«Альоно, не нервуй, але тебе додали в групу “нацистів”». Альона Мовчан, «Суспільне Херсон» — про життя в окупації та роботу в прифронтовому місті

Альона Мовчан із п’ятого класу школи писала вірші, є авторкою чотирьох авторських поетичних збірок. Має диплом магістра за спеціальністю «Економіка», який отримала у 2018 році, закінчивши Херсонський державний аграрний університет (нині — аграрно-економічний), але її покликанням стали журналістика, поезія та театр.

З другого курсу університету починає працювати у редакції газети «Херсонський вісник», пізніше — на місцевому телебаченні. З 2020 року Альона Мовчан є керівницею літературно-драматургічної частини у Херсонському обласному академічному музично-драматичному театрі імені Миколи Куліша. Паралельно вона організовує поетичні зустрічі «Поетична шафа», фестиваль «Шафа!Фест», музично-поетичний проєкт «Рок!Шафа» й «Рок!Комод», долучається до різноманітних мистецьких акцій.

Її життя змінилося з початком повномасштабного вторгнення. Разом із чоловіком Віктором Ревенком — рятувальником ДСНС — і місячним сином Добромиром вона залишається в Херсоні. В окупації вони прожили сім місяців. Виїхали 20 вересня 2022 року. У Києві, де родина знайшла тимчасовий прихисток, Альона Мовчан продовжує творчу діяльність під гаслом «Врятуйте Херсон». Після деокупації міста вони перебираються ближче до дому — в Миколаїв, а у 2024 році — повертаються в Херсон.

З січня 2024 року Альона Мовчан доєдналася до команди «Суспільне Херсон». Вона одна з трьох журналісток херсонської філії, які залишаються працювати у прифронтовому місті, попри те, що Херсон щодня обстрілює ворог.

— Альоно, ти прожила в окупованому Херсоні сім місяців. Що давало сили це витримати? Що рятувало і не давало опустити руки? Розкажи, як продовжувала організовувати проукраїнські заходи, коли окупанти були буквально скрізь?

— У мене була мала дитина (Добромир народився 26 січня 2022 року) і, чесно кажучи, у мене й так уже була стресова ситуація і повна зміна життя. Коли почалась окупація, у мене був шок, як і у всіх. Але були херсонські митці, які надихали, був чоловік, який працював у ДСНС, і я розуміла, що не можу розклеюватись. У мене була робота в театрі. Це для мене було дуже важливо. Для розуміння цієї важливості: через два тижні після кесаревого розтину я ще ледь могла ходити, але пішла на роботу, бо потрібно було зробити засідання журі конкурсу малюнків. Для мене взагалі випасти з життя — це було найгірше. Хотілося, щоб у мене було повноцінне життя — і в родині, й у творчості, й на роботі. Мій пріоритет — навчитися поєднувати всі ці складові.

Весь час в окупації я працювала. Організовувала літературну сцену на театральному фестивалі «Мельпомена Таврії». З окупованого Херсона частково вела соцмережі та проводила літературні заходи в режимі онлайн. Не знаю, звідки брала внутрішні сили. Якось зателефонувала подружці й попросила посидіти з малим, а сама пішла працювати над літературною програмою. Це був цілий квест. Потрібно було проводити фестивальні заходи в зумі, а оскільки інтернету вдома не було, українського зв’язку теж, то потрібно було знайти місце, де є доступ до інтернету. Було кілька таких місць — у центрі Херсона та в Шуменському мікрорайоні, звідки я й проводила заходи. Було й таке, що вечірній захід проводила під КПП ДСНС. Удень туди приїздили окупанти, намагаючись схилити рятувальників до співпраці, а ввечері приїжджала я проводити літературні зустрічі по зуму. Чоловік на чергуванні, а я під стінкою установи ловлю вай-фай і проводжу захід.

Ще була така ситуація. Сиділа в центрі міста в кав’ярні, навпроти був ресторан, куди постійно ходили окупанти. Приїхала туди на маршрутці, на мені висить ноутбук, рюкзак із речами сина, сам Добромир в кенгурушці, його автокрісло і моя маленька сумочка з телефоном і блокнотом. Він засинає, кладу його в автокрісло, гойдаю і проводжу в цей час зуми. Окупанти сидять навпроти. Розмовляю по зуму з письменником Василем Кузаном, який розповідає, що потрібно вбивати росіян, як вони вбивають нас, я підтримую розмову. І в той момент навіть не задумувалася, що сиджу в окупованому місті, поруч ходять російські військові, а я проводжу такі зуми.

Наступного дня була зустріч із романісткою Тетяною П’янковою під КПП ДСНС. Мені чоловік каже: «Альоно, не нервуй, але тебе додали в групу “нацистів”». У людей, які про це розповіли моєму чоловіку, були підозри, що її створили херсонські журналісти, які перейшли на чужий бік. Чоловіку скинули скрини з цієї групи. А там фотографія жовто-блакитних пінеточок моєї дитини, наші фото у вишиванці. У мене спочатку була паніка, я повернулася й забрала дитину у батьків, розмірковувала, що робити далі. Але наступного дня були інші заходи «Мельпомени Таврії», тому мені потрібно було зібратись і продовжувати працювати.

  Жовто-блакитні пінеточки Добромира

Ще в травні ми переїхали на іншу квартиру. У нас із чоловіком завжди був план Б: що робити, якщо раптом за нами прийдуть? Був такий страх, бо приходили до всіх проукраїнськи налаштованих людей. Мені щастило, бо весь час усюди говорила українською мовою. Навіть був випадок, коли окупант у кафе почув мене та намагався перейти на українську. Я запитала, чи є вай-фай у працівниць кафе, а він запитав, чи є цукор. Мабуть, усі почуття були написані на моєму обличчі, бо він запитав у мене: «Ви здивовані?». Я стримала своє обурення, стримано йому відповіла, розуміла, що на вулиці чекають чоловік із дитиною.

• Читайте також: Маргарита Лазник, «Українське радіо», Херсон: «Якщо я виїду, то хто буде розповідати про те, що тут відбувається»

— Що було найстрашніше в окупації?

— Знаєш, я взагалі намагалася не включатись на 100%. У мене спрацьовував мій самозахист, навіть інколи уявляла, що вони з іграшковими пістолетами. Усю окупацію публікувала в соцмережах свої вірші, які писала про Херсон. Я не ходила на мітинги, тому що чоловік працював, а я була з малим. Перший час я не могла його з кимось лишати. Він навіть на підпільний захід із нами ходив у березні 22-го року. Ми з поетами та прозаїками збиралися в центрі Херсона в артпросторі, був такий патріотичний захід — і Добромир був із нами. Три підпільні зустрічі провела — у березні, червні та серпні. Ми з малим прогулювалися районом, знаходили точки з вай-фаєм, щоб хоч трошки бути на зв’язку. Ходила в центр, бачилася з друзями — і мені просто щастило.

Були випадки, коли нас ледь не розстріляли. Бо ми з чоловіком вирішили повезти дитину до моря. Перша поїздка пройшла відносно нормально, а коли поверталися з другої, якраз були «прильоти» по Антонівському мосту, нас зупинили на блокпосту. У чоловіка побачили тату, він старовір. Пам’ятаю, як за його головою ходила зброя, поки він нагинався за телефоном, щоб показати, що це за символи. У чоловіка забрали телефон, він їм доводив, що на татуюванні старослов’янські символи, а вони у відповідь: «Та ти з “Азова”, ти військовий». Налаштовані окупанти були дуже вороже. Знайшли в телефоні листування. «Хто такий “коханА”? — питають. «Та не “коханА”, а “кохАна”, ось дружина моя сидить у машині з дитиною», — відповідає чоловік. Прокинувся малий, почав кричати — і це нас урятувало. Нас відпустили.

Коли їхали додому — нам зателефонували й сказали, що проглядають наші гаражі. Там були певні речі — військові дощовики у чоловіка, які ми вже після звільнення віддали військовим. Було багато української літератури, яку я вивезла з театру. Якби пошукали, то знайшли б багато цікавого, за що можна було б причепитись. Чоловік пішов ва-банк. Він підійшов до них і каже: «Гляньте гараж, у мене дитина в авто, мені потрібно їхати». Окупант прийшов, позаглядав і пішов.

— Ви з родиною виїхали з окупації у вересні 2022 року. Що ж стало останньою краплею?

— Було кілька позицій. Перша і головна — Добромира потрібно було вакцинувати. Якщо ми спочатку знаходили хорошу вакцину, то влітку, коли ми дивом знайшли ті препарати, які потрібно вводити, він дуже погано це переніс. Ми розуміли, що наближалося наступне вакцинування, тому потрібно було виїжджати.

Друге — окупанти захопили пожежні частини, і в чоловіка був наказ виїжджати на підконтрольну Україні територію, прикомандируватися до іншої частини та продовжувати свою роботу.

Ми орендували квартиру в Херсоні. Хтось дивувався тому, що ми не виїжджаємо, бо залишалися ті люди, які стерегли свою хату, а у нас не було власного житла. Але це наша земля, наше місто. Чоловік не хотів їхати, бо розумів, що робота пожежників потрібна в місті. Поки вони працювали під українським прапором — він лишався. Не хотіла принципово їхати, бо я в себе вдома. Але розуміння того, що сина потрібно вакцинувати й годувати, зіграли свою роль. До того ж ми дізналися, що у під’їзді будинку, де ми жили на початку війни, були обшуки. Ми вирішили, що вже час їхати.

— Наскільки мені відомо, ваш виїзд із Херсона був також доволі епічним. Розкажи, як це відбувалося?

— Ми повісили на машину табличку «Діти», склали всі речі в прозорі сумки, щоб їх не дуже переглядали. Так доїхали до Василівки. Були певні складнощі в черзі на виїзд, нас хотіли відкинути в кінець черги, погрожували Віті. Речі змусили викидати з машини, а мій чоловік вирішив забрати форму пожежника з шевронами з українським прапором. Ми вивалили всі речі, випали шеврони, окупант переглядає, поруч лежала моя білизна, і нам знову пощастило, що окупант не звернув на символіку увагу. Доїхали до Запоріжжя, там зупинилися переночувати. Вирішили далі їхати у Вознесенськ, їхали туди через Кіровоградську область — і десь за 40 км до Кропивницького в якомусь полі за пару годин до комендантської години у нас порвалися два праві скати на машині. Ми в полі, нікого немає поряд, до сусіднього села десь 20 км. Ми в паніці, дитина плаче, йде дощ. Тут їде якесь авто, Вітя просто стрибає перед цією машиною, я стою з дитиною. І цей, як ми його назвали, янгол Юра, який їхав рятувати своїх друзів, дав нам один скат, у Віті була ще одна ненакачана запаска. Ледь доїхали до Кропивницького майже під комендантську годину. Знайшли готель, за ночівлю в якому заплатили більш як дві тисячі (і це нам ще зробили невелику знижку), а він виявився з величезними тарганами. У Вознесенську зупинились у хостелі. Поїхали в пожежну частину, але там із роботою не склалося. Чоловік захворів, зліг із температурою, а я почала обдзвонювати всі ДСНС у пошуках роботи для нього. Ми вирішили їхати в Київ, колеги допомогли влаштуватися в пожежну частину в місті Вишневе.

Моя ж адаптація проходила складно. Рідні залишалися в окупації. Дізналася, що знайомий із Херсона відкрив кав’ярню в Києві. Домовилася з ним і організувала там поетичні читання. Прийшли автори й музиканти, які ходили на «Поетичну шафу» в Херсоні. Ми почали збиратися кожні два тижні в «PR-bar» на Подолі. Потім почали ходити в «Купідон» на поетичні читання. Почала трохи писати. І тут збулася заповітна мрія — звільнили Херсон.

 Альона Мовчан, Віктор Ревенко та маленький Добромир

 Акція на підтримку Херсона

— 11 листопада 2022 року, день звільнення Херсона від російських окупантів. Де і з якими емоціями зустрічала його?

— Вітя лагодив авто, ми гуляли з Добромиром, нічого не підозрюючи — і тут до нас зателефонували батьки й сказали, що звільнили Херсон. Я була в шоку, прибігла до чоловіка. Ми щасливі пішли на зустріч херсонців у центрі Києва. Ми всі дуже раділи, раділи так гучно, що Добромир злякався і розплакався. Ми гуляли Києвом, це була неймовірна радість, розуміла, що скоро ми повернемося додому.

Коли чоловік наступного дня пішов на зміну, йому зателефонували й сказали, що потрібно збиратися їхати в Херсон. Я пакувала речі з ним, але з малою дитиною мене тоді не взяли. Спочатку то було велике щастя, а потім великий стрес, бо вперше лишилася з дитиною одна на такий тривалий час. Ми з Добромиром удвох переживали в Києві блекаути — й переживали за чоловіка. Я розуміла, що попри все хочу вертатися до Херсона. Але спочатку вирішили, що переїдемо з сином до Миколаєва.

— З якими труднощами ви як переселенці зіткнулися?

— 28 грудня ми заїхали в Миколаїв, 29 грудня провели захід у Херсоні, а 30 грудня — в Одесі. 31 грудня відсвяткували Новий рік. А 1 січня переїхали в іншу квартиру, бо нам здали квартиру в плісняві. У мене багато історій є про життя переселенців, думаю, опублікую книжку про це. Ми стикалися з різним, були як позитивні люди, так і не дуже. Переїжджали з початку повномасштабного вторгнення 11 разів. І це я не рахую хостелів чи якогось тимчасового житла. Добромиру в січні буде три роки — і за цей час у нього кожні кілька місяців було нове житло. У цій квартирі ми жили десь пів року, з грудня по червень. У мене там були проблеми з бездомними. Потім ми потрапили в ДТП в Херсоні. Поки авто було в ремонті, вирішили трохи пожити там. А у вересні 2023 року був «приліт» по тролейбусу, ми були неподалік. Добромир дуже злякався, ми знову поїхали в Миколаїв. Були моменти в Миколаєві, коли місцеві жителі розповідали, як їм набридли переселенці. Ми орендували квартиру, поруч був гараж. Був випадок, коли жінка спеціально паркувала свою машину так, щоб ми не могли виїхати з гаража. Коли чоловік її просив цього не робити, вона влаштовувала істерику зі словами, як її дістали херсонці. Це було сумно, ми спокійно на це реагували, але осад лишався. Сусіди по під’їзду розводили бліх. Ми пройшли багато етапів випробувань. І врешті у червні 2024 року повернулися до Херсона.

 Сімейний підряд. Добромир бере участь у творчій роботі батьків

— Разом із чоловіком ви організували акцію «Герої без зброї», під час якої збирали кошти для херсонських рятувальників. Розкажи, як виникла ідея її проведення.

— Я відчувала, що потрібно щось зробити на підтримку ДСНС, бо коли після деокупації хлопці повернулися на роботу, то росіяни з шафок навіть шкарпетки повивозили. Покрали все. Була підтримка від ДСНС з інших міст, але все одно не було деяких необхідних приладів. Дуже хотіла зібрати на пожежно-рятувальний автомобіль MAN, але розуміла, що таку велику суму ми не потягнемо. Збирали на тепловізори, які були потрібні для роботи. Об’їздили 10 міст України, чоловік добу працював, а три доби ми їздили. Їздили з Добромиром, малючок у нас побачив усю країну. Зробили програму, яка складалася з двох частин: «Окупація-деокупація» — мої вірші та пісні Віктора, написані в цей період, друга — сімейно-побутова — вірші та пісні про любов. Я читала також свої жартівливі вірші про сімейне життя. Ми зібрали кошти на два тепловізори, а ще два передали благодійники з Німеччини. Пізніше вони також передали шафку для сушіння одягу, передавали човни, коли було підтоплення після підриву греблі Каховської ГЕС. Удалося передати тепловізори на більш ніж 200 тис. грн.

Автограф на книжці «Окупація»

— Ще одним наслідком життя в окупованому Херсоні стала твоя перша прозова книжка — роман-хроніка «Окупація». Розкажи про неї.

— Коли у нас із чоловіком трапився той трешовий день в окупації, він сказав, що про це потрібно написати книгу. Я збирала певні нотатки в окупації, записувала, щоб не забути, писала короткі оповідки. А тоді побачила, що УКФ оголосив таку можливість, можна було заповнити заявку й отримати стипендію на відновлення роботи. Написала, отримала — і вже назад дороги не було. Мені ще директор Херсонського драмтеатру Олександр Книга дав завдання зібрати історії молоді про спротив на Херсонщині. Зібрала вісім історій, деякі з них увійшли до цієї книги. Роман-хроніка настільки документальний, наскільки може бути документальним роман. Там є збірні образи, але є й багато пережитого. Писати насправді було морально важко, бо треба було пережити все заново. Можливо, якби я не отримала цю стипендію, ще б довго думала: а чи варто? А факти стираються, забуваються, ми вдвох із чоловіком пригадували, перепитували в друзів. У книжці є фото і вірші мої, написані за цей період. Вірші також публікувала в соцмережах в окупації, родичі дзвонили — переймалися, але мені це було потрібно. Друкувала книжку в херсонському видавництві «Олді+», а зараз харківське видавництво «Фоліо» запропонувало її передрук. Вона вже зверстана, трохи змінена обкладинка, буде називатися «Херсон. Окупація». Це також неймовірна можливість. Тоді вийшло 500 примірників, вони розійшлися на презентаціях, я їх розсилала в усі обласні бібліотеки. Зараз додала розділ про звільнення Золотої Балки, як мій дідусь на українському танку приїхав до бабусі з хлопцями після деокупації. У цьому році обіцяють додрук, зроблю також низку презентацій.

 Презентація книжки «Окупація» у Миколаєві

— 29 грудня 2022 року ти вперше приїхала в Херсон після його деокупації. Як тебе зустріло місто? Що вразило?

— Мене зустрів Олександр Книга на роботі. Я дуже раділа, що театр працює в безпечному просторі. Коли заїжджали — навіть плакала. Хотіла впасти й цілувати землю. Пам’ятаю ці моменти: торкалася руками асфальту, як хвора. Це були незабутні відчуття. Повернутися була моя найбільша мрія, я знала, що в Миколаїв ми приїхали тимчасово. Я була дуже рада бачити друзів.

 29 грудня 2022 року. Перший приїзд у Херсон після деокупації міста

— Коли з’явилися думки про повернення в Херсон? Як зважилась і що стало поштовхом до цього?

— Насправді, багато людей мені кажуть, що це нерозумне рішення. І я, чесно кажучи, з ними погоджуюсь. У Херсоні не працюють гуртки, не працюють дитячі садки, є деякі заняття для діток, але не таких маленьких, як Добромир. Але в Херсоні ми на своїй землі, тут його рідні, його бабусі, яких він безмежно любить. Тут ми відчуваємо себе вдома. Це було відчуття потреби повернутися додому. Різні ситуації бувають. Коли 20 грудня були обстріли, ми прокинулись, я з жахом бігала по всій квартирі й не знала, куди його ховати. Але за пару годин ми поїхали на захід — і все як рукою зняло. Ми вдома, вдома найкраще, вдома відчуваєш себе твердо на землі. Ми обоє з чоловіком працюємо в Херсоні. Не знаю, наскільки це було розумним рішенням, але воно зробило нас щасливими. Правда, не тоді, коли стріляють.

 Один із творчих моментів Альони Мовчан і Віктора Ревенка

— Ти разом із маленьким сином живеш у місті, яке обстрілюють. Не шкодуєш про це рішення? Розкажи, як це — жити й працювати у прифронтовому місті?

— Мене дуже надихає це місто, тому що тут відкриваються бізнеси, тут роблять манікюр, зачіски. Тут святкують. Ми тут робимо поетичні заходи. Місто перебралося під землю, в укриття. Тут не завжди безпечно, тут може прилетіти будь-куди й у будь-який момент. У мене був випадок: потрібно було піти підписати документ, а я не могла дійти, бо то дрони, то бездомні собаки, то «прильоти». Ще одна небезпека — під ногами розкидані міни-«пелюстки». Якщо подумати з точки зору адекватної людини, то тут дуже страшно й небезпечно, щодня можна загинути. А якщо з погляду творчої людини, то місто живе, і це нас надихає на подальше життя. Дуже багато херсонців лишаються в себе вдома — і це їхній свідомий вибір, хтось живе в небезпечних мікрорайонах, але їм добре в себе вдома. Вони тут живуть, працюють, продовжують рухатись — і місто живе завдяки таким людям, які лишаються тут.

— Як у твоєму і без того насиченому житті з’явилося Суспільне?

— Я працювала журналісткою до цього, і на телеканалі, і в газеті. Прийшла працювати в театр, але була потреба писати. Інколи писала статті й скидала друзям на сайти. Думала, що добре було би працювати в медіа, але додатково до основної роботи. У мене колись була мрія працювати на Суспільному, бо це досить потужно, це цікаво, це своя подача. Була можливість навчання на регіонального кореспондента, я його пройшла навчання, зробила підсумковий матеріал — і мене взяли на роботу.

Перше чергування у мене було 31 грудня 2023 року. Я тоді була чергова на ввімкненнях. Тоді жила в Миколаєві, 2—3 рази на тиждень чергувала в Херсоні. Відбулося повернення в професію, хоча це перенавчання, зовсім інша подача, це досвід інших людей, які нас учили. Дивлюся на колег — ми вчимось один в одного. Це історії живих людей. Знаю дуже багато цікавих історій, і завдяки цьому перші пів року мені було дуже легко знаходити теми. Знаю багато цікавих історій про життя в окупації, про життя зараз.

Нещодавно робила новину про те, як жінка двічі в Херсоні відкривала кав’ярню. Уперше украла договір у червні — і тут підірвали греблю ГЕС. 15 червня вона зварила першу каву за гроші. Через пів року «прилітає» — усе зносить, поранило друга. Наступного дня вони приїжджають із чоловіком, бачать картину – десь кров, десь сироп. І заходять люди з питанням: «А ви варите каву?». Вона каже, що просто не могла опускати руки. Вона відновила роботу й почала далі варити каву. І за два тижні вони знову відкрили кав’ярню.

Отак у Херсоні. Ми один одного надихаємо, стимулюємо, вчимо, спонукаємо. Це дуже важливі моменти.

— Робота й життя під обстрілами. Чи можна до цього звикнути?

— Ой, була така історія. Я редагувала книжку вночі. Дитина спала, чоловік був на зміні. І тут чую постріли, злякалася, подумала, може ДРГ чи ще щось таке. А тоді чую звук шахеда. І думаю: «Ой, та це ж просто шахед». І заспокоїлась.

Насправді до цього звикнути не можна, все одно у людини спрацьовує інстинкт самозбереження. Інколи стає страшно, інколи панікуєш. Інколи у мене трапляються панічні атаки. А тоді згадую, що я вдома, а вдома найкраще.

— Як проходить робочий день журналістки прифронтового міста?

— Наприклад, у суботу в мене було чергування. Зазвичай по буднях о 9-й ранку — нарада, а потім розподіл роботи. Ти їдеш то на обстріли, то на прощання. Загинув волонтер Павло Матвієць, у суботу було прощання з ним, далі ми поїхали по місцях «прильотів». Місця зйомок ми погодили завчасно, бо у прифронтовому місті всі локації потрібно погоджувати. Після цього поїхала на другу роботу — на театральний захід. Було морально важко робити матеріал про Павла Матвійця, бо хлопцю, який загинув від обстрілів, було всього 23 роки. Коли ти на ввімкненнях, то весь день пильнуєш новини, маєш розуміти, що, де і як сталося, на момент прямого ефіру маєш бути готовий розповісти про те, що відбулося. Херсонці стежать за тим, що відбувається в місті, постійна перегук із рідними та близькими, постійний моніторинг і швидке реагування. На одній із журналістських робіт мене навчили робити короткі новини по дорозі зі зйомки, тому здебільшого пишу швидко.

 Альона Мовчан і Віктор Ревенко. Виступ у херсонському укритті

— Які історії, що тобі доводилося знімати, найбільше вразили?

— Та я йду вулицею — і мене всі вражають. ДСНС працює під обстрілами, поети пишуть вірші. Яна Голубятникова під обстрілами пише картини, причому знаходить позитивні сюжети для них.

Є молода дівчинка Софія Ярова, яка написала пісню про Херсон на вірші Михайла Олійника. Ірина Чухалова, про яку я змонтувала цілу передачу. Це вокалістка з Олешок. Вони разом із чоловіком були в окупації, потім вивезли дітей до бабусі за кордон, він хотів, щоб вона там лишилась. А Ірина бігла за ним через кордон із домашніми яйцями від мами, повернулася разом із ним. Вона їздила за ним по окопах, скільки він воював. Це для мене неймовірна історія взаємопідтримки, взаєморозуміння і самопожертви. Після того, як записала з нею інтерв’ю, навіть пісню про неї написала. Ледь стримувалася від сліз, журналіст же має бути спокійним, об’єктивним на роботі, а емоції лишати на після. Плакала кілька разів, коли монтувала передачу про неї.

— Про що мрієш зняти сюжет?

— Про деокупацію лівого берега Херсонщини та про нашу перемогу.

Фото: з особистого архіву Альони Мовчан