Про українську ментальність, Ларису Кадочнікову та Олександра Довженка

На тлі нових палких мовних дискусій, у центрі яких опинилася актриса Л.К., яка проживши життя в Україні і відзнявшись в найзнаковішій українській кінострічці, так і не стала українкою за своєю ментальністю, я маю кілька своїх думок.

Ментальність – досить складний термін, якому можна присвятити ціле наукове дослідження. Сюди входить не тільки володіння мовою (і задоволення від володіння нею!), а ще й підсвідома позитивна реакція на все те, що пов’язане з українським побутом, з матеріальною і нематеріальною культурою народу. А ще має бути тісний зв’язок з українською спільнотою, з нацією і народом, який є носієм і гарантом невмирущості цієї ментальності.

Виходячи з цього, можу сказати, що, на жаль, в сучасній Україні надзвичайно мало людей з українською ментальністю мають вплив на широкі маси народу, тобто допущені до інформаційного простору держави, до існуючих в ній ЗМІ.

Скажу точніше – сьогодні практично всі основні державотворчі та світоглядні важелі країни зосереджені в руках людей далеко не українського менталітету. І звідси така неймовірна глухота до українських митців, до питомого українського мистецтва і взагалі до культури народу. Того мистецтва і тієї культури, які не просто використовують фонетику і лексику мови, а ще й глибоко і точно оперують символами свого народу.

Зараз знову виглядатиму єретиком для новітніх «українореформаторів» – але ці панове зробили своїми надзусиллями значно більше шкоди, аніж користі.

Тобто, до останнього часу в Україні існувало, як би, три категорії громадян:

1. Ті, що користуються мовою і люблять українську традицію і культуру,
2. Ті, що говорять російською, але цілком лояльні до української мови і культури. 3
3. Це – відверті неприйнятики всього українського і відкриті українофоби.

І якщо раніше я дуже легко розрізняв і характеризував ці категорії, то сьогодні все значно ускладнилося – вчорашні хитрі вороги-українофоби заговорили українською і наповнили собою наш інформаційний простір, так і не впустивши до нього ментальних українців. І стали чи не святіші за Папу Римського!

А в третій категорії українофобів залишилася дуже нечисленна купка дуже недалеких людей, заскорузлих з різних причин у своєму «совєтському» російськоментальному життєвому досвіді.

І саме на них – найменш небезпечних і нечисельних, направлена сьогодні вся хвиля нашого гніву і обурення. Так, безумовно, справедливого – але зовсім неефективного. Тому що найнебезпечніші вороги української культури сьогодні перевзулися і найняли собі спічрайтерів і консультантів серед ментальних українців, яких тема грошей хвилює значно більше за всі морально-філософські теми.

Отож, прикро, як наша енергія витрачається на щось несуттєве, що відволікає від головного.

А головне полягає в тому, що жодне суспільство ніколи не було і не буде однорідним і монолітним як бетон. І навіть у найстрашніших умовах тоталітаризму чи ще якогось мракобісся, завжди залишаються особистості, які випромінюють світло. У нашому випадку - Світло української Душі. І головне, аби це Світло прорізало найчорнішу темряву. Як уже бувало в історії.

І щоб ви остаточно переконалися в цьому – я пропоную вам прочитати кілька цитат із щоденника українського радянського кінематографіста і письменника Олександра Довженка. Між іншим, двічі Лауреата найпрестижнішої в СРСР Сталінської Премії.

Далі багатьом, «залізбетонним псевдопатріотам» пропоную відкласти цей пост, а людям мислячим і тонким відчути за цими зболеними рядками Майстра справді українську ментальність і Душу, яка в найскладніші часи продовжувала жити категоріями свого народу.

Неймовірно, аж до мурашок сприймаються його глибокі рядки про війну, яку пережив (і зараз переживає!) український народ. А щодо зачинщиків цього лиха - варто лише поміняти одне прізвище на інше – і все стає зрозуміло. Зокрема те, що наш народ – вкотре опинився в епіцентрі знищення. Але не може вірно протистояти цьому, бо не бачить істиних причин і мотивів.

Отож, цитати зі щоденників Довженка.

2 IV 1942

Написати б новелу чи епізод...  про долю і характеристику народу, що протягом століть втрачав свою верхівку інтелектуальну, що кидала його з різних причин і діяла на користь культури польської, руської, лишаючи народ свій темним і немічним в розумінні передової культури. Про відсутність вірності, про легку асиміляцію і безбатьківщину. Про байдужість до своєї старовини й історії. Пригадати тільки наші пам'ятники старовини, всі вони в г... і занепаді. Наша урядова верхівка в цих справах, на жаль, нікчемна і розумово слабенька, провінційна, що і знайшло своє жалюгідне завершення…

5 IV 1943

Уже сталося саме найстрашніше, чого я так боявся. На південному фронті… є полонені українці, нібито з добровольчих батальйонів, їх розстрілюють, звичайно, так що й сліду од їх не зостанеться. Проклятий ГітлерІ Скільки ж народу спантеличить і загубить, скільки сліз, скільки буде розстрілів і які страшні козирі знову даються негідникам... вперед на много літ, скільки поживи для помсти і нищення народу. На українських ланах і селах, в огні і полум'ї вирішується доля людства, вирішується велетенська проблема світової гегемонії, вирішується доля людства на нашій долі. Така нещаслива, земле наша. Така наша доля нещаслива… Скільки ж темної шушвалі ненавидить наш народ. Скільки нужі повзає по народному тілу.

Народу одпущено страждань такою мірою, такою новою небаченою мірою, про яку навіть і не підозрювало людство.

6 ХІ 1943

Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані й пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, —ані бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль митців...

26 XI 1943

Німці пограбували нас найлютішим грабунком: вони забрали до Німеччини наших дітей. Множество підлітків років по 12 — 13 вивезено до Німеччини для онімечування і роботи. Множество дітей одірвано од своїх дурних і нещасних матерів, що породинно виїздили до Німеччини, і завезено безвісти. Фашисти нанесли нашому нещасному народу рани не тільки сьогодні, а й на майбутнє, і ми довго-довго це почуватимем…

Учора Б. розповідав мені, що ні в Англії, ні в Америці «Битва за Україну» не йде. Закляті наші друзі союзники, що ненавидять нас і зневажають, прагнучи до нашого ослаблення, коли не загибелі, оці наші друзі і дозувальники нашої крові не захотіли показувати своїм народам нашу криваву картину…

Ми славні воїни, але у нас не вистачило звичайної людської доброти до своїх рідних людей. У цьому оповіданні я якось напівсвідомо, себто цілковито органічно, заступився за народ свій, що несе тяжкі втрати на війні. Кому ж як не мені сказати було слово на захист, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею. Україну знає лише той, хто був на ній на її пожарах сьогодні, а не по газетах чи салютах обчислює її перемоги, втикаючи паперові папірці у мертву географічну карту. Смутно мені…

Один з парадоксів нашого часу є наявність у многих людей ідеї визволення Батьківщини од ярма гітлеризму без змісту самої ідеї. Є командири і політпраців-ники, що два роки проливають свою кров... не жаліючи свого життя, воюють за визволення Батьківщини і, визволивши той чи інший скривавлений сплюндрований її шматок, поводяться зі звільненими людьми грубо, недобре, а часом і жорстоко, як із чимось винуватим, ворожим, підозрілим, забуваючи, що Батьківщина — це не тільки земля, а рідні люди, плоть од плоті яких вони є. У них ідея гола і мертва. Що затьмарює їм душу, що засліплює очі? Те саме, що й до війни. Якийсь дефект виховання і стилю нашого життя. Холод формалізму…

Народ український загине в цій війні, товариші патетики. Не озлоблених темних жорстоких молодців треба посилати б за військом у трибуналах, а цілителів духовних ран і каліцтв, чутливих і розумних, що знають ціну крихотці добра в лиху годину. Народ наш загибає... Гине... Велика тризна.

Як я жалію, що я вже не молодий, що не мені вже носити меч воїна і молот чи сокиру робітника-будівника своєї безконечно любимої землі, розореної, поруйнованої і тим кращої й милішої моєму серцю. Я працював би день і ніч хоч сто років і ніколи б не знав ні втоми, ні нудьги, і ніколи б не надокучала мені робота. Коли б не серце, вимучене й знесилене од болю…

Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більш глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне тільки те, що прекрасне. І коли ми не постигнемо краси, ми ніколи не зрозуміємо правди ні в минулому, ні в сучаснім, ні в майбутньому. Краса нас всьому учить. Ся проста істина лишилася, проте, не признаною, особливо ворогами високих мислей і почуттів. Краса — верховний учитель.

Доказ цьому – мистецтво: малярі, скульптори, архітектори, поети. Що б нам лишилося од Риму, од Ренесансу, коли б їх не було?

31 І 1945

Сьогодні роковини моєї смерті.

Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і скривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене.

Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди і зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть і зло великих якраз у момент їхньої малості.