Тарас Столяр: Команда Стінга була в шоці від бандури

До початку великого російського вторгнення Тарас Столяр жив собі мирним життям у столиці. За понад 20 років кар`єри бандуриста здобув звання заслуженого артиста України. Працював в складі Оркестру Українського радіо та Національного академічного оркестру народних інструментів України (НАОНІ).

 Нині ж Тарас є військовослужбовцем. Спершу, з 25 лютого 2022 року по осінь 2023-го, був стрільцем та оператором безпілотників у складі 112 бригади територіальної оборони Києва. Трохи згодом, восени 2023 року, уже перейшов до лав «Культурного Десанту», підрозділу ЗСУ. Разом з колегами по «Десанту..» вже встиг побувати двічі у Штатах з культурно-дипломатичною місією. Під час останньої поїздки восени минулого року Тарасу випала можливість виступити перед публікою разом із легендарним співаком Стінгом, виконавши безсмертний хіт артиста Shape of my Heart.

В інтерв`ю «Главкому» Тарас Столяр каже, що команда легендарного британця була приємно шокована звучанням бандури. Однак, зізнається бандурист, кавери не є основою його репертуару. Їх він грає, аби віддячити західним музикантам за підтримку України.

«Насправді у мене 40 років стажу бандуриста»

Тарасе, відео, де ви граєте на бандурі, а Стінг вам підспівує, зняте вдома у Шона Пенна. Що це був за захід? І хто там був крім самого Стінга, власне?

Ми були в гостях у Шона Пенна. Він організував захід для нас. Запросив людей, які працюють в Голлівуді. Безліч було відомих зірок музики: металісти, рокери. Тобто, там були представники різних гуртів. Був оператор, який знімав для Nirvana кліп на їхню пісню Smells Like Teen Spirit.

Шон Пенн у себе вдома організував цей захід. А Стінг в той час якраз був у турі. Тож він відвідав нас у Шона Пенна вдома у Лос-Аджелесі. За день до свого концерту в місті ангелів. Прийшов почути нашу програму, почути наші історії. Це було восени 2024 року. Але чомусь про подію заговорили лише зараз.  

Як ви познайомилися з Шоном Пенном?

Нас познайомили люди, які займаються допомогою Україні через благодійні фонди та організації. Такі, як United 24.

Перед виступом, чи після нього ви спілкувалися з присутніми там гостями? Можливо, їх щось цікавило про Україну і те, що тут відбувається?

У нас був час на спілкування. Для того й було це все організоване. Просто прийти послухати концерт, музику, розповіді про події – це, звичайно, гарна справа… Можу сказати, що більшість присутніх були знайомі з темою України. Багато хто з них залучений до підтримки нашої держави. Кожен допомагає по-різному: хтось медійно, а хтось збором коштів на різні потреби. Їм був цікавий наш досвід митців на війні. Ну, тобто, ми як люди з культурної сфери, були їм близькі. І от учасники того заходу хотіли від нас дізнатися, як це все відбувається: яка вона, війна, як люди на неї реагують та контактують між собою у такий складний час.

А як ви розповідали цим людям про війну?

Розказував, як пішов добровольцем. Перші дні. Як вчився поводитися зі зброєю, як будували укріплення. Як добирали підрозділ з ДФТГ (Добровольче формування територіальної громади – «Главком»). Як працювали на Донбасі. Як руйнуються міста і села. Як нищиться природа, дикі звірі. Як воюють дронами.

Чому ви вибрали саме Shape of my heart?

На цьому заході я зіграв цю пісню спеціально для нього. У мене навіть була можливість сказати кілька слів. Виголосив таку імпровізовану промову свого роду. Стінг – мій найулюбленіший музикант всіх часів і народів. З точки зору саме сучасної, популярної музики. Він, справді, дуже цікавий. У першу чергу тим, що дуже трепетно ставиться до свого походження. В США його дуже люблять і поважають. Але ж він британець. У нього є проєкти барокової англійської музики. Поставив мюзикл з моряцькими піснями, грає на лютні. Тобто, ця людина дуже багатогранна. Саме з прицілом на те, щоб поважати власне коріння. Для мене було важливо донести йому, що ми, так само, як він, поважаємо англійську культуру. Але в той же час просуваємо свою.

То ви її вибрали саме через популярність, впізнаваність серед слухачів? І тому, що вона найбільше вам подобається?

Не можу сказати, що саме ця пісня моя найулюбленіша в репертуарі Стінга. Я люблю When we dance, They dance alone… Старі пісні. Але так, це найбільш впізнавана пісня. До того ж вона дуже гарно звучить на бандурі. Можна її зіграти повністю на бандурі. Зі співом, з усіма відголосками.

Shape of my heart – це пісня всіх часів і народів…

Як присутні відреагували на ваш виступ?

Для всіх присутніх було цікаво побачити та зрозуміти реакцію Стінга на моє виконання. Для мене було особливим грати конкретно для Стінга. Ніколи до того не бачив його зблизька. Не сказав би, що було щось аж надто особливе в тому, як публіка реагувала там на наш виступ. Однак, нам було важливо, крім усього іншого, показати українську музику. Ми грали і «Щедрика» також. Щоб вони зрозуміли, що ми не тільки беремо від американців усю їхню продукцію. Впливаючи таким чином на світ, власне. Але й ми так само експортуємо щось своє. Цю пісню вони знають як Carol of the bells, без неї для американців немає Різдва.

Наступного дня ви разом зі Стінгом виступали на концерті в рамках його туру. Ви зіграли гітарне соло Домініка Міллера, і зал відреагував дуже бурхливо. А якою була реакція самого Міллера?

Домінік Міллер – ще одна легенда. Чимало людей знають про нього. Він є автором декількох дуже знаменитих грифів. Після концерту навіть реакція звукорежисера на мою бандуру була просто шалена. Доходило аж до лайки. Команда Стінга була в шоці від того, наскільки багате звучання бандури. Мені казали щось на кшталт: Holly shit! That`s absolutely amazing! (от чорт! Це абсолютно неймовірно!)

Бачив таку реакцію вже не перший раз. До цього ми мали ефіри на радіо, де під час саундчеку звукорежисери часто не стримувались. Бачили на еквалайзері, як звук бандури «розсипається» частотами.

Так от, після того концерту Домінік Міллер підійшов до мене й сказав, що був настільки зачарований бандурою, що просто намагався не заважати мені грати. Просто доповнював партію віолончеллю.

Що ви відчули, виступаючи на одній сцені з кумиром дитинства?

Особисто для мене це був не просто момент того, що бандура заполонила серця американців. І не те, що якийсь хлопець вийшов грати Shape of my heart на бандурі.

Скоріше для мене було хвилююче, що я вийшов на сцену у пікселі, з бандурою в руках та прапорцем України на рукаві. Після мого виходу Стінг мовив, що українці зробили Америку, в якій ми зараз маємо честь зустрічати одного з них (українців) на цій сцені. Далі він казав, що я збираюсь виконати для них пісню, яка мала геть інше значення до нашої з ним вчорашньої зустрічі вдома у Шона Пенна. Відтепер, каже Стінг, я зрозумів, що Shape of my heart має й інші сенси, які бандурист вклав, аби показати, що Україна переживає те, що ніколи не переживали ми. Публіка піднімається на ноги і підтримує ЗСУ в моїй особі…

Раніше ви співпрацювали зі співачкою Onuka (справжнє ім’я – Ната Жижченко – «Главком»). Брали участь у записі її першого альбому Look. Підтримуєте зараз із нею спілкування?

Честю було працювати з Натою свого часу, додавши звучання бандури її музиці. Поєднання народних та електронних інструментів звучить дуже органічно. Здається, я бачив від неї лайки в соцмережах. Здивований, що воно все досі несеться, люди реагують (на виступ зі Стінгом і кавер на Metallica). Ми з Onuka робимо одну справу. Вона теж їздить за кордон пропагувати Україну по-своєму.

«Всюди і всі хочуть спробувати, як воно – грати з бандуристом»

В одному інтерв'ю ви розповідали, що Стінг давав вам якісь професійні поради.  Що він вам казав?

Завжди кажу, що насправді у мене 40 років стажу бандуриста, бо зараз мені 47, а пішов я до музичної студії в 7 років (сміється). Ми зі Стінгом просто домовлялися, коли вступати, починати грати. Він казав, що буде клік, після якого мені слід розпочати виступ. А сам Стінг цікавився у мене, що таке бандура, як вона влаштована, скільки в неї струн. Така цікавість видалася логічною для людини, яка вивчає різні автентичні народні інструменти. Воно й не дивно, адже всім у Америці подобається, як звучить бандура. У Штатах я грав із джазовими музикантами, з блюзовими колективами. Ми зустрічали вуличного скрипаля із електроскрипкою. З ним у нас теж вийшло записати відео спільної гри. Всюди всі хочуть спробувати, як воно – грати із бандуристом.

А чому в тур Америкою поїхали саме ви? У нас же є ще Тарас Компаніченко, який теж грає на бандурі…

Компаніченко не входить до складу «Культурного десанту». Він є військовослужбовцем бойового підрозділу.

Як довго ви граєте на бандурі? Чому ви обрали саме цей інструмент?

Ну, звичайно, що музичну школу, як стаж брати до уваги не справедливо. До роботи з НАОНІ я ще працював у оркестрі Українського радіо, ансамблі «Калина».

Мама відвела вас на заняття у музичну студію в Чернівцях при у сім років. Самі ви любили футбол. Музика перемогла у битві з футболом через мамину наполегливість?

У мене була дуже потужна і наполеглива вчителька Раїса Кузьменко у цій студії, а потім вже і в училищі. Ми відразу почали багато виступати ансамблем. По своєму синові бачу, що є велика різниця між тим, коли тобі 10 і коли 14. Ми його вдома просили, вимагали піти на фортепіано. Зрештою він уже закінчив музичну школу та сам сів грати. Тільки те, що йому подобається. І так, як він це бачить. Людина вже розуміє, що таке музика і чому вона йому подобається. Не тому, що батьки примусили.

Я вирішив піти в училище свого часу, бо напевно, пішло якесь дорослішання. А потім вже в училищі треба було довести собі і навколишнім, що я вартий навчання, що можу. Наполеглива праця дала результат. Зрозумів, що щось звучить, є конкурси, фестивалі, поїздки.

Хочу вкотре подякувати моїй вчительці. А ще тітці, яка купила мені колись бандуру.

А ким би був Тарас Столяр, якби не обрав музику все ж? Футболістом чернівецької «Буковини»?

 Та ні. Не думаю, що дійшов би до рівня Буковини. Мій футбол був дворовим. Але… Бог його знає. Будучи в армії ще аеророзвідником, я побачив, наскільки цікава електроніка. Те, від чого я був раніше абсолютно далекий. Усім навколо зараз раджу в цьому розібратися. Особливо дітям. Шкода тільки, що моє знайомство з електронікою сталося через війну.

Нещодавно ви розповідали, що вас могли і не взяти до того чернівецького училища. Чому?

Так, мені в цьому зізнався наш тодішній завідувач відділення в училищі. Що у них були сумніви, чи варто мене брати. Не знаю, чому було так. І чи справді я був найгіршим з всього курсу. Слова заввіділенням запали мені дуже в душу. Знав чоловік, що й кому сказати. Можливо, це через досвід.

Я вже прямо на першому курсі взимку грав. І він мені сказав, що тішиться тим, що я став, за його словами, найкращим. Чи можна за 3-4 місяці стати найкращим, будучи до того найгіршим – це питання.

Повернімося до вашого туру Америкою. Як це стало можливим? Як проходили ваші виступи?

Взагалі, цю справу почав Миколай Сєрга – наш керівник і засновник «Культурного десанту». Ми були з ним разом на молитовному сніданку в лютому 2024 року в США (молитовний сніданок у Вашингтоні в рамках Українського тижня, що тривав з 29 січня по 3 лютого минулого року – «Главком»). Це була наша проба пера в рамках культурної дипломатії. Ми привезли туди відео з України та розповіді про війну. Американці відразу з цікавістю на нас реагували. І на мою бандуру також.

Зрештою це переросло у перший тур, який ми організували в кінці травня – на початку червня. 40 днів ми там були у відрядженні. Проїхали увесь «Іржавий пояс» США. Це північний схід, схід і трохи центральна Америка. За тих 40 днів дали, приблизно, 107 концертів. Щодня по декілька виступів, переїзди постійні, нас приймали хто і як міг. Це був для нас теж момент проникнення, коли ми жили у американців. Мали можливість ще додатково з ними поговорити, додати чогось. Той перший тур справив дуже велике враження. І ми запланували другий тур. Перед виборами, коли підтримка України трохи впала. Під час нього було дано майже 180 концертів за 62 дні. Проїхали при цьому загалом десь 15 тис. км.

Якою була основна мета? Культурна дипломатія? Збори на військо?

Коли люди дуже хотіли – ми могли їм порадити, куди ці гроші спрямувати, за якими реквізитами. Основним завданням було донести людям, хто ми є і про що ми є. Підтримуйте нас, будь-ласка, впливайте на ваших політиків, розмовляйте про нас із сусідами.

Ми взяли з собою Сашу Буля, який прекрасно орієнтується в американській історії та культурі. Зокрема у кантрі-музиці. У нього є татуювання Френка Вільямса на лівій руці (Френк Вільямс – шоураннер, продюсер і режисер – «Главком»). Для американців це щось навіть більше, ніж просто шок.

В обох турах у нас була можливість працювати в Конгресі та Сенаті. Стукали всюди, де могли достукатися.

Що можете сказати про пересічних американців? Чи цікавляться вони нашою війною? Ставлять якісь запитання?

Треба було спершу цих людей привести на наші заходи. Мали можливість у цьому турі виступати у ветеранських організаціях, госпіталях ветеранських. І перед діючими військовими також виступали. Навіть перед виробниками зброї.

Крім Стінга з якими музикантам вам би хотілося ще поспівпрацювати?

Я раніше грав кавер на пісні Imagine Dragons. Музиканти цього гурту також підтримують нас. У такий спосіб хотів висловити подяку. Ми з ними домовилися записати спільно кавер на одну з пісень, але не знаю, коли це можна буде зробити точно.

З Metallica все так спрацювало, бо знайшлася людина, яка є особистим другом гітариста гурту Джеймса Гетфілда. Просто йому перекинули, аби подивився і сказав свою думку. Сподіваюся, що музиканти зацінили і зрозуміли, що ми тут справді їхні фанати. Я ніколи не циклився на каверах, але зараз це треба робити. Просто із вдячності.

У вас крім свіжих є ще інші кавери. Наприклад, з репертуару Deep Purple, «Океан Ельзи», тощо.  Думали над випуском кавер-альбому?

Колись робив для оркестру кавер на Queen – Who want`s to live forever. Дуже потужна пісня, мені дуже подобалося її грати. Ніколи не мав чітких планів грати кавери, як частину якогось такого репертуару. Побачимо, можливо і буду випускати альбом. Але спочатку треба подивитися, що там із авторськими правами. Бо одна справа грати, а відповідати потім за це – інша.

«Не афішував у підрозділі, що я бандурист»

Перед входженням до складу «Культурного десанту» у 2023 році ви воювали разом з 112 бригадою Київського ТРО на Київщині, Харківщині, в районі Бахмута. Розкажіть, як і де зустріли початок вторгнення?

Ми з сім’єю були вдома у Києві тоді. Почули вибухи поруч, щось пролетіло над нами. Дві ракети чи літаки, не знаю точно. Але було дуже гучно. Передзвонив мій товариш з Америки. Хотів сказати, що у росіян прес-конференція, вони оголошують «СВО». У принципі, я розумів, що щось таки буде і треба бути до цього готовим. Вірити не хотілося, але все ж…

Трохи згодом я відвіз родину до Житомира, повернувся до Києва. Пішов до військкомату. Мені сказали: якщо ти не у списках, іди собі. Не до тебе, мовляв, поки що. Тож я пішов шукати підрозділ ТРО. Відстояв сім годин у черзі. Аж глибокої ночі, о пів на першу ночі 25 лютого, якщо точніше, мені вдалося зайти у пункт набору до 112 бригади.

Намагався допомагати своїм побратимам зі 112 бригади знайомствами, контактами, коли перейшов до «Культурного десанту». У мене брат виробляє дрони. Старався його зв’язати з побратимами. У результаті ті дрони їздили до тих моїх хлопців на фронт. 

У період служби в 112 бригаді ТРО був час грати на бандурі? Яка ваша композиція найулюбленіша серед військових і тоді і зараз?

На початку вторгнення взагалі не думав, що колись доведеться грати знову. Тому й не афішував у підрозділі, що я бандурист. Та й була зовсім інша тоді робота.

Ваш позивний – «Бандура». То з часом таки дізналися про вашу цивільну професію?

Ну, так. Був такий позивний. З фантазією якось не склалося (сміється). У мене був побратим, який взяв собі позивний «Гітара». І я подумав: якщо він – «Гітара», то чого я не можу бути «Бандурою»? (сміється). Потім, правда, з’ясувалося, що той побратим «Гітара» не тому, що він гітарист, а тому, що свою гвинтівку носив у чохлі від гітари.

Трохи пізніше людям вже хотілося поспівати. Тому я дістав десь бандуру, а потім навчився грати три пісні на гітарі. Рано чи пізно трохи розслабитися треба було.  

Та й елемент тімбілдінгу в цьому є. Потрібно інколи військовим збиратися разом, робити щось, не пов’язане з війною. Особливо людям, які були не знайомі між собою. Треба співати щось знайоме ледь не кожному. Як от «Ой у лузі червона калина», «Лиш вона». У мене було дуже багато хлопців російськомовних, які з часом перейшли завдяки пісням на українську. Зрозумівши, у чому символ мови.

Які твори виконуєте під час виступів зазвичай?

У мене є соната, написана Володимиром Зубрицьким у 2000 році. 26 хвилин музики. Просто колосальної. Соната дуже складна технічно. Досі допрацьовую у плані виконання. А минуло ж уже майже 25 років. Є і адаптація арфових творів для бандури. Наприклад, композиція Карлоса Сальзедо «Гра води». Дуже складний твір також. Так само граю класичну українську музику для бандури від Василя Барвінського. А взагалі, трек-лист довгий. Тільки з того, що можу згадати, набереться музики на чотири години виступу.

Наскільки зараз бандура цікава масовому слухачеві?

Всі, хто чули мою гру на бандурі, у захваті. Мені цікаво, коли бандура проникає у дуже-дуже далекі сфери. І там стає органічною. Бандура заслуговує бути почутою всіма.

Нещодавно в Криму помер бандурист Остап Кіндрачук. Чи були ви з ним знайомі? Як гадаєте, чому він не виїхав з півострова після російської окупації?

Знайомі ми не були. Здається, я навіть декілька разів його бачив, коли був у Криму до окупації. Він – надзвичайно потужний чоловік. Не кожен зможе грати в Криму, ходити там у вишиванці. І нехай закриють роти всі вороги. Бо немає чим цій людині дорікнути. Не виїхав бо, напевно, такою була його принципова позиція.

Як ви умудряєтесь поєднувати військову службу з музикою? Як вам вдається виїздити за кордон?

«Культурний десант» не є бойовим підрозділом, він займається морально- психологічною, культурною підтримкою військових. Два тури до Штатів ми організували за підтримки міністерства оборони та міністерства закордонних справ. Це ж частина нашої української дипломатичної роботи.

Богдан Боднарук, «Главком»