Фабрика гніву. Як соціальні мережі контролюють «емоційні гойдалки»

«Давайте після свят», — воно вже давно не те. Поради, як привести свій організм до тями після тривалого пиття й об’їдання, зараз виглядали б кумедно, якби були сили на кумедність.

Почуття гумору — це знаковий маркер психічного здоров’я. А от сарказм — це не гумор, це саркома гумору.

Традиційні «післясвятні» емоційні гойдалки передбачали природний відплив емоцій після особистих маркетологічних очікувань, укритих пеніциліновою пліснявою романтики. В них було більше магічної свідомості, ніж самої свідомості.

Але всенародна забава «пиймо, куме, тут, на тім світі не дадуть» передбачала, крім головного болю, і взаємні індульгенції, освячені посиланнями на вимушене безпам’ятство.

Наше життя було занурене в потік природних циклів і структуроване ними через календарі. Війна перекроїла календар дат, зробила його «червоні» й «чорні» дні дуже особистими та з іншими значеннями. Об’єднавча функція спільної циклічності часу зникла, тому що суб’єктивний час зупинився.

Хвиля постмайданного відчуття національної єдності, розмита ковідом і виборами (що загалом подібне між собою з погляду психотичності), підхопилася після вторгнення москалів уже у вигляді цунамі, високо та грізно.

Але що вища вода, то швидше спливає.

Гіперкомпенсація прийшла у вигляді масової активності в соціальних мережах, цієї досконалої імітації громадянського суспільства. Для нашого мозку немає різниці, відбувається щось у віртуальному світі чи в реальному, біохімія та сама.

Але, як буває з усякою імітацією, дурнуватість свого екзальтованого вибору людина пояснює зовнішніми чинниками, зовнішнім локусом контролю.

Перефразовуючи Сартра, можна нині сказати: «Дурні — це інші».

До післясвятного ще додався Цукерберговий день визволення з рабства фактчекерів. Неясно, щоправда, ми тепер уже відповідатимемо стандартам спільноти чи треба ще якісь аналізи здавати в цифрову баночку даних?

Соціальні мережі — вже років десять як не соціальні. І, можливо, вже не мережі, а щось більше. Digital Rush — культурний рух початку 2010-х, коли традиційні інституції поспішили впроваджувати цифрові технології, а отже, й цифрову культуру.

Концепція «Мертвого інтернету» стверджує, що більшість контенту в мережі вже не створюється людьми, а генерується ботами та штучним інтелектом. З 2016–2017 років справжніх користувачів витіснили автоматизовані системи, що їх контролюють уряди та корпорації для маніпулювання громадською думкою. Це призвело до того, що реальні взаємодії стали рідкістю. Зараз боти генерують майже половину всього інтернет-трафіку.

Епоха Інтернету, яка хронологічно займає лише одне покоління, на відміну від «галактики Гутенберга» й писемності взагалі, вносить у нашу свідомість зміни, з якими остання не встигає справлятися й тому їх просто не фіксує.

Наша свідомість живе категоріями минулого століття, бо треба хоч за щось триматися в цьому дедалі хиткішому світі. За бронзової доби ті, хто володів технологією виготовлення залізних виробів, панували над усіма іншими. Так само ті, хто першим скористався здатністю цифрових медіа формувати дискурс, дістали змогу культурно домінувати.

На ранній стадії мовлення людське спілкування було радше взаємним умовлянням, аніж інформуванням. Письмо зупиняло потік свідомості та фіксувало його в крихітних фрагментах записів — словах. Так досягалася вибірковість і повнота історій, які ми тепер називаємо наративами. Обмежений простір вимагав відбору. Обмеження простору текстів і вибірковість призвели до появи редакційної політики, яка формувала шаблони соціальної культури. Навіть телебачення мало свої межі запланованого виходу в ефір і дотримувалося правил фрагментації потоку реальності на вибрані та завершені сюжети.

Цифрові медіа та мережі зараз повертають нас у природний стан дикого потоку інстинктів, заохочують до неконтрольованості. Стрічка новин не має ні початку, ні кінця, тільки запах, і це — не запах квітів.

Участь у соціальних мережах стимулюється гормональними винагородами, зумовленими облудною обіцянкою, що хтось такий самий чи така сама визнає вас за особистість.

Користувач більше не може звільнитися від цифрової залежності, яка виконує функції інтелектуального протезу.

Консервативна політична реакція кінця 2010-х у світі була вторинним ефектом віддачі Digital Rush початку 2010-х. Підсумком стала різка поляризація.

Розвивається конфлікт двох різних середовищ — природного та цифрового. Природне середовище людського організму, його перцептивні властивості та когнітивні здібності не змінювалися десятки тисяч років і вже не можуть змінитися. Антропоцен сягнув меж свого біологічного розвитку й продовжує видову мутацію в технологіях. Цифрове середовище розвивається зі швидкістю, що перевершує наші уявлення про календарний час.

Створюється різниця потенціалів між цими двома полюсами, й напруження в них зростає експоненціально. Психіка захищається доступними їй способами — «бий, біжи або завмри». Спрощується механізм захисту, але вийти з цифрового потоку людина вже не може.

Спілкування знову стає родоплемінним, тільки ми тепер називаємо це «ехо-бульбашками», де всі гукають голосно, як у горах, аби почути відлуння.

У соціальних мережах «пости» — це потік емоцій, який не має структури й автоматично спричиняє фрустрацію. Використання емодзі та піктограм замість слів, заміна зв’язної думки цифровими «сигнальними звуками» пришвидшує акт комунікації, але знецінює саме спілкування. Перебільшені емоції мають посилити сприйнятливість байдужої пасивної аудиторії через передачу емоційного заряду; це щось подібне до встановлення взаєморозуміння в нейролінгвістичному програмуванні. Загибель пунктуації як маркер несвідомого психологічного уникнення плюс результат природного зростання неписьменності також відображає загальну тенденцію середовища.

Розум занурюється в цифровий потік подій і деформується ним, тому що біологічна резистентність — це пристосування. У цифровому середовищі затримка реакції, необхідна для обговорення, не заохочується.

У результаті ми дедалі менше бачимо, якими є речі самі собою, а натомість зосереджуємося на їх галюцинаторному відображенні — на тінях у печері Платона / Маска / Цукерберга.

Так маніфестація ідентичностей перетворюється на цифровий джихад, де користувачі соціальних мереж вибухають праведним гнівом. Де замість вибухівки — бурхливий каталіз самовираження.

Розрив між реальністю та її репрезентацією, фонетичність замість думки — така відокремленість спричиняє шизофренічний стан розуму: «Шизофренія та відчуження можуть бути неминучими наслідками фонетичної грамотності» (Маклюен, 1969).

Симульовані та оцифровані емоції мають бути надзвичайно інтенсивними, щоб у них повірив сам мовець. Цей вид емоційного перебільшення репрезентує не почуття, а інтенсивність маніфестації власної самотності.

Настає не лише постписьменна, а постмовленнєва ера емодзі.

Що викликає в людини почуття гніву? Перерахуймо основні складники цього комплексного переживання.

Фрустрація, коли поставлені цілі занадто завищені й не можуть бути досягнуті в межах запиту. Це й традиційний національний ресентимент, і особисті прагнення повернутися у світ без війни. Це причина, з якої зараз замироточили різні миротворці.

Образа, коли людина відчуває, що її гідність принижено. Каталізатором є тексти про стан справ у армії, включно з ТЦКшними кейсами.

Стрес — емоційне перенавантаження в умовах невизначеності, яке знижує здатність до адаптації. Основний генератор — цивільне населення, бойовий стрес — це інша історія.

Несправедливість, коли нерівність у суспільстві сприймається як особиста проблема. Теми корупції та зловживання посадовими обов’язками влади: загалом нічого нового за 30 років, але на тлі стресу генерується як щось досі не бачене й не чуване.

Відчуття небезпеки стало такою банальністю, що не надто вже й помічається. Але воно підсвідомо мобілізує вибухову енергію. Котра, як усякий вибух, найбільше вражає тих, хто найближче до епіцентру. Відповідно, перенаправляється на простір соцмереж і годує армію ботів.

Наскільки й ким керовані ці процеси? Стежте не за ідеями, а за грошима. Монетизація процесу — це не тільки рублі, долари чи біткоїни, хоча це гігантські прибутки, оплачувані вашими лайками, емодзі та щиросердими сплесками праведного (а як інакше?) гніву.

Це капітал керованого хаосу, рефлексивного керування поведінкою, менеджмент споживання контенту через сейл-ботів, одним з яких цілком можете бути й ви.

Незнання законів цифрової епохи не позбавляє відповідальності за образ майбутнього.

Ми видивляємося наше майбутнє в дзеркалі заднього виду (Digital Future in the Rearview Mirror. Andrey Mir, 2024), хоча кожен водій знає, що треба дивитися на простір дороги, яка щойно з’являється. Тобто в інформаційному просторі ситуація, як у фільмах жахів: дорога попереду весь час змінюється — то ґрунтовка, то щебінка, то асфальт, то яма, то канава. Дивишся на неї, а від цього тільки страшніше. Don’t look up. Ми не можемо вирахувати майбутнє інструментами минулого. Сприймати це як трагедію — абсолютно дурне заняття. Але в нашій сьогоднішній компетенції вже є, наприклад, знання про те, що не варто пити воду з річки. Хоча ресентимент нам радить черпати шоломом собі й коням. Але, як каже українська класика, «коні не винні». То хоч ви не пийте.