Поглинання Білорусі може стати «заспокійливим» для Путіна в обмін на перемир'я з Україною - Бульба

На 26 січня в Білорусі заплановані президентські "вибори". Опозиція у вигнанні анонсує масові протести, а білоруська "влада" готується їх придушувати. Про те, до чого готується режим Лукашенка і чи зросте загроза для України після виборів, в інтерв'ю Главреду розповів колишній військовий офіцер, політик і громадський діяч, засновник "Білого легіону" та ініціативи "Білорусь 2.0. Робимо разом" Сергій Бульба.

Які зараз настрої в Білорусі напередодні цих виборів?

Повне відчуття апатії, як колись за радянської влади, коли людей, наприклад, заганяли на святкування 1 травня. Люди дивляться на те, що відбувається, і думають: "Ну треба - гаразд, вийдемо. Але якби нас не чіпали, було б узагалі чудово."

Усі розуміють, що виборів у Білорусі немає з 2005 року. Тоді склався негласний соціальний договір між владою і народом: влада забезпечує мінімальний комфорт - доступне житло, кредити, поїздки до Туреччини або Єгипту, - і якомога менше втручається в особисте життя. У відповідь народ не ставить зайвих запитань.

Але 2020 року цю традицію було порушено. Масові протести стали для Лукашенка справжньою травмою. Адже він звик, що вибори проходять "гладко": у 2005-му, 2010-му, 2015-му "прокотило", мовляв, чому у 2020 році все пішло інакше?!

З моменту початку протестів хвиля репресій не припиняється досі. До 2020 року в Білорусі існували три основні групи впливу: націоналісти, умовні "БССРівські" (близькі до Лукашенка), і "рускомірні" - прихильники поглинання Білорусі Росією, які становлять близько 5-7% населення.

Хвиля репресій призвела до арештів близько 45 тисяч осіб за політичними справами. За найскромнішими підрахунками, від 700 тисяч до 2 мільйонів людей покинули країну, і в основному носії національного наративу - ті, хто мріяв про вільну і демократичну Білорусь. І цей процес триває.

Люди бачать цю безнадію і безперспективність. Загалом багато хто з тих, хто більш-менш талановитий і розраховує на себе в плані створення бізнесу або влаштування свого життя на новому місці, продовжують виїжджати з Білорусі.

Дивіться відео інтерв'ю Сергія Бульби Главреду про вибори у Білорусі:

Лукашенко вкотре цим перейнявся, і влада Білорусі думає, що б такого шкідливого придумати, щоб ускладнити виїзд. Їй не подобається, що ті, хто вирушає на заробітки тимчасово, зрештою починають перевозити туди свої сім'ї й остаточно влаштовуватися за кордоном. Вони розуміють, що з країни виїжджає працездатне населення, якого і так небагато.

Згідно з оцінками, у Білорусі приблизно 4 150 000 працездатних жителів. І якщо вважати, що виїхали переважно представники активної частини суспільства, то виходить, що працювати в країні просто нікому. Ось воно, "лукашенківське щастя".

Народ буквально заганяють на акції. Якщо помітили, бюджетників змушують виходити, створюючи видимість масової підтримки - мовляв, Лукашенко не сам іде не вибори, а народ вимагає.

Судячи з усього, у Лукашенка є неузгодженість із Путіним - 2020 року він обіцяв, що більше не висуватиметься на посаду президента, і піде за "назарбаєвським сценарієм". Але події, які відбулися з Назарбаєвим, стали для Лукашенка тривожним сигналом. Він уважно це оцінив і зрозумів, що такий сценарій для нього неприйнятний.

Лукашенко створив ті самі інструменти, що й Назарбаєв: призначив себе керівником Всенародних зборів, визначивши цей орган як вищу державну структуру, формально навіть вищу за президента. Однак зараз він розуміє, що якщо відпустить ручне управління країною, то це може призвести до катастрофічних наслідків для його клану і сім'ї. Тому, схоже, він вирішив утримувати обидві посади, не випускаючи нічого з рук.

До слова, як ви думаєте, наскільки Кремль зараз готовий підтримувати переобрання Лукашенка і залишати його при владі? Чи у Кремля вже є свій потенційний наступник, якого можуть використовувати для заміни Лукашенка за необхідності?

Лукашенка складно назвати білоруським патріотом. Для нього Білорусь - це скоріше територія, де він збирає податки і категорично не хоче підпускати нікого ззовні. У Білорусі так і не з'явилася аналогічна "Грузинській мрії" партія, яку Росія змогла б використовувати для впливу. Росія кілька разів намагалася створити проросійську партію, але Лукашенко завжди спрацьовував на випередження. Він запускав своїх людей, залежних від КДБ або Міністерства закордонних справ Білорусі, які лише імітували створення такої партії. Цих "своїх" навіть возили до Москви, демонструючи, що "ось, у нас є проросійські сили, працюйте через них". Насправді це був просто виверт.

Коли такі проєкти не вдавалися, Москва почала шукати інші варіанти. Так, наприклад, події 2020 року не обійшлися без її участі. Проєкт Тихановської, як і її висунення Тихановської, явно мають коріння, пов'язане з Москвою.

На сьогодні Лукашенко прекрасно розуміє, що Москва може знову спробувати створити нові проєкти, на кшталт Бабарика або Тихановської. Тому він діє на випередження. Наприклад, близько двох місяців тому в Мінську було показово заарештовано двох заступників глави "Уралкалію", Дмитра Мазепіна, громадянина Білорусі, який, на думку Лукашенка, міг бути лояльним до Кремля. Це був сигнал Москві: Лукашенко не потерпить конкурентів.

Крім того Лукашенко, який за 30 років добре вивчив методи Москви, розуміє, що поки триває війна, Кремлю зараз не до Білорусі. Тому він і поспішає з виборами.

Кандидатура наступника теж обговорювалася, але поки що фігури, яка влаштовувала б одночасно Москву і Лукашенка, так і не знайшли. Ба більше, Лукашенко, схоже, сподівається, що час зіграє на його боці. Він розраховує, що тушка Путін покине цей світ раніше, ніж його.

Гра під назвою "Союзна держава", що почалася 1996 року, спочатку була зрозуміла для тверезомислячих людей: її кінцевою метою завжди було поглинання Білорусі Росією. Однак Лукашенко все ще сподівається, що зможе ухилитися від цього сценарію.

Минулого тижня, наприклад, ми бачили публікацію про витік, який нібито показує, що Росія розглядає Білорусь як свого роду "компенсацію". Йдеться про те, що після завершення війни з Україною і підписання якихось угод, Росія могла б представити поглинання Білорусі як "перемогу". При цьому офіційно заявлять, що мети "спецоперації" досягнуто: "демілітаризацію" і "денацифікацію" проведено. Але приємним "бонусом" для Росії може стати саме приєднання Білорусі.

Для Лукашенка ця гра стає дедалі складнішою. Простір для маневру в нього зараз настільки зведений до мінімуму, і вже всерйоз можна ставити питання про його суб'єктність як політика.

Якщо говорити про можливе поглинання Білорусі, то ми бачимо, що останнім часом навколо так званої Союзної держави активізувалися певні процеси. Якщо Білорусь дійсно "віддадуть" Путіну як компенсацію за домовленості щодо України, то в обмін на що саме? Як це взагалі може бути реалізовано?

Ми розуміємо, що варіантів може бути безліч, і в кожної сторони є свої інтереси. Наприклад, Росія послідовно просуває ідею про те, що Лукашенко має бути суб'єктом переговорів між Росією та Україною. Саме цим можна пояснити нещодавні заяви Зеленського, який поставив під сумнів суб'єктність Лукашенка і його зізнання в тому, що російські ракети летять з території незалежної Білорусі, яка фактично повністю залежить від Кремля і від якої нічого не залежить. Таким чином, Зеленський підриває фундамент, згідно з яким би на переговорах з Україною сиділи б дві Росії, а не одна. Адже очевидно, що Лукашенко представлятиме інтереси Путіна.

Путін, можливо, розглядав Мінськ як зручний майданчик для переговорів. Йому важливо почуватися впевнено, особливо на тлі міжнародного тиску і ордера на його арешт, виданого Міжнародним кримінальним судом. Для Путіна Мінськ міг би стати місцем, де ці чинники не відіграють ролі. Він, ймовірно, бачить ці переговори як щось схоже на нову Ялтинську угоду 1945 року.

Однак реалізація цього сценарію може зіткнутися з опором інших країн. Наприклад, Трамп, який заявляв, що "розв'яже конфлікт за 24 години" після своєї інавгурації, вже уточнює, що на це може піти щонайменше півроку. Це показує, що плани Путіна можуть бути скориговані непередбачуваними факторами, включно з позицією майбутніх лідерів західних країн.

Якщо говорити про те, що Білорусь може стати "розмінною монетою", ми розуміємо, що вона вже практично позбавлена суб'єктності. Лукашенко повністю залежить від Москви і просуватиме її інтереси. Але чи готові інші країни визнати таку угоду? Це залишається відкритим питанням.

І Україна, і Росія зараз явно не готові йти на поступки. Україна не погодиться з поразкою, а Росія, судячи з усіх ознак, не збирається зупинятися. Ми бачимо, що економіка Росії продовжує переводитися на рейки воєнного часу. Військово-промислові підприємства працюють у три зміни, цілодобово, без вихідних. Це говорить про те, що Путін навіть у разі перемир'я буде готовий відновити бойові дії, коли вважатиме це вигідним.

Якщо Путін піде на перемир'я, то, швидше за все, лише вимушено, в обмін на часткове зняття санкцій. Незважаючи на всі заяви Кремля про стійкість, санкції явно працюють, хоча й не обвалили російську економіку. У цій ситуації поглинання Білорусі може стати для Росії свого роду "втішним призом" і "заспокійливим". Це дасть Путіну можливість представити внутрішній аудиторії "перемогу", а також час для перетравлення нового активу - економічного і політичного освоєння Білорусі.

Поглинання також дозволить Росії ввести свої компанії, почати приватизацію білоруських активів і накласти свій контроль на ключові сфери економіки. Поки Росія буде зайнята цим, вона може тимчасово знизити зовнішню військову активність, але це не означає відмови від майбутньої агресії після закінчення президентської каденції Трампа. Після зміцнення позицій у Білорусі Росія може знову почати війну.

Уже з боку Білорусі?

Так. І Лукашенко вже зараз активно використовує цю ситуацію на свою користь. Його дипломатичний корпус поширює в Європі та США наратив про те, що без нього Білорусь може зникнути як незалежна держава. Цей аргумент пов'язаний із загрозою, що в разі падіння режиму Лукашенка російські війська швидко займуть Гродно і Брест. А, Заходу, мовляв, це не потрібно.

Давайте повернемося до внутрішньої ситуації в Білорусі. З огляду на настрої, які ми обговорювали раніше, чи можливий зараз протестний рух, схожий на події 2020року? Або хоча б їхня зменшена версія?

Ба більше, наратив про можливе падіння режиму Лукашенка знаходить відгук на Заході ще й тому, що там не бачать альтернативи Лукашенку. Вони розуміють, що нікому взяти владу, а головне - утримати її. Саме тому вони продовжують так чи інакше взаємодіяти з Лукашенком.

Деякі аналітики і навіть українські генерали контррозвідки висловлюють сумніви щодо того, чи була Тихановська самостійною фігурою. Не виключено, що її проєкт або курувався Москвою, а потім був перехоплений КДБ Білорусі, або ж спочатку був спільним. Тому називати її лідером білоруського народу, м'яко кажучи, спірно. Наразі її роль виглядає скоріше як символічна, ніж реальна.

Їхня логіка проста. Якщо порівнювати з українською хронологією, то Майдан 2003-2004 років показав, що через кілька років може накопичитися новий протестний потенціал, і це призводить до чергових змін. У Білорусі події 2020 року можна назвати аналогом мирного Майдану, і якщо слідувати цій логіці, новий потенціал може накопичитися через 10-12 років. Закони природи не обдуриш.

Чому зараз я не бачу умов для масштабних протестів? Хоча представники штабу Тихановської, наскільки я бачив на українських каналах, заявляють про "пекельні протести", які нібито почнуться в Білорусі, і пов'язують це з майбутніми виборами. Але навіщо чекати виборів? Якби вони могли початися, вони б уже почалися. Тому все це сумнівно і більше нагадує ІПСО.

У 2020 році люди повірили в можливість перемоги. Зараз, на жаль, в інформаційному просторі не спостерігається ні відповідної енергії, ні емоційного підйому, щоб громадяни були готові вийти і ризикувати. Особливо з огляду на хвилю репресій, яка розпочалася в серпні 2020 року і триває досі. Людей досі саджають за участь у подіях того часу.

Раніше за участь у протестах можна було отримати 15 діб арешту, а зараз за це дають 4-5 років в'язниці. І просто так вийти, щоб заявити, що ми пам'ятаємо Світлану Тихановську, яка колись була технічною кандидаткою, навряд чи хтось наважиться.

В іншому є відчуття, що Росія зацікавлена в тому, щоб вибори в Білорусі пройшли неспокійно, а Лукашенко став більш поступливим. Ми припускали можливість якихось свідомих провокацій або терактів з боку Росії. Наприклад, російська СЗР заявляла, що, за їхньою інформацією, білоруси, які перебувають в Україні, нібито планують теракти в Білорусі. Це насторожувало і могло бути сигналом, що Росія, можливо, готує щось сама. Однак поки що нічого серйозного не сталося. Але ми не знаємо, чи може щось подібне трапитися і наскільки білоруські спецслужби це відстежують.

Про білоруських військовослужбовців, які зараз служать на боці України. Наскільки, на ваш погляд, можна припускати варіант, що саме з їхнього боку можуть початися якісь протести або перестановки в Білорусі?

Певний потенціал для змін з їхнього боку дійсно існує. За моєю оцінкою, загальна чисельність білорусів, які воюють за Україну, становить близько 2 тисяч осіб.

Україна частіше згадує полк Калиновського, але насправді чисельність бійців у цьому підрозділі набагато менша. Зараз білоруси частіше вступають у прямі контакти з українськими підрозділами, ніж ідуть у полк Калиновського. Причини цього лежать у різних площинах, але заглиблюватися в них зараз не будемо.

Серед цих людей є справді тямущі, віддані справі бійці. Однак зустрічаються й ті, хто більше схильний до імітації діяльності - обіймали якісь посади, називали себе "міністрами", але реального внеску від них мало. Основний авторитет у польових командирів, які безпосередньо беруть участь у бойових діях. Саме такі люди могли б стати рушійною силою для змін, якби була опрацьована відповідна стратегія.

На жаль, наразі в України немає політичної волі для роботи на білоруському напрямку. Навіть якщо розглядати сценарій після можливого перемир'я, Білорусь залишається важливою ланкою, яку не можна віддавати Росії. Однак поки що серед представників влади немає готовності запускати серйозний проєкт, спрямований на зближення з Білоруссю.

Якщо ж говорити про довгострокову стратегію, то нам усім потрібно думати про конгломерат країн, здатний протистояти Росії. Як це називатиметься - Міжмор'я, конфедерація або щось іще - не так важливо. Історично такі союзи вже існували: Велике князівство Литовське, а потім певною мірою і Річ Посполита.

Але ми розуміємо, що, з огляду на історичні особливості та характери, наприклад, Україні складно зійтися з Польщею, тому що існує багато протиріч. Однак саме Білорусь, наші литвини, часто виступали тим "клеєм", який допомагав цим частинам взаємодіяти більш-менш ефективно.

Це наша історична родина, від якої ми навряд чи підемо. Ідея якоїсь "триєдності" слов'ян, до якої нас довго намагалася привчити Росія, виглядає дивно. Адже яка єдність може бути, наприклад, між слов'янином із Чернігова і чеченцем із Грозного або бурятом з Улан-Уде? Це твердження просто безглузде.

Дуже важливо, щоб Україна знайшла в собі сили і мислячих людей, які змогли б виробити перспективну стратегію. Наприклад, я з 2014 року просував ідею білорусько-українського союзу. Тоді українці на фронті дуже тепло сприймали білорусів, які приходили їм на допомогу. Бачачи білоруса, вони розуміли, що це свої, очі в них загорялися. Вони сприймали нас як братів, які їх підтримують. І ми бачимо, як це ставлення змінилося зараз.

На жаль, ідея білорусько-українського союзу так і не була реалізована. Усі начебто підтримували її, але ніхто конкретно не взявся за її реалізацію. Але я вважаю, що наша сила саме в цьому. Якщо працювати усвідомлено на розвал Росії, Україна повинна бути в цьому зацікавлена найбільше, важливо виробити концепцію, яка буде спрямована на об'єднання центрального слов'янства.

Адже нас завжди привчали до того, що "є трохи західних і багато-багато східних". Білорусь і Україна могли б стати зоною спільної дифузії або, навпаки, ядром цього об'єднання, до якого долучилися б і слов'янські території Росії, такі як Псков, Смоленськ, Брянськ, Новгород, Твер. Цікаво, що перший герб "Погоня" у Твері такий самий, як і в усієї Білорусі, але його свого часу замінив Іван Грозний, який знищив місцеве населення і двічі завозив нових поселенців.

Вважається, що там була четверта слов'янська мова, найбільш близька до нашої старобелоруської та староукраїнської. Росія, по суті, знищила її. До XVI століття старобелоруська і староукраїнська мови практично не розділялися, що підкреслює їхню історичну близькість.

Усі документи Великого князівства Литовського велися цією мовою, яку ми називаємо старобелоруською. Але Україна також вважає цю мову староукраїнською, і визначити, де закінчується одне і починається інше, практично неможливо.

Тобто потрібно переосмислити цю спільну історичну основу і стратегічно працювати над створенням нової концепції співпраці. Північні сусіди - країни Балтії, Фінляндія - у перспективі могли б стати частиною такого союзу. Таким чином, союз міг би включати країни Балтії, Білорусь, Україну, Польщу, країни колишньої Югославії, Чехію. Але в будь-якому разі ми могли б створити пояс близьких народів, які розуміють один одного без перекладача.

Останнім часом Лукашенко знову почав погрожувати Україні. Зокрема, Міністерство оборони Білорусі вже кілька разів за останні дні заявляло, що вони зібрали певну кількість військ біля українських кордонів. Чи можливо, що Кремль скористається цією ситуацією і зробить додаткові військові дії, втягуючиБілорусь у війну? Чи може це статися у 2025 році?

З оперативної інформації, яку ми маємо, білоруси остерігаються заходу тих білорусів, які воюють за Україну, на територію Білорусі. Це мало не основа пропаганди: що ось ці "злі" білоруси, які воюють за Україну, можуть перейти на білоруську територію. Згідно з оперативною інформацією, білоруська влада всерйоз побоюється можливого заходу на територію Білорусі білорусів, які воюють на боці України. Це стало однією з ключових тем пропаганди - мовляв, ці "злі" повернуться і почнуть дестабілізувати ситуацію.

Особливо гостро реагує Лукашенко. Йому, ймовірно, доповіли про Білоруський добровольчий корпус (БДК), і хоча він інколи з повагою згадує - мовляв, вони "вражини, але воюють класно".

Основний страх пропаганди полягає в тому, що БДК і підрозділи з Литви або Польщі можуть перетнути кордон, почати захоплювати територію або активувати "сплячі осередки".

Однак якщо подивитися на поточну ситуацію біля українського кордону, то те, що відбувається по лінії тероборони, жодної загрози не несе. Там 50-річні чоловіки з животиками, одягнені в камуфляж минулого століття. Це виглядає непереконливо. І тим більше, що цивільна оборона - це не для нападу, а для захисту.

Періодично поблизу кордону проводяться спільні навчання за участю КДБ, "Альфи", ССО і міліцейського спецназу. Тобто вони побоюються саме такого сценарію, за якого хтось перетне кордон, почне захоплювати територію і заявляти претензії на державність.

Щодо політичної частини, вони, по-моєму, вже не чекають підступів, тобто в цьому плані вони спокійні. Я не знаю, яким чином Лукашенку вдалося надихнути штаб Тихановської, але там зараз теж закликають білорусів приходити і брати участь у виборах.

Усі розуміють, що за відсутності самого процесу виборів усе одно напишуть, скільки бюлетенів потрібно. А при цьому штаб опозиції, якому належить бути опозиційним, раптом закликає до того, щоб люди прийшли, показали масовість, але проголосували проти. Але Лукашенку якраз і потрібно показати масовість - мовляв, дивіться, мало не черги на дільницях, як народ прагне до дільниць. Але результат-то все одно назвуть той, який потрібен йому.

А, до речі, як ви вважаєте, яку цифру він "намалює" собі цього разу?

Подейкують, що Лукашенко все-таки задумався. Тому що 2020 року, зокрема і з його найближчого оточення, пропонували йому написати цифру близько 56%. Але він не погодився, сказав, що з такою цифрою буде соромно потім показатися перед середньоазіатськими пацанами. Тому зараз начебто обговорюють уже цифри в районі 75%. Тобто, вони все-таки визнають, що не всі в суспільстві, нібито, в єдиному пориві люблять Олександра Григоровича. Мовляв, є люди, які, м'яко кажучи, не дуже хороші, але що з ними поробиш?

Який ваш прогноз щодо того, що зробить Лукашенко після переобрання?

З оперативної інформації, яку ми отримали від оточення спецбригади 32-14 (міліцейський спецназ), на базі організації ветеранів військ спецпризначення внутрішніх військ, заступник міністра внутрішніх справ Карпенков створює свої загони.

Уже створено близько 14 загонів по всій Білорусі, куди, зокрема, інтегровані "вагнерівці", які залишилися в країні. В оточенні цих загонів і воїнів спецпризначенців обговорюється питання того, що, можливо, в лютому ці загони, разом із білоруськими ССО Міністерства оборони (незважаючи на приналежність до МВС, вони є "штурмовиками"), можуть бути використані для підтримки Росії в Курській області. Вони можуть діяти як другий ешелон, не безпосередньо на лінії зіткнення, а для відкатки і допомоги.

І хоч росіяни заявляли, що їм не потрібна допомога білоруських військ, наявність там північнокорейських військ доводить, що у РФ все не так "красиво".

Тобто білоруські війська допомагатимуть росіянам у Курській області?

Так, такий варіант обговорюється саме серед бійців.

Як на це може відреагувати Захід? Які дії з боку західних країн можуть вплинути на Лукашенка?

Лукашенко намагається маневрувати й уникати виконання всіх вимог Путіна. Він прекрасно усвідомлює, що його "соціальний договір" із білоруським суспільством, особливо після 2020 року, базується на одному ключовому принципі: "У нас тихо, у нас немає війни". Якщо білоруські війська почнуть брати участь у бойових діях, і почнуться масові втрати (вантаж 200 і 300), це може призвести до того, що "кришталеву посудину стабільності" в Білорусі розб'ють вщент. Тому він всіляко чинить опір прямій участі Білорусі у війні.

Крім того, Лукашенко активно заграє з Китаєм. Я припускаю, що саме за наполяганням Китаю з території Білорусі припинилися запуски російських ракет. Китай зацікавлений у Білорусі як у транзитній території для своїх вантажів і проєктів, а також як можливий плацдарм для якоїсь загрози.

Китай, напевно, знову прораховує ситуацію на кілька кроків уперед, тоді як Лукашенко вважає, що раз Китай його приймає, то все добре. Однак Лукашенко летить до Китаю до 26 січня, тим самим демонструючи підтримку його режиму (хоча після обрання такий візит виглядав би набагато логічніше).