Чому Інтерпол відмовляється оголошувати в розшук підозрюваних у воєнних злочинах рашистів

19 березня 2022 року о 14 год. 10 хв. до підприємства біля села Мрія в Бучанському районі Київщини під’їхав білий мікроавтобус із літерою V та написом “Танковий спецназ RUS” на кузові. Пасажирами буса були пʼятеро російських військових. До окупантів вийшли цивільні беззбройні громадяни — 61-річний власник підприємства та 68-річний охоронець. Росіяни поговорили з ними та начебто відпустили. Однак ледве ті покрокували назад, двоє з військових РФ розстріляли українців у спину з автоматів. Пізніше на тілах жертв виявили щонайменше 12 вогнепальних поранень.

Це один із незліченних воєнних злочинів, скоєних російською армією на території України в перший місяць великої війни. І світ міг би ніколи й не дізнатися подробиць вбивства, якби не камери відеоспостереження, які зафіксували злочин. 

Навесні того ж року російський полонений-контрактник Ердені Ухінов упізнав на відео одного з військових, що відкрив вогонь. Ним виявився Микола Соковіков, лейтенант танкової бригади ЗС РФ. Йому інкримінують порушення законів і звичаїв війни (ст. 438 ККУ). Але суд над Соковіковим, як і над переважною більшістю військових російської армії, відбувся in absentia — тобто без присутності обвинуваченого. Попри відповідність такої судової процедури міжнародному праву, оголосити Соковікова в розшук через Міжнародну організацію кримінальної поліції, більш відому як Інтерпол, можливості не було. 

МІПЛ провела розслідування і встановила, чому інструменти Інтерполу недоступні для України, коли йдеться про воєнні злочини Росії.

Третя стаття Статуту 

Загалом процедура оголошення в розшук через Інтерпол проста й зрозуміла. Якщо людина, яку підозрюють у скоєнні злочину на території будь-якої міжнародно визнаної країни світу (таких сьогодні налічується 196, всі вони входять до складу Інтерполу), не відповідає на виклики правоохоронних органів, її спочатку оголошують у розшук у межах держави, а після дані передаються міжнародній організації. 

Самі співробітники Інтерполу безпосередньо не виконують поліцейських функцій, тобто не мають права заарештовувати підозрюваних або застосовувати табельну зброю. Як пояснює Андрій Яковлєв, адвокат і експерт МІПЛ з Міжнародного гуманітарного права, Інтерпол — це інфраструктура, а не силовий орган.

Утім коли мова йде про міжнародну боротьбу зі злочинністю, саме ця організація координує роботу правоохоронних органів окремих країн. Її база даних про розшукуваних осіб доступна для правоохоронців з усіх країн-членів Інтерполу.

Це могло би значно спростити для України міжнародний розшук тих, кого підозрюють у скоєнні злочинів проти людяності і порушенні законів і звичаїв війни. Однак на заваді стоїть третя стаття Статуту Інтерполу, яка забороняє організації втручатися у розслідування справ воєнного характеру. Тобто Інтерпол не може оголошувати в міжнародний розшук іноземних громадян, яким інкримінують воєнні злочини.

— Така політика Інтерполу сформувалася багато десятиліть тому [Статут організації прийнятий у 1956 році]. І цю статтю ввели зі зрозумілих причин: вона зумовлена досвідом розслідувань справ, починаючи з Другої світової війни, — пояснює Ірина Діденко, заступниця начальника Департаменту міжнародно-правового співробітництва Офісу Генпрокурора України.

Нюанси: термінологічні та фактичні

Водночас відмова Інтерполу розшукувати підозрюваних у скоєнні воєнних злочинів на території України все ж викликає питання. Насамперед це повʼязано з термінологією.

Третя стаття Статуту в українській редакції звучить наступним чином: “Організації суворо заборонено здійснювати будь-яке втручання або діяльність політичного, військового, релігійного або расового характеру”.

Відповідно, йдеться саме про військові, а не воєнні злочини, тобто ті, що стосуються порядку несення або проходження військової служби. Це, наприклад, невиконання наказу командира, дезертирство, самовільне залишення військової частини тощо.

І можна було б списати це на помилку під час перекладу, але в оригіналі англійською мовою стаття прописана так: “It is strictly forbidden for the Organization to undertake any intervention or activities of a political, military, religious or racial character”.

Тобто в Статуті позначені безпосередньо military — військові, а не war — воєнні злочини.

Натомість в Офісі Генпрокурора зауважують, що Інтерпол не розмежовує “військові” та “воєнні” злочини, тому третя стаття охоплює всі без винятку справи, пов’язані з російсько-українською війною.

Зазначимо, що питання про застосування цієї статті виникло не з початком повномасштабного вторгнення, а раніше. Так, у лютому 2021 року керівник прокуратури Автономної Республіки Крим та м. Севастополя Ігор Поночовний повідомив, що Інтерпол відмовляється розшукувати причетних до злочинів на території окупованого Криму.

— Тобто Інтерполом оголошений абсолютний бойкот будь-яких ініціатив щодо міжнародного розшуку злочинців, які скоїли злочини в Криму. Неофіційно, звичайно, — сказав Поночовний тоді.

В Офісі Генпрокурора МІПЛ повідомили, що неодноразово зверталися до Інтерполу за консультаціями щодо розшуку та затримання тих чи інших громадян Росії, яких Україна підозрює в скоєнні воєнних злочинів, однак позитивної відповіді жодного разу не отримали. Точний зміст цих звернень у прокуратурі не розкривають.

Тим не менш, траплялися випадки, коли українським правоохоронцям вдавалося скористалися відмінностями у термінології. Щоправда, це стосувалося не Інтерполу, а правової допомоги в рамках інших міжнародних договорів.

— Партнери йдуть нам назустріч у цьому. Наприклад, в особливо важливому питанні щодо експорту викраденого Росією українського зерна, — уточнює Діденко.

Натомість Інтерпол, кажуть у прокуратурі, продовжує неухильно дотримуватися визначеної Статутом політики. Хоча так було не завжди: впродовж останніх десятиліть Інтерпол уже йшов на компроміси щодо міжнародного розшуку воєнних злочинців.

Резолюція

Російська-українська війна — не перший історичний момент, коли перед Інтерполом постають виклики, повʼязані з воєнними злочинами.

Югославські війни у 1991 — 2001 роках, громадянська війна у Сьєрра-Леоне у 1991 — 2002 роках і геноцид у Руанді 1994 року змусили організацію переосмислити власну політику, зафіксовану в третій статті Статуту.

— Після Югославської війни країни світу почали піднімати це питання та вимагати від Інтерполу використання їхніх інструментів. Тож Генеральна асамблея Інтерполу прийняла вольове рішення відкрити таку можливість і, зокрема, розглядати запити країн щодо використання інструментів Інтерполу відносно справ, де розглядаються воєнні злочини, злочини проти людяності і геноцид, — пояснює МІПЛ полковник поліції Віталій Касап, начальник Департаменту міжнародного поліцейського співробітництва Нацполіції України.

Результатом цього стала резолюція AG-2010-RES-10, прийнята Генеральною Асамблеєю Інтерполу в листопаді 2010 року в Катарі.

Вона дозволяє оголосити в розшук підозрюваних у воєнних злочинах, злочинах проти людяності та геноциді, але це стосується лише трьох наступних ситуацій:

1. Коли запити подаються міжнародними трибуналами;
2. Коли запити подаються субʼєктами, створеними Радою безпеки ООН, з урахуванням конкретних домовленостей щодо таких запитів;
3. Коли запити подаються країнами-членами Інтерполу, крім випадків, коли запит стосується громадянина іншої країни-члена, і ця інша держава висловлює протест проти цього запиту протягом 30 днів.

Як приклад: якщо Україна подає запит проти громадянина РФ, який підозрюється у скоєнні такого роду злочинів, то Інтерпол може оголосити розшук, якщо сама Росія не буде проти цього. 

Катарська резолюція стала реакцією Інтерполу на численні запити щодо геноциду, злочинів проти людяності та воєнних злочинів, які “викликають сумніви щодо їх відповідності статті 3 Статуту”. Як вказано в документі, Інтерпол був занепокоєний “розповсюдженням суперечок між країнами-членами щодо обробки таких запитів”.

Прийнятий документ дійсно став рішенням в умовах розслідування злочинів, скоєних на території країн колишньої Югославії, Руанди та Сьєрра-Леоне.

— Багато хто думає, що наявність третьої статті Статуту не дає нам можливості використовувати інструменти Інтерполу проти воєнних злочинців. Але це не так. Дійсно, 50 років тому Інтерпол не використовував свої інструменти проти воєнних злочинців. Це вважалось табу — так само, як і тероризм. Утім сьогодні інша ситуація, — зазначає Касап.

Департамент міжнародного поліцейського співробітництва реалізує повноваження Національної поліції України щодо здійснення представництва та забезпечення виконання зобов’язань України в Інтерполі та як Національне центральне бюро Інтерполу (НЦБІ).

— Ми як НЦБІ забезпечуємо використання інформаційної системи Інтерполу за запитами правоохоронних органів України, які до нас надходять. Саме НЦБІ може звертатися з запитами до Генерального секретаріату Інтерполу. Тобто фактично ми забезпечуємо комунікацію та щоденну координацію, — наголошує Касап.

Починаючи з 2014 року, НЦБІ зверталося до Генерального секретаріату Інтерполу з запитами щодо розшуку підозрюваних у скоєнні злочинів на території окупованих Донецької та Луганської областей і Криму. Однак отримувало відмови. Після початку повномасштабної війни НЦБІ акумулювало найрезонансніші справи за участі громадян РФ і скерувало цей пакет на розгляд до Генерального секретаріату.

Консультації тривали понад півтора роки.

— З нашого боку пресинг на них був дуже щільний: ми закидали десятки нагадувань, проводились чисельні зустрічі щодо цього. Але нам постійно говорили, що питання розглядається, — розповідає керівник НЦБІ.

Врешті Київ отримав відповідь — негативну. В НЦБІ, як і в Офісі Генпрокурора, лист Генерального секретаріату не цитують. Попри це, НЦБІ ініціював додаткове вивчення цього питання в Інтерполі та продовжує над ним працювати, проводячи необхідні консультації і зустрічі з керівництвом Інтерполу.

Те, що питання зрушить із місця, українські спеціалісти повʼязували із обранням нового генерального секретаря. Упродовж останніх десяти років ним був німецький правоохоронець Юрген Шток, а на виборах 5 листопада 2024 року на цю посаду обрали 43-річного бразильця Вальдесі Уркіза. Він обійшов свого головного опонента Стівена Кавано з Великої Британії, на якого робили ставку в Лондоні. Саме від політики нового генерального секретаря залежатиме, чи розблокує організація пошук воєнних злочинців для України. Зазначимо, що міністерка внутрішніх справ Литви Агне Білотайте вже закликала Уркіза продемонструвати стійкість під час загарбницької війни Росії проти України.

Альтернатива Інтерполу

Експерти сходяться на тому, що Інтерпол — це найдієвіший міжнародний механізм розшуку підозрюваних. Але він не єдиний.

Заснований восени 1998 року Європол — Європейське поліцейське управління — координує та підтримує правоохоронні органи країн Євросоюзу у боротьбі з організованою злочинністю, тероризмом, кіберзлочинністю тощо. Як і Інтерпол, європейська організація не має власних оперативних співробітників, які виконують поліцейські функції. Натомість Європол надає інформаційну, технічну та аналітичну підтримку національним правоохоронним органам країн ЄС.

Департамент міжнародного поліцейського співробітництва Нацполіції України також є Національним контактним пунктом Європолу. І хоча Україна не є членом Євросоюзу, вона може використовувати інструменти Європолу. Щоправда ці інструменти не подібні до тих, які є в Інтерполі, тож аналогічних функцій Європол не виконує. Наразі українські правоохоронці використовують єдиний можливий варіант міжнародного розшуку підозрюваних у скоєнні воєнних злочинів — двосторонні угоди про співпрацю.

— Найпростіший варіант для України — це співпрацювати в рамках таких угод. Але в такому разі потрібно комунікувати з кожною країною окремо, — коментує адвокат Андрій Яковлєв.

Те, що двосторонні угоди — теоретично дієвий інструмент, підтверджують і в Офісі Генпрокурора.

Міждержавна співпраця відбувається наступним чином: українські правоохоронці дізнаються про ймовірне перебування того чи іншого підозрюваного на території однієї з країн і звертаються з запитом щодо його затримання. 

Утім на практиці не все так просто. По-перше, існує не так багато шансів, що прямі виконавці воєнних злочинів — російські військові, які безпосередньо вбивали, катували, ґвалтували українців на окупованій території — опиняться в країні-партнерці України.

По-друге, Україна має якимось чином отримати інформацію про місцеперебування таких осіб на території іноземних держав.

— Проблема в тому, що у нас має бути достатньо підстав для звернення. Тобто ми маємо переконатися, що ця людина дійсно перебуває на території третьої держави. А це не так просто зробити, бо для цього потрібні оперативні джерела, — розповідає Ірина Діденко.

Офіс Генпрокурора вже надсилав подібні запити до інших країн, однак прецедентів затримання підозрюваних ще немає. Причина, як пояснює Діденко, саме в тому, що точне місцеперебування підозрюваного так і не було встановлено.

— Своєрідним механізмом пошуку та затримання підозрюваних, обвинувачених та засуджених іноземців у скоєнні воєнних злочині, є універсальна юрисдикція. Інша держава, залежно від її законодавства, може ініціювати в себе розслідування такого злочину. Потенційно правоохоронні органи такої держави в подальшому можуть вимагати в Інтерполу сприяння. Наразі низка держав мають власні розслідування, ми їм допомагаємо і очікуємо на результати, — додає Діденко.

Оскільки наявні механізми міжнародного розшуку підозрюваних не задовольняють потреб України, під ці задачі в Офісі Генпрокурора хочуть розробити власну інфраструктуру. Наразі триває розробка варіантів системи, яка б стала альтернативою Інтерполу.   

Серйозний посил у цьому напрямі дає Любляно-Гаазька Конвенція, яку в лютому цього року від імені України підписала Ірина Мудра, тодішня заступниця міністра юстиції України.

— Ця Конвенція спрямована на сприяння та зміцнення міждержавної співпраці, виходячи з універсального обов’язку держав розслідувати та притягувати до відповідальності за серйозні порушення міжнародного права, — наголошує Ірина Діденко.

Підступні заходи РФ

Те, що Інтерпол відмовляє у використанні своїх інструментів для розшуку підозрюваних у скоєнні воєнних злочинів на території України, може мати і позитивне значення. У цьому переконаний адвокат Андрій Яковлєв, який наголошує, що відмова Україні означає, що механізмами Інтерполу у контексті війни не може скористатися і Росія, яка також є членом цієї організації.

Між тим, в Офісі Генпрокурора зауважують, що Росія намагається оминути міжнародні обмеження, оголошуючи в розшук українців нібито за скоєння загальнокримінальних, а не воєнних злочинів. Або ж намагається задіяти лояльні до Москви держави для розшуку громадян України.

Зазвичай у таких випадках йдеться про людей, які володіють чутливою інформацією в сфері оборони України. Їх можуть намагатися розшукувати за сфабрикованими звинуваченнями у вбивстві, шахрайстві або крадіжці.

Проблема в тому, що Інтерпол не перевіряє законність обвинувачення.

— Якщо пояснювати простими словами, то Інтерпол не може звернутися до країни, яка подає особу в розшук, і попросити матеріали справи, щоб перевірити, умовно, наявність доказів. Країна-член організації за замовчуванням гарантує, що має такі докази провини людини, яка переслідується, — коментує Ірина Діденко.

Упродовж останніх років Інтерпол зосередився на тому, щоб мінімізувати використання його механізмів обманними способами. В організації цьому приділяють особливу увагу. І хоча випадки виставлення Інтерполом червоних карток у таких справах все ж трапляються, Діденко переконує, що масового характеру вони не набули.

В НЦБІ зі свого боку зауважують, що постійно відстежують намагання Росії неправомірно використати інформсистему Інтерполу щодо громадян України та невідкладно повідомляють про такі порушення Генеральний секретаріат організації.

— Ми це питання весь час моніторимо, але не бачимо підтвердження того, що Росія неправомірно використовує інструменти Інтерполу для того, аби шукати, знаходити або ж арештовувати громадян України. І не тому, що Росія не намагається цього робити, а тому що від самого початку повномасштабної війни на РФ накладено обмеження. Тепер всі російські запити на публікацію в розшук, з якими вона звертається до Генерального секретаріату, проходять скринінг створеного спеціально для цих цілей підрозділу. Цей скринінг проводять навіть у тих випадках, коли йдеться про загальнокримінальні справи.

Євгенія Корольова, журналістка МІПЛ

Джерело: Медійна ініціатива за права людини