, які, згідно із заповіддю Цицерона, все своє носять із собою (на спеціальних гачечках у стінах коробки висять ліхтар, радіо, каструлька тощо), у фантазії Абе були нечисленними. Тоді як реальних «хікачів» (так, це слово фігурує в молодіжному сленгу) тільки в Японії налічується близько мільйона. Та «Людина-коробка» не обмежується соціальною тематикою. Що ближче до фіналу, то складнішим для розуміння (і, певно, цікавішим для любителів розгадувати літературні ребуси та копирсатись у таємницях людської психології) стає сюжет, де знаходиться місце й роздвоєнню особистості, й еротиці, й елементам детектива. Одна біда — той випуск журналу «Всесвіт», у якому 1975 року було опубліковано роман, уже давно став раритетом для бібліофілів. На щастя, текст його є на безкоштовному сайті «Електронна бібліотека «Чтиво», та, безумовно, він гідний того, аби знов, за 50 років, вийти друком і у вигляді паперової книжки.

Наостанок трохи про Кобо Абе, чиє життя цілком вписувалося в образ людини-ящика. Плідний письменник вів затворницький спосіб життя, уникаючи контактів із людьми, — однак перейшов до нього не відразу. Замолоду не гребував і політикою, побувавши навіть членом Комуністичної партії Японії, з якої згодом був виключений за її критику. Добряче знався на техніці, ставши першим японським автором, котрий почав набирати тексти на портативному комп’ютері. Одним із перших у країні купив собі синтезатор, який використовував для музичного супроводу театральних постановок власної «Студії Абе Кобо». З музики ж найбільше полюбляв творчість гурту «Пінк Флойд» і композиції Бели Бартока (угорського композитора, який у дитинстві жив у закарпатському місті Виноградово й об’їздив край, збираючи народний фольклор). Захоплювався фотографією (недарма ж і герой «Людини-коробки» не розлучався з фотоапаратом), причому одним із його улюблених об’єктів знімання були сміттєзвалища. Письменник відзначився як винахідник одного з видів колісного ланцюга протиковзання, який відрізнявся від аналогів легкістю натягування, за що отримав патент і срібну медаль на Міжнародній виставці винахідників. А от бажаної Нобелівської премії з літератури Кобо Абе не дочекався, хоч і був кандидатом на неї, і якби не передчасна смерть 1993 року, зрештою мав би її отримати.