"Якщо програємо – нас чекає окупація чи міграція": інтерв'ю з "Павуком" – сапером "Азову"

"Павук" вперше долучився до війська ще у 2014 році, коли Росія напала на Україну та почалася АТО. Тоді боєць трохи більше ніж рік прослужив у лавах високомобільних десантних військ, зокрема у 80-ій бригаді, та брав участь в боях за Донецький аеропорт, Піски, Авдіївку та на інших важких напрямках. У 2015-му повернувся до цивільного життя.

Та коли у 2022-му почалася повномасштабна війна – вже 25 лютого ветеран був у військкоматі, а через кілька днів – спочатку на Півдні, а потім на Сході, де у складі 80-ої ОДШБр брав участь у складних боях. Згодом "Павук" перевівся у взвод саперів, а ще через рік, у 2023-му, долучився до лав 12-ї бригади спеціального призначення "Азов".

За час повномасштабного вторгнення військовослужбовець зазнав двох поранень і зараз проходить лікування, проте переконаний, що ще може допомогти війську і планує повернутися.

Військовий сапер – ризикована, але важлива професія. А головне – надважлива у війні. Як стати хорошим сапером і яку роль сапери відіграють на війні, чому провалився український контрнаступ у 2023-му, скільки років Україна витратить на розмінування та як нам не програти у цій війні – про це і не тільки азовець "Павук" розповів в ексклюзивному інтерв'ю 24 Каналу.

"Жахливий хаос": про початок повномасштабної війни

Про повномасштабне вторгнення почали говорити за кілька місяців до його початку та багато людей не вірили в таку загрозу. А як ви до цього ставилися? Чи вважали, що велика війна неминуча?

Після того, як я завершив службу у 2015 році, ми, ветерани, час від часу зустрічалися. Якось під час такої зустрічі в жовтні 2021 року ми сиділи в одному з обласних центрів, пили каву, і тут я просто почув питання від людини, яка тоді працювала в одній зі спецслужб: "Ти готовий?". Я не зрозумів, у чому суть і перепитав, до чого я маю бути готовим. На що мені відповіли: "Ти готовий до війни? У нас буде повномасштабна війна". Я уточнив, з якою імовірністю, на що почув відповідь, що на 90%. Коли я запитав, які будуть напрямки ймовірного наступу, – Маріуполь і Одеса.

Після цього я пішов додому, поговорив з дружиною, дістав гроші з заначки, купив зброю й набої до неї та спорядження. Але у мене не до кінця було розуміння того, що буде. Тобто навіть коли ти вже брав участь у бойових діях, ти не можеш передбачити, що буде колись, бо кожна війна проходить по-різному. Я ось мав побоювання, що буде наступ з Білорусі.

А було уявлення про те, яким буде масштаб вторгнення? Що в першу ніч російські війська будуть заходити з Півночі й Півдня, посилиться наступ на Донбасі та ракети летітимуть по всій країні – від Заходу до Сходу?

Це не уявлення, це військова тактика – завдати превентивних ракетних ударів по місцях дислокації противника, по аеродромах, по військових складах, по вузлах зв’язку, по місцях зберігання паливно-мастильних матеріалів, по військових частинах, по важливих мостах і так далі – їх просто знищують наявними засобами ураження. Далі відбувається "придушення" радіо/мобільного зв’язку та починається фаза повітряно-наземної операції.

Росіяни не погано це придумали, але погано реалізували. Ну, варто наперед підкреслити, що моя точка зору є суто суб’єктивною, бо я, як звичайний сержант, не володію та не повинен володіти обширною інформацією про те, що відбувається на театрі бойових дій.

Проте, як на мене, маленький приклад – це те, що росіяни планували "з коліс" захопити Гостомельський аеродром. Це, як я розумію, мала бути класична операція з висадки десанту з вертольотів. Десантники мали захопити аеродром, потім туди б масово приземлялися літаки з підкріпленням і технікою, а далі б проривалися піхотні колони. Але останні застрягли дорогою туди.

Багато людей 24 лютого вперше зіштовхнулися з війною. Але вам, як людині, яка була в АТО, як відчувалася ця війна? На скільки вона відрізнялася від того, що було раніше?

Жахливим хаосом. Ось в АТО такого не було. Рівень хаосу був настільки серйозним, що я, будучи старшим групи, довго чекав на те, аби отримати зброю, форму чи боєприпаси.

Нас відправили з військової частини в одну з областей і ми там все отримували. Але питання в тому, що в моєму взводі були хлопці без досвіду військової служби, дехто навіть стріляти не вмів або відстріляв "три набої під час строкової служби". Я потім питав хлопців, як так вийшло, що вони так швидко і без вмінь опинилися в армії, на що вони казали, що вони добровольці і вимагали у військкоматі, аби їх призвали, а свій досвід описали як "стріляв з мисливської рушниці". Хоча це зовсім не те.

"Павук" / Фото, надане 24 Каналу

А вас одразу відправили на бойові позиції?

Так. Але коли я був в АТО, у мене свого часу було 3 місяці підготовки. І за цей час кожен наш військовослужбовець-десантник відстріляв не менше 5 тисяч патронів з автомата, ми навчалися стріляти з кулеметів, СГД, РПГ і не тільки. Вивчали основи тактичної медицини, військової тактики, топографії, тому я припускав, що людей відправлять на полігон бодай на кілька тижнів, А тут…

Я ж намагався готувати новобранців – показував, як накладати турнікет й ізраїльський бандаж, як працювати з різними пораненнями, використовувати оклюзійну наклейку. Усе, що було в моїх силах. Але системної роботи з підготовки не було організовано.

А як взагалі відбувалося ваше повернення до армії – вас викликали чи у перші дні вторгнення у лютому 22-го ви самі прийшли у військкомат?

У мене вийшла дещо кумедна історія. Я ж на той час проходив державну службу в охоронній структурі. Моє керівництво було шоковане тим, що відбувається, деякі установи, ввірені нашій організації, вже були захоплені російськими військами, противник був на підступах до Києва, не було нічого зрозуміло. Тому я, як ветеран, обговорив своє бажання мобілізуватися до ЗСУ зі своїм керівництвом, на що отримав погодження, а вже 25 лютого я сам приїхав у військкомат у формі з табельною зброєю. А так, як форма у нас відрізняється від форми поліції то мене одразу почали питати, хто я такий і чого прийшов.

До мене вийшов заступник начальника військкомату, я сказав йому, що хочу служити. І так десь через годину я вже оформився та отримав час до вечора, аби здати зброю та відвезти мобілізаційні документи на роботу.

"Перевівся за 30 хвилин": про переведення до "Азову"

Як ви перейшли до "Азову" тачому саме туди?

У 80-й ОДШБ я прослужив кілька місяців, отримав поранення, коли ми були в районі Попасної – там тоді були жорсткі бої. На деякий час мене перевели служити в тил, я проходив лікування та відновлення. Потім знову виникли деякі проблеми зі здоров’ям і мені зробили складну операцію. Коли я нарешті вилікувався, то хотів кудись перевестися, бо у 2022 році у Збройних Силах мені служилось невесело. Мої друзі проходили службу в інших військових частинах, тому я мав кілька пропонованих варіантів: 3-тя штурмова бригада, одна із частин ССО, а також "Азов".

За однією зі своїх цивільних спеціальностей я правознавець, а тому механізми переміщення між військовими частинами, що таке підрозділи пріоритетного комплектування, як працює переміщення, мені були зрозумілими, я знав як це використати. Тоді власне "Азов" розпочав реорганізовуватися у штат бригади, і виникла пріоритетна необхідність в комплектуванні особовим складом зокрема цієї військової частини. Я цим скористався й подав усі документи буквально за 30 хвилин.

"Павук" / Фото, надане 24 Каналу

А яке у вас було поранення?

Загалом у мене їх два. Перше я отримав, перебувачи у складі 80-ї бригади, інше, тяжче, отримав вже в "Азові".

Перше поранення було, коли я служив сапером і в нас було завдання – перекрити дорогу від просування противника мінно-вибуховими загородженнями. Тобто це коли міни скріплюють одну до одної, створюючи своєрідний "витяжний шлагбаум", а у визначений час перед наступом противника ним раптово перегороджується дорога з метою знищення передових порядків противника. Ми ще туди виставляли по двоє людей на чергування.

А згодом надійшло завдання знімати людей звідти, бо противник наступав. Тоді ми з моїм побратимом Тарасом вирушили туди на нашому Т4. Все було спершу добре, ми дійшли до позиції, але потім почався серйозний обстріл. Перечекавши обстріл, ми почали пошук своїх солдатів, проте, оскільки на позиціях були зведені підрозділи з різних частин, зв’язку не було, ми не змогли їх знайти. Та ситуація склалася так, що правий фланг від дороги був "сірим", тобто наші сили його не зовсім контролювали. І коли ми їхали автомобілем назад, то потрапили у засідку, було таке відчуття, ніби нас як мішені розстрілюють у тирі – по нас били доволі прицільно. Я не знаю, як нам взагалі пощастило вижити.

Цей фланг мав хтось прикривати чи просто вийшло так, що ви потрапили в зону, яка не була прикрита?

Там мали стояти нібито підрозділи ТрО, а вони зайняли позиції не зовсім там. Проте я точно не пам’ятаю, можу помилятися.

Я вже надалі дізнавався, що трапилося. І хлопці, з якими я був у госпіталі і вони теж були на цьому рубежі, сказали, що це був не поодинокий випадок. Туди крізь погано прикриті фланги просочувались ДРГ, проводили засідки, вогневі нальоти і під час них знищували наші поодинокі автомобілі, невеликі групи військовослужбовців і навіть позиції мінометників.

Друге поранення ви отримали уже під час служби в "Азові". Як це трапилося?

Це було поранення від скиду гранати з дрона. Нам поставили завдання провести інженерну розвідку покинутих російських позицій, які б мала зайняти наша піхота. Я попередньо отримав інформацію про рубежі висування на "Кропиві", додатково отримав в штабі дані з аерозйомки, зібрав групу з трьох осіб, ми вивчали місцевість, підготувалися.

Наш бойовий медик залишився одразу на позиції, а я ще з одним сапером вирушили на позиції та почали проводити інженерний пошук. З бокової позиції нас повинна була спостерігати та прикривати група піхоти. Проте майже одразу ми помітили дрон типу Mavic, який почав за нами ганятись.

Я віддав команду побратиму відійти до одного перекриття, а сам укрився в іншому, аби не поранило обох. Дрон скинув гранату на те укриття, під яким заховався я, і граната впала біля мене, я тільки встиг відстрибнути.

Із дірчастим переломом кістки та 17-ма уламками в ногах я добіг до укриття побратима, звідки той мені допоміг дійти до передньої позиції, де чекав наш бойовий медик з медичним рюкзаком. Дорогою нас обстрілював противник, який, ймовірно, десь зачаївся там, куди ми мали дійти. Поранення виявилось тяжке, а лікування складне і довготривале.

"Піт сапера береже кров піхоти": про важливість роботи

Коли ви стали сапером?

Можна сказати, що у 2018 році. Саме тоді я закінчив навчання на курсах з підготовки військових саперів у Центрі розмінування в Кам’янці-Подільському. По завершенню наших перших успішних підривних робіт, з самостійними розрахунками та прокладанням вибухових мереж, викладачі та інструктори Центру з єхидними усмішками "нагодували" нас тротилом, який з біса гіркий на смак, та сказали, що тепер ми теж сапери.

Спочатку я служив у розвідвзводі батальйону 80-ї ОДШБ. А далі познайомився з командиром інженерно-саперного взводу батальйону, якому були потрібні сапери, а так як у мене були всі документи, книга сапера, командування батальйону "благословило" мій перехід в інженерно-саперний взвод.

В одному з інтервʼю ви сказали фразу "Піт сапера береже кров піхоти". Чи відчувається через це особлива відповідальність, коли твоя помилка може нашкодити не тільки тобі?

Звичайно, що відчувається. На жаль, робота інженерно-саперних підрозділів недооцінена та не популярна серед рекрутів і серед цивільних. А ми насправді робимо необхідні для виживання піхоти на полі бою речі!

Як приклад візьмемо встановлення інженерних загороджень. Вони є вибухові (мінні поля, групи мін, поодинокі міни) та невибухові ("колючка" або "спіраль Бруно", протитанкові рови, ескарпи, завали тощо). Так от, тактично правильно та вчасно поставлене мінне поле може звести ККД маневру противника до 0, обмежити його пересування, змусити відмовитись від його замислу, змінити маневр у вигідному для нас руслі тощо.

Ще, як правило, ворог намагається вдарити туди, де є слабкі місця. Наприклад, де стоять два різні підрозділи, які погано між собою комунікують. Противник намагається бити між ними. Відповідно, є потреба виставити на стику флангів інженерні загородження, які не дозволять здійснити противнику задуманий маневр – наприклад, штурм групами піхоти або висування танків. І від того, наскільки якісно та своєчасно ми це зробимо, залежить те, чи хлопці, котрі в окопах, будуть вступати в контакт з противником чи ні, а навіть якщо й так, то в якому стані противник вступить у контакт.

"Усе змінила грамотна робота російських саперів": про провал контрнаступу ЗСУ

Сапери заходять на позиції перед піхотою чи після? Чи це відбувається залежно від умов і ситуації?

Усе відбувається залежно від того, яка у нас тактична обстановка та завдання. Буває так, що ми заходимо перші або заходимо у змішаній групі. Зокрема, коли я працював, то часто ми заходили на позиції з підрозділами розвідки. Піхота першою не заходить. Спершу ідуть розвідка і сапери. Там усе розвідують, за потреби – розміновують. І лише після цього позицію можна займати, і туди йде піхота.

Це коли ми наступаємо, а коли відбувається відступ, то все навпаки?

За "Азов" сказати не можу, бо з того, що я бачив, "Азов" не відступає. Але загалом так. Заходять сапери, ставлять інженерні загородження, на які потім наштовхується противник.

Яскравий приклад – наш контрнаступ у Запорізькій області. Противник відступав, але доволі якісно та своєчасно виставив інженерні загородження. І, по суті, усі наші Leopard і Bradley просто підривалися на мінах.

Скільки бригад, скільки ресурсів було закладено у цей контрнаступ і, по суті грамотна та своєчасна робота саперів противника перекреслила всі наші зусилля.

А наскільки наше мінування відрізняється від російського? І чи відрізняється взагалі?

Не скажу, що разюче. І ми, і росіяни – вихідці з радянських доктрин ведення мінної війни. У свою чергу, замислуватість засобів мінування визначалися рівнем тодішньої військової інженерної думки. Ну, тобто я в Кам’янці-Подільському і якийсь росіянин в умовній Москві навчалися за одними керівництвами та настановами, які були видані ще в СРСР, або щось на цій основі.

А чи спрощує це роботу? Тобто наші сапери повністю розуміють ворожі алгоритми, хоч з іншого боку – росіяни розуміють наші.

Тут треба розуміти, що є динаміка війни. Скажімо так, є інженерні боєприпаси, тактика застосування яких була доцільною у 80-ті чи 90-ті роки. Але зараз вона не має сенсу. Бо якщо відправити групу саперів для постановки мінного поля перед флангами власних підрозділів, проти противника, який на цьому напрямку "насичений" засобами розвідки та ураження, то таку групу саперів виявить Mavic, а надалі туди відпрацює міномет, або полетять FPV.

Змінюється війна, змінюється тактика, активно застосовуються засоби дистанційного мінування. Ті ж дрони, наприклад.

За час вашої служби сапером робота якось змінилася? Тобто чи з’явилися нові технології, рішення тощо? Особливо в плані безпечності самого сапера.

Так, ми модернізуємося, намагаємося використовувати радіокеровані системи. Як ось БпЛА. І за цим на театрі воєнних дій майбутнє, принаймні найближче.

Зараз через велику залученість дронів з нашого і російського боків, чимало бригад починають використовувати дистанційне мінування за допомогою БпЛА. А в "Азові" таке практикують?

Так, але зараз ми взаємодіємо. Дистанційне мінування здійснюють самі оператори БпЛА, а от боєприпаси до них розробляємо чи вдосконалюємо саме ми, сапери. Тобто ми тісно співпрацюємо.

Є бачення командування нашого батальйону підтримки щодо необхідності здійснення дистанційного мінування силами власне батальйону, над цим, як мені відомо, вже працюють.

"Павук" / Фото, надане 24 Каналу

"Троє зарилися в норі": як сапери брали у полон росіян

Ми знаємо, що у вас були випадки, коли ви брали росіян у полон. Як це відбувалося?

Військові сапери – підрозділи бойового забезпечення, ми не штурмовики. Але такі випадки бували. Загалом взяли п’ятьох – за перший раз двох, і за другий – трьох.

У першому випадку у нас було завдання іти на позицію, з якої наша піхота в лютих боях вибила противника. Рухалися у складі зведеного загону, який складався з шести людей взводу розвідки нашого 3-го батальйону та нас, приданих трьох саперів. На крайній позиції помітили противника. Наше "тихе" висування перетворилося фактично у вогневий наліт в окопну лінію, зайняту противником. Зокрема, наш зведений загін увірвався в окопну лінію та зав'язав бій. Я розгубився, бо не знав куди подіти свій міношукач, а тому віддав його назад побратиму "Грізлі" та почав надавати вогневу підтримку розвідникам як частина штурмової групи, закидувати гранати за повороти в окопній лінії.

Частина росіян заховалася у бліндажі, звідки вела вогонь і кидала гранати. Противник викликав підкріплення, тому частина наших розвідників вийшла з окопної лінії і зав'язала бій з групою росіян, яка бігла на допомогу. Ті росіяни, що були у бліндажі, викликали "вогонь на себе", що ми чудово чули, по нас почав працювати міномет, висіли 2 чи 3 дрони і робили скиди. Та частина загону, яка була окопній лінії, по суті вперлися у вхід бліндажа, звідки вела по нас вогонь, а інша частина вела бій наверху.

Я просунувся вперед до входу у бліндаж, інший сапер-побратим "Пак" надавав підтримку вогнем групі розвідників, що вели бій наверху. Я "відпрацював" приблизно 8 своїх та чужих магазинів всередині бліндажа та "закотив" туди 7 чи 8 своїх і чужих гранат, противник відмовився здаватися та відстрілювався, викидав гранати нам під ноги. Ми ховались від вибухів за поворотом в окопі, після якоїсь з гранат противник перестав відстрілюватись, а далі друг "Грізлі" запропонував їм здатися, на що вийшли двоє поранених росіян. Одного розвідник з нашого загону взяв під конвой, а іншому я на руку, яка вже висіла, наклав турнікет. І передав його суміжнику.

У другому випадку наша група саперів з трьох чоловік мала замінувати танконебезпечний напрям, а саме дорогу вздовж посадки одразу після її зачистки штурмовою групою нашої бригади та приданими бійцями з "Омеги" НГУ. Одразу після команди від штурмової групи ми висунулись та встановили групу протитанкових інженерних боєприпасів, після чого я віддав команду відійти в посадку. Тоді позаду нашої штурмової групи ми виявили групу противника, яка заховалась у норі. Ми почали туди стріляти, на що почули крики російською та питання "Вы кто?", я відповів щось типу "Мы свои, с соседнего подразделения. Выходите или закинем гранату". Виліз перший росіянин, якого ми обеззброїли та вклали вниз. Решта росіян зрозуміла, що відбувається, але здались, інакше ми закотили б їм гранати в нору. Так, здалось ще двоє, яких ми обеззброїли, обшукали та зв’язали.

Приблизно 800 наших азовців досі у полоні, тому російських полонених ми беремо, аби мати можливість повернути наших. І я був би радий, якщо завдяки цим полоненим, хоча б одного азовця вдалося б обміняти. Це було б найбільшою нагородою.

"Б'ємося однією рукою": про протипіхотні міни та Оттавську конвенцію

Ви бачите, яка зараз ситуація на фронті – росіяни швидко просуваються, щотижня ми втрачаємо по кілька сіл, і зараз вони вже під Покровськом. Вони просуваються так швидко через брак мінувань?

У першу чергу нам бракує протипіхотних мін. Україна у 1999 році підписала так звану Оттавську конвенцію, яка забороняє виробництво, використання і розповсюдження протипіхотних мін. Тому величезну кількість мін ми свого часу просто знищили.

І є один момент. У конвенції прописано, що країна, яка підписала цей документ, не може вийти з неї під час військового конфлікту на своїй території. Тобто ми зробити такий собі поєдинок, де є два боксери і одному з них кажуть, що він може битися тільки лівою рукою, бо використання правої забороняє конвенція.

Конвенція забороняє нам використання протипіхотних мін і ще забороняє нам поставити розтяжку ОЗМ, МОН-50 чи МОН-90 в некерованому варіанті. Якщо ми це зробимо, то ми воєнні злочинці. Абсурд!

Але зараз нам США передають протипіхотні міни. Це не суперечить конвенції? Ми можемо їх використовувати?

Можемо. Є конкретні боєприпаси, які можна використовувати, якщо вони мають елемент самоліквідації.

Припускаю, що ви зараз маєте на увазі останні новини про пакет допомоги від США. Так ось, у цьому випадку Штати передають нам не протипіхотні міни у вигляді інженерних боєприпасів, а радше засоби дистанційного мінування, а це артилерійські постріли, бойова частина яких споряджена справді протипіхотними мінами типу M62/M72 з елементами самоліквідації та деактивації. Чи вважається такий боєприпас протипіхотною міною відповідно до Конвенції – варто дослідити.

Наші партнери зі США точно передають нам протипіхотну міну типу Claymore, у варіантах М18А1 і М18А1Е1. Міна стара, "допиляна" ще у часи війни в Кореї.

Додам, що росіяни себе не обмежують ні в чому. Їх не хвилює, чи наявний елемент самоліквідації в інженерному боєприпасі, чи нема, як поставлена міна. Вони все одно їх ставлять.

А загалом саперам на війні зараз вистачає мін? З вашого досвіду.

Є допомога західних партнерів, у нас в Україні були досить немалі запаси радянських мін. Не вистачає саме протипіхотних мін. Конкретно як сапер я волів би бачити в Україні щось типу протипіхотних M14, SLAM, протитанкових M93 Hornet, керованих протипіхотних систем Spider. Можливо, питання в ціні, можливо, у відсутності подібного у запитах від України, не знаю.

"Ніхто не перерізає червоні дроти": про стереотипи щодо саперів

Про будь-яку професію існує чимало стереотипів. Які стереотипи існують про саперів?

Усі стереотипи, з якими я зіштовхувався, в основному стосуються інженерних боєприпасів, і вони мають своє коріння в американських бойовиках. Зокрема, що я бачив, це коли хтось там десь йде, наступає на якусь протипіхотну міну і стоїть. І все, вона не спрацьовує. В житті так не буває – протипіхотна міна спрацьовує відразу, після того, як ви вплинули на датчик цілі – якщо на неї наступили, пройшли в районі дії її магнітного поля, сейсмічного датчика, зірвали розтяжку чи пройшли через її інфрачервоний датчик. Вона спрацьовує одразу.

Є фільм, де якийсь чувак бере щит, на нього наставляє протипіхотну міну по типу Claymore і біжить з тим щитом до поганця. Цей щит типу броньований. Спрацьовує міна, когось вбиває, а сам герой виживає. Але це нонсенс, бо фізика вибуху так не працює.

І, звісно, перерізання дронів. Це теж смішно. "Який дріт перерізати? Зелений чи червоний?" І перерізають в останню секунду. І це завжди вибухівка з таймером, і завжди знаходиться хтось, хто з тремором рук перерізає дріт – і все. Але і це так не працює.

Один з наших БТР підірвався на міні, застряг, і коли ми приїхали, то побачили ще й "сендвіч" – дві міни, одна на одній. І від них дроти вели до підривної станції. А в мене було розуміння, що є все ж певні схеми, які спрацьовують, коли ти роз’єднуєш електричне коло. Тобто коли ти розмикаєш електричне коло – вони спрацьовують. Коли решта команди відійшла на безпечну відстань, я почав різати дроти. Але там не було червоних чи зелених, усі білі були. Так тоді деактивовували ці міни, це був звичайний посилений фугас.

"Павук" / Фото, надане 24 Канал

"Вимальовується горизонт роботи": чому сапер – перспективна професія

Спілкуючись з представниками різних бригад, і, насамперед рекрутингових центрів, ми чуємо, що у списку найпопулярніших спеціальностей зараз – оператори БпЛА, проте саперна справа далеко не найпопулярніша. Як ви вважаєте, чому?

Всюди є нюанси. Нам, у батальйоні підтримки, сапери дуже потрібні, так само потрібні інші професії: трактористи, ескаваторники, електроніки, водії важкої техніки…

Чому професія сапера така непопулярна – я не знаю. Хоча, як на мене, вона дає більші перспективи, ніж, наприклад, піхота. Тому що по закінченню війни в нас вимальовується серйозний горизонт роботи.

Зараз, наскільки я знаю, цивільні сапери заробляють плюс-мінус 40 – 50 тисяч гривень. Плюс, після завершення служби є перспективи роботи в ДСНС чи поліції. Є перспективи роботи на якусь цивільну організацію, і не тільки в Україні. Або ж на спецслужби чи міжнародні організації, які займаються гуманітарним розмінуванням.

Якими якостями має володіти сапер?

По-перше, людина має бути фізично міцна та витривала. По-друге, розуміти бодай ази фізики, елементарної математики. Бо підривна справа – це в тому числі розрахунки, формули, закони фізики.

"Павук" / Фото, надане 24 Каналу

Зараз в Україні замінована надзвичайно велика територія, і прогнози щодо того, скільки років піде на розмінування – різні. Як ви вважаєте, скільки нам треба часу на це?

Я утримаюся від оцінки зараз, адже з використанням таких методів, які у нас є зараз, можна говорити про 25 – 30 років. Однак часи змінюються. Вважаю, що в допомогу людині будуть використані радіокеровані та роботизовані системи, які суттєво зможуть допомогти.

"Якщо програємо – нас чекає окупація або міграція": про загрози над Україною та мобілізацію

Зараз, на жаль, все менше людей добровільно долучаються до війська. І загалом ситуація в нас з мобілізацією складна. Попри те, що, умовно, багато військових каже, що зараз ситуація на фронті навіть критичніша, ніж була в 22-му році. Чому, на вашу думку, так склалося?

По-перше, українське суспільство доволі інфантильне. Тобто ризики і загрози оцінюються абсолютно неадекватно. Часто люди сприймають мобілізацію як смертний вирок. І для мене це дивно. Як бачите, я живий, хоч 2 рази поранений. І таких як я – купа. Я не виняток, я звичайний сержант. А є хлопці, які мають набагато героїчніший список.

Ризики нависли над нами, як дамоклів меч на волосині. Дехто думає, що задонатить 50 гривень і все буде добре. Але це так не працює. І, будьмо відвертими, ті, то прийшов у 2022 році, – закінчилися. Хтось загинув, багато поранені, хтось через ті чи інші обставини звільнився. І частина пішла в СЗЧ, і всіх їх треба кимось міняти. І за мірками Сил оборони України це величезні цифри.

У нас в "Азові" трохи краща ситуація, бо менше поранених, менше втрат. Але важливо розуміти, що "Азов" – це бойова бригада, яку залучають на досить тяжкі напрямки, яка витримує серйозний удар і не відступає.

А щодо мобілізації. Те, що відбувається зараз, мене засмучує. Кількість людей, які поповнюють ряди Сил оборони – недостатня. Тому включається метод "примусу". Але ТЦК призивають людей, бо виконують завдання Генштабу ЗСУ – є певний план, відповідно до якого треба залучити до війська певну кількість людей.

Я не вважаю метод мобілізації правильним, я є прихильником кадрової моделі армії, де ядро складають професійні військові, в допомогу їм додаються за потреби резервісти, проте це армія мирного часу або обмежених військових операцій. А зараз ми не можемо собі дозволити воювати з другою армією світу лише професійними військовими та резервістами. Це неможливо, тому вихід один – мобілізація. Україна не виняток, всі країни застосовують мобілізацію, коли йдеться про великі та тривалі війни.

Чи не шкодить мобілізація рекрутингу? Мета одна, але методи різні.

Утримаюсь від того, аби говорити про "Азов", бо ми – відома бригада, тому левова частка у нас – добровольці. До того ж молоді та дуже вмотивовані. А якщо говорити про Сили оборони України, то, напевне, для того, аби говорити компетентно, варто мати більше інформації про графіки динаміки мобілізації та рекрутингу залежно від таймінгу.

Якщо говорити про мотивацію, то я виключно за людиноцентричний підхід в армії, де система працює на солдата. Саме це повинен бачити рекрут. Зараз дуже багато дискусій в інформаційному полі щодо різних навколомобілізаційних тем, бо це, мабуть, є лінія перетину воєнної та цивільних площин в Україні. І зараз часто говорять про те, що потрібно понизити крайню межу мобілізаційного віку нижче 25 років, що лише піднімає градус суспільної напруги.

Але давайте ставити питання трохи інакше – що ми будемо робити, якщо програємо цю війну? Якщо, звісно, доживемо до цього – то варіантів два: окупація або еміграція. Як живуть в окупації – ми вже знаємо. Буча, Ірпінь, Ізюм, Херсон і багато інших міст і сіл. Ті, хто переживуть бої, коли росіяни "стиратимуть" міста, потраплять на фільтраційні заходи, і хто їм не сподобається – вб'ють.

Ну і якщо ми говоримо про окупацію. Де зараз хлопці, які опинилися в окупації? А вони зараз насильно мобілізовані до російської армії.

Зараз мільйони українців за кордоном, близько 4,5 мільйона в ЄС, але більшість все ще тут. Уявіть, що ще 20 – 27 мільйонів мігрують в Європу на додачу до тих 4,5? Які перспективи чекають на цих біженців? Табори? Мінімальна оплата праці? Робота за харчі? Що відбудеться з ринком праці будь-якої країни, коли пропозиція надзвичайно перевищить попит? Ну от.

Тому, коли ми говоримо про зниження віку мобілізації, ми мусимо розуміти, чому ми взагалі ставимо таке питання. Що буде, якщо ми його не понизимо? Ті, хто вже воюють, так чи інакше закінчаться – я не кажу, що люди обов’язково загинуть. Ні, в жодному разі. Поранення, хвороби, СЗЧ…

Тому, як на мене, держава має прийняти справедливе рішення. Непопулярне. Це рішення про терміни служби та про зниження нижньої межі віку призову за мобілізацією.

Зараз ми з вами розмовляємо у Львові – тут відносно спокійно і тихо. Відкриваються нові заклади, новорічну ялинку поставили. І часто це зумовлює закиди, ніби війни тут немає. Як ви ставитесь до життя в умовно мирних містах?

Тішусь з того, що країна більш-менш нормально живе, працює мікроекономіка, принаймні у тилу. Без тилу не буде фронту, як і без фронту не буде тилу. Це взаємопов’язані поняття. Так, без пристойного ВВП у нас не буде на що воювати, не буде де, на чому та ким виробляти ВВП.

Щодо закидів варто зазначити, що війна триває не лише в окопах, посадках, лісах, а й в головах людей. Якщо десь в інформаційному полі виникає відсутність комунікації – її миттєво починає заповнювати противник. До того ж дуже вдало. Противник для того має чудово навчені підрозділи ІПСО, які розуміють настрої українського суспільства, викидають потрібну інформацію в "кризові" моменти, противник наймає "блогерів", які розповсюджують необхідні інфоприводи, часто награні. Це інформаційна війна, мета якої демотивувати, дезорієнтувати, деорганізувати.

"Павук" / Фото, надане 24 Каналу

Після лікування плануєте повертатися на службу?

Так, проте все буде залежати від того, чи зможу я фізично якісно виконувати покладені на мене обов’язки, бо стати "тягарем" для побратимів мені б не хотілось.