Христос народився у Глушківці й Покровську: як вертеп зі Львова їздить з колядою до військових

Зимові свята для багатьох завжди були улюбленим періодом у році – час, коли віра в дива стає особливо сильною, рідні знову збираються за одним столом і усюди лунає радісна коляда. Однак війна змінила багато речей.

Насамперед чимало воїнів просто не мають можливості провести цей особливий час удома, поруч з рідними. На війні свят немає, адже ворог атакує і в середу, і в неділю, і на Різдво, і на Великдень.

Тому після початку повномасштабного вторгнення у Львові напередодні Різдва з'явився Перший волонтерський вертеп – об'єднання небайдужих людей, котрі поставили собі амбітну мету – принести радість свята нашим захисникам та захисницям.

З часу створення вертепу Україна тричі відзначила Різдво в умовах великої війни. За цей час колядники зі Львова тричі вирушали у кількаденні подорожі на Схід та зібрали сумарно понад мільйон гривень на потреби ЗСУ.

Серед учасників Першого волонтерського вертепу представники різних професій та організацій, зокрема і журналісти 24 Каналу. Чому з'явився цей вертеп, як відбувалися колядування цього року та якими є задуми колядників на майбутнє – читайте у нашому матеріалі.

Зі Львова не з пустими руками

Історія Першого волонтерського вертепу розпочалася восени 2022 року. Тоді волонтер Богдан Іванусь почав збирати однодумців, які підтримали ідею поїздки на фронт з колядою до захисників та захисниць. Ідея створення такого вертепу з'явилася після кількох волонтерських поїздок на Схід.

Я довго думав: як привезти дім до хлопців? Не просто автівки, дрони, продукти чи інші необхідні речі, а щось більше. Щось, що дійсно запамʼятається, залишиться з ними. Бо всі матеріальні речі на війні – це розхідний матеріал, а от хотілось привезти те, що вони згадуватимуть після служби. Тому і виникла ідея зібрати людей, які розуміючи всі ризики й відповідальність, будуть готові їхати в прифронтові громади, а інколи й бути надзвичайно близько до лінії розмежування,
– каже Богдан Іванусь.

Хоч і мета вертепу – привезти щось цінніше, ніж матеріальне, та все ж з порожніми руками їхати до захисників та захисниць не годиться. Тому в 2022 році вертеп спершу 3 дні колядував у Львові і мав амбітну ціль – зібрати 600 000 гривень на потреби різних підрозділів Збройних Сил. Тоді, зокрема, збір вдалося закрити і за підтримки Благодійного Фонду24.

Відтоді це уже традиція – у грудні колядувати у Львові та збирати гроші, а на початку січня рушати через усю країну, аби принести радість Різдва тим, хто, на жаль, не зміг провести ці свята з рідними.

Цікаво. Цьогорічна коляда Першого волонтерського вертепу закінчилася, а добрі справи не завершуються ніколи. Тому зараз команда вертепу продовжує збір на тепловізори для наших воїнів. Ви також можете долучитися до збору внеском на:
монобанку;
картку 4441 1111 2981 0408.

За 3 сезони колядувань Першому волонтерському вертепу вдалося зібрати понад 1 мільйон 380 тисяч гривень, за які придбали автомобілі та автозапчастини, генератори, старлінки, тепловізори та іншу необхідну для захисників техніку й обладнання. І водночас було багато по-справжньому безцінних речей.

Повертатися з "нуля" на коляду

Донеччина. За інших обставин вона б асоціювалася у кожного з нас з неймовірними териконами, безкраїми степами, чудовими містами й мальовничими селами. Однак останні 11 років реальність, на жаль, у нас зовсім інша.

Що найперше зустрічає кожного, хто в'їжджає на Донеччину – так це стела, яка уже стала легендарною. Хоча минулої весни багато підписів та наліпок було втрачено через те, що хтось вирішив перефарбувати її, та все ж знак "Донецька область" залишається знаковим меморіалом. І з кожним роком це помітно все більше.

Лише за останній рік біля стели з'явилися десятки прапорів, статуя Богородиці та пам'ятник Дмитру "Да Вінчі" Коцюбайлу. І, звісно, чимало автографів на самій стелі.

Як змінилася стела при в'їзді в Донецьку область за 3 роки / Фото 24 Каналу

Два роки першим пунктом призначення у Першого волонтерського вертепу було місто Покровськ. Коли ми колядували там уперше, зустрівшись із друзями-військовими, то багато місцевих мешканців зупинялися та озиралися. Символічно, що така особлива коляда розпочиналася у місті, де колись Микола Леонтович працював над "Щедриком". І так же боляче від того, що цього року нам потрібно було оминати Покровськ, адже в'їзд туди – і небезпечний, і закритий без спеціальних дозволів.

На Донеччині за 3 роки коляда від Першого волонтерського вертепу звучала у різних містах і селах. Наприклад, у Краматорську та Дружківці чи на колись одній з найближчих до передової заправці "ОККО" у Костянтинівці, яка з липня 2024 року уже не працює.

Перший волонтерський вертеп на заправці "ОККО" в Костянтинівці, січень 2024 року / Фото 24 Каналу

Однак є і місця, завітати в які – щорічна традиція. Наприклад, греко-католицька громада в одному з селищ Краматорського району. Коли ми там були вперше, для багатьох вертепна вистава була чимось новим і дивним, проте водночас і захопливим. Тому тепер щороку громада чекає на колядників зі Львова і радо приймає їх. І хоч першочергово метою вертепу було принести радість Різдва військовим, вона швидко переросла у те, аби нести радість на прифронтові території і захисникам, і цивільним.

Зустрічі з військовими завжди супроводжують дві емоції: хтось радісно колядує разом з колядниками зі Львова, а хтось, згадуючи рідний дім, ледве стримує сльози.

У січні 2023 року колядники навідалися в одне з сіл на Лиманському напрямку, відстань від якого до лінії фронту становила лише 8 кілометрів. Тоді ми колядували для бійців 125-ї бригади ТрО зі Львова і для більшості учасників вертепу цей епізод і досі найбільш особливий. Уперше ми колядували під звуки вибухів. Хлопці казали, що це "вильоти".

Тоді ми колядували "Небо і Земля" й десь неподалік було чутно звуки артилерії. Тоді я, напевно, вперше для себе дійсно зрозумів суть Різдва. Що Христос Рождається для нас, людей які мають змогу працювати, волонтерити, він Рождається в тих, до кого ми їдемо. Рождається їхньою силою і мужністю, а найголовніше – вірою. Ті сльози, коли приїздиш вже до старих знайомих і дивишся в очі солдату, який обіймає тебе наче рідного сина, і всі слова, які ти міг йому сказати, щоб підтримати, теж стають твоїми сльозами. Я завжди в цих поїздках дякую за людей, яких зустрічаю і з якими маю можливість нести ту коляду,
– каже Богдан Іванусь.

Після того, як ми заколядували, хлопці запросили до хати, аби ми зігрілися гарячим чаєм. Та по-справжньому зігрівали розмови – про військове і не надто, про мрії, які воїни планують втілити, як тільки повернуться додому.

Тоді ми познайомились із неймовірними людьми, чия доля зараз нам невідома. Проте їхні обличчя, слова, мрії запам’ятались точно,
– зазначає Ірина Телегій, учасниця вертепу.

На Донеччині за 3 роки були зустрічі з різними бійцями, з різних підрозділів та напрямків. Та часто бувало так, що нас чекали у гості піхотинці, які тільки повернулися з позицій. Одному Богові відомо, що бійці пережили за останні кілька днів, але вони радіють і колядують разом з вертепом.

Було дуже приємно колядувати у хлопців та дівчат, що тільки повернулись з "нуля", ще не встигли навіть перевдягтись та помитись, але вже чекали на нас,
– пригадує Степан Рішко, учасник вертепу.

Особливої радості додає різдвяна зірка, яку вертеп привозить з собою. Часто бійці просять світлину з зіркою або просто покрутити її, що теж додає радості.

Те, що єднає Схід і Захід

І з історичних причин, і через брудні політичні ігри 00-х часто існують стереотипи про якісь суперечності Сходу і Заходу. Та Перший волонтерський вертеп руйнує ці стереотипи.

Хоч і першочергова мета колядників у 2022 році полягала в тому, щоб відвідати бригади з Львівщини, та за 3 роки змінилося усе. А почалося це ще у січні 2023 року.

14 січня. Росіяни знову завдають масованого ракетного удару по Україні. На Харківщині зникає світло і зв'язок. Ми ледве знайшли дорогу до бійців 103-ї бригади ТрО, де й колядували знову під канонади артилерії, яка і не стихала весь вечір. А тоді пора було рушати на нічліг – до священника Олега Усова у селі Глушківка.

Отець Олег і його дружина Ольга пережили російську окупацію. Тоді здавалося, що найгірше уже позаду. Ми довго слухали історії про життя в окупації, співали та колядували. І канонада за вікном нікого не лякала.

Запамʼяталася вечеря в отця Олега, до якого ми в суцільній темряві добиралися кілометрами поганих доріг під Купʼянськом. Не забуду того, як при свічках і під гітарний акомпанемент отця Олега ми колядували за столом в хаті, а за вікнами басів додавала наша арта, звук якої громом розкочувався вдалині,
– пригадує Петро Дацків, учасник вертепу.

Наступного ранку вже виступали в місцевому храмі. Як і на Донеччині, було чимало тих, хто бачив вертеп уперше.

Коляда в Глушківці точно займає окреме місце в серці. Перший рік ми їхали у якесь невідоме місце, без зв’язку та світла. Та отримали і зв’язок, і світло між людьми,
– каже Ірина Телегій, учасниця вертепу.

Глушківка, січень 2023 року / Фото Першого волонтерського вертепу

Наступного разу в Глушківку ми повернулися лише через рік. І багато місцевих уже були раді нас бачити, та й навіть з нетерпінням чекали. Тільки на обличчях місцевих було видно втому – росіяни обстрілювали Глушківку і, як казав отець Олег, тоді люди жили так: прокинувся зранку – подякував Богові, що пережив ніч, лягаєш спати – дякуєш, що пережив день.

Глушківка, січень 2024 року / Фото Першого волонтерського вертепу

Цьогоріч біля околиць Глушківки проходить фронт, а російська артилерія руйнує село. Отець Олег з дружиною та мамою переїхав до Харкова, як і більшість його парафіян. Тому цього року коляда була по-особливому чуттєвою – ми багато разів згадували Глушківку. Ми були там тільки двічі, але справді сумуємо. Що ж тоді відчувають ті, хто жив там усе життя?

Глушківці, харків'яни і колядники зі Львова у Харкові, січень 2025 року / Фото Першого волонтерського вертепу

А ще цього року коляда лунала і в зруйнованому росіянами селі Кам'янка біля Ізюма, хоч трапилося це випадково. Хто цього року їхав колядували вперше – хотів на власні очі побачити, на що росіяни перетворюють наші села. Хто був у Кам'янці раніше – подивитися, що там тепер. Лише минулого літа у селі відновили лінії електропередач і в домівках тих, хто повернувся, нарешті є світло.

На одній із майже порожніх вулиць нас зустріла літня жінка, яка, дізнавшись хто ми і звідки, запросила нас до себе до хати.

Яскравою у памʼяті залишилася літня жінка зі зруйнованого села на Харківщині. Вона з чоловіком та ще одна сімʼя – єдині, хто на цій вулиці повернувся у свою хату після окупації. Їм єдиним розмінували подвірʼя і підвели світло. Жінці соромно було запрошувати нас до будинку на коляду, бо вони ще його не відновили. І відчуття її сорому мені дуже заболіло. "Які у нас люди, – думала я, – повертаються до рідного, відбудовуються і ще намагаються зробити усе якнайкраще". Вона зраділа коляді, дала нам шоколадку і халву, що було справді зворушливо,
– пригадує Карина Ляшенко, випускова редакторка відділу мультимедіа сайту 24 Каналу та учасниця вертепу.

Історії, які назавжди залишатимуться в серці

За 3 роки існування Першого волонтерського вертепу було багато історій і багато пригод. Було багато радості і сліз, багато теплих зустрічей. Ба більше, у січні 2024 року колядники потрапили під обстріл у Куп'янську.

Значну частину історій розповісти зараз не можна з безпекових міркувань про те, де, у кого і як ми колядували. Однак вони точно залишатимуться в серцях військових та мешканців прифронтових територій і, звісно, колядників.

Коли військовий, який день – два тому був на позиціях, сьогодні крутить різдвяну зірку і тішиться, як мала дитина – це вартує всього. Я чітко памʼятаю усі ці обличчя, але зараз найстрашніше, що, можливо, хтось із них загинув і вони вже не будуть колядувати зі своїми родинами,
– зазначає Мар'ян Пусак, учасник вертепу.

І справді, такі зустрічі зворушують. А надто коли бійці, котрі уже 3 роки не можуть потрапити додому на Різдвяні свята, намагаються сховати свої сльози, але все ж не помітити їх неможливо.

Найбільше запам'яталось, коли суворі чоловіки, солдати, військові, які щодня ведуть боротьбу зі злом, розчулюються і ледь не плачуть від того, що ми принесли таке маленьке чудо в їх тимчасовий прихисток,
– каже Станіслав Даниляк, учасник вертепу.

Коли ми їхали колядувати на Схід вперше, то постійно висловлювали сподівання на те, що наступного року з бійцями ми вже зустрінемося в їхніх домівках. Не судилося. З декотрими ми вже 3 роки бачимося тільки на Сході – на Донеччині, Харківщині чи Сумщині.

Що буде через рік – не знає ніхто. Однак що ми знаємо точно – Перший волонтерський вертеп у будь-якому випадку працюватиме далі, а надто – якщо все ж наступне Різдво вперше за 12 років у нас буде мирним, бо нас точно чекатимуть з колядою на Сході.

Що ми робитимемо, коли війна закінчиться? Добрих справ є надзвичайно багато і думаю, що роботи теж буде дуже багато. Але напевно – це обіцянка для отця Олега, відбудувати церкву в Глушківці,
– каже Богдан Іванусь, керівник вертепу.

Ця історія зовсім не про колядників зі Львова. І зовсім не про Перший волонтерський вертеп. Вона про радість Різдва навіть у найтемніший час – під звуки артилерії, під обстрілами, попри втому чи біль. Про радість Різдва тоді, коли серце стискають біль та смуток, а іноді навіть відчай. Це про добро, яким люди діляться зі своїми ближніми. Це про Покровськ, який зараз росіяни стирають з лиця землі. Це про Глушківку, яка теж під постійними обстрілами. Це про зранений постійними атаками Харків і, звісно, про незламних людей і про єдність.

Бо світло, кажуть, найяскравіше видно в найтемніші часи.