«Це жахливо, але це реальність, яку потрібно показувати». Фотографка Ніколєтта Стоянова про зйомки на війні

Усе почалося, як каже сама Ніколєтта, «з факультету журналістики». Після школи це був єдиний напрямок, який здався їй привабливим, тому вона вирішила вступити на цей факультет Одеського національного університету. Вона каже, що з дитинства захоплювалася фотографією, сама робила багато фото, спочатку на телефон, а потім на фотокамеру — але не мріяла про роботу в медіа.

«Я ніколи не уявляла себе журналісткою, але, вже навчаючись на першому курсі, зрозуміла, що це дійсно моє», — каже вона.

Під час літньої практики на другому курсі Ніколєтта потрапила до «Суспільного. Одеса», де згодом помітили першокурсницю та запропонували посаду фотокореспондентки. А вже в лютому 2022 року, на початку повномасштабного вторгнення Росії, Ніколєтта почала фіксувати наслідки війни на Одещині — руйнування, втрати, поховання загиблих.

Поховання 20-річного військового з Одещини. «Суспільне. Одеса». Фото: Ніколєтта Стоянова

11 травня 2022-го, Затока, Одеська область. «Суспільне. Одеса». Фото: Ніколєтта Стоянова

Одеса. Травень 2022 року. Чоловік ховає доньку, дружину та тещу, які загинули внаслідок російського удару по житловому будинку. «Суспільне. Одеса». Фото Ніколєтта Стоянова

Згодом, після деокупації частини територій, вона неодноразово зверталася з проханням дозволити їй працювати на фронті або в прифронтовій зоні, проте отримувала відмови.

«Улітку 2022 року була можливість вирушити у відрядження до Миколаївської та Херсонської областей. Я дуже просилася поїхати туди, але у відповідь чула: “Тобі лише 19 років, куди ти зібралася? Запитай дозвіл у батьків”. Дехто навіть зауважив: “Військові будуть більше думати про те, як уберегти тебе, ніж про виконання своїх завдань”», — розповідає Ніколєтта Стоянова.

Після кількох місяців спроб отримати дозвіл працювати на фронті в серпні 2022 року Ніколєтта прийняла рішення піти із Суспільного та переїхати до Києва в пошуках іншої роботи.

«Цей крок був досить нелегким для мене. Авжеж мені було страшно починати щось нове, і ці страхи, на жаль, виправдовувалися. Протягом двох місяців я шукала роботу, переглядала вакансії — та жодного результату це не приносило. Ситуація здавалася безвихідною, але несподівано мій декан порадила мені податися на менторську програму від MDF Foundation, яка підтримувала молодих українських журналістів. Я вирішила ризикнути й надіслала все, що могла. І це спрацювало — я пройшла відбір і отримала менторство разом із фінансовою підтримкою в розмірі 3000 євро. І ось я сиджу з цією фінансовою підтримкою і розумію, що треба рухатися далі до своєї мети, але не навіть не уявляю, в якому напрямку», — розповідає Ніколєтта.

А за деякий час випадкове знайомство з іноземним журналістом допомогло їй стати фіксеркою.

«Після одного з ракетних ударів по Києву я вирушила на місце прильоту, щоб зафільмувати наслідки цієї атаки. Там я зустріла іноземного журналіста, який звернувся до мене з питанням: “Do you speak English?”. Виявилося, що він не міг домовитися з поліцейськими про отримання доступу до місця подій. Я допомогла йому налагодити комунікацію з правоохоронцями та надалі — з місцевими жителями. Пізніше він запросив мене на каву й запитав, чи знаю я, хто такі фіксери та чи мала я досвід роботи в цій сфері. Почувши моє “ні”, він здивувався: “Ти вже виконала фіксерську роботу, навіть не усвідомлюючи цього. Все у тебе вийде!”. Як з’ясувалося, його фіксер захворів, і через два дні він мав їхати в Херсонську область висвітлювати життя в деокупації. “Хочеш зі мною?” — запитав він. Я без вагань погодилася», — згадує фотокореспондентка.

Ніколєтта співпрацювала з різними іноземними журналістами, зокрема з польським TVP та італійським RAI. Згодом почала й сама робити фото для іноземних медіа під час відряджень до прифронтових територій. Ніколєтта згадує один із найемоційніших своїх фоторепортажів, який вона зробила у грудні 2022 року в Херсоні. Місто лише місяць тому було звільнене від російської окупації, проте життя місцевих жителів перетворилося на щоденну боротьбу через постійні ворожі обстріли.

«14 грудня стало днем, яким наша команда журналістів запам’ятала назавжди. Вранці ми вирушили на зйомку до пункту Червоного Хреста. Людей там було багато — всі прийшли за гуманітарною допомогою. Волонтери попросили нас зачекати 20 хвилин, поки вони завершать роздачу. Через те, що в нас було трохи вільного часу, ми вирішили ненадовго від’їхати в магазин за святковим тортом, оскільки в нашого італійського колеги був день народження. Ми обирали торт, тоді як ворог почав обстрілювати місто. Наша команда одразу вирушила на місце вибухів. Виявилося, що під обстріл потрапив пункт Червоного Хреста. Ми побачили моторошну картину: на дорозі лежали тіла, серед них — волонтер, із яким ми мали їхати знімати евакуацію. Стіна, біля якої стояла наша машина за десять хвилин до цього, була посічена уламками. Тільки тому, що ми поїхали купувати торт, нам вдалося залишитися живими. Та понад усе мене вразило те, що попри втрату свого колеги, друга, волонтери Червоного Хреста виконали свою роботу: допомагали пораненим і здійснили евакуацію людей».

Евакуація Червоного Хреста. Херсон. Грудень 2022 року. Фото: Ніколєтта Стоянова

З часом Ніколєтта усвідомила, що її фотографії не мають залишатися лише в особистому архіві — їх повинні бачити, щоб розповідати світові історії українців під час війни. Це спонукало її розпочати співпрацю з фотоагенцією IPA, а також приєднатися до команди видання Frontliner, де вона поєднувала продюсерську роботу з фоторепортажами.

Так її роботи почали з’являтися на сторінках світових медіа, таких як The New York Times, Bloomberg тощо.

Харків. Вересень 2024 року. Bloomberg. Фото: Ніколєтта Стоянова

Фотографії Ніколєтти Стоянової також неодноразово використовував і Офіс президента України.

Ніколєтта розповідає, що робота воєнного фотокореспондента вимагає не лише сміливості, а й витримки. Вона згадує одну зі своїх найскладніших зйомок — коли російська армія завдала удару ракетою «Іскандер» по кафе-магазину в селі Гроза Куп’янського району Харківської області.

«Трагедія сталася під час поминального обіду, коли односельці прощалися із загиблим військовослужбовцем. Щойно люди зібралися в кафе, щоби вшанувати його пам’ять, стався ракетний удар. На місці загинули майже 60 осіб. Ми в той момент були в Краматорську. Побачили новину і миттєво вирушили на місце. За дві години вже були там і стали одними з перших журналістів, які задокументували цю трагедію. Це було неймовірно важко. У мене була камера з маленьким об’єктивом, і для того, щоб отримати чітке зображення, доводилося підходити дуже близько. Ось тіло, ось я — між нами була дуже невелика відстань. Я досі пам’ятаю запах, кожну деталь. Це було жахливо, але це реальність, яку потрібно показувати».

Фотографка каже, що зйомки в зонах бойових дій не проходять безслідно — і через виснаження, і через травмівний досвід:

«Я добре пам’ятаю пораду італійця, з яким починала працювати ще у 2022 році. Він сказав: “Ти молодець, що у 19 років документуєш усе це, але, будь ласка, стеж за своїм ментальним здоров’ям. Через 10 років це може зіграти з тобою злий жарт. Ти або зламаєшся, або виростеш у справжнього професіонала”. Тоді я лише віджартувалася: “Та що зі мною станеться? Все гаразд”. Але минуло два роки — і я почала відчувати перші наслідки. Як мені пояснила психологиня, діагностувати ПТСР можна лише через пів року після завершення бойових дій або після повної ізоляції від зони конфлікту. Але вже зараз я відчуваю тригери: гучні звуки — мій найбільший ворог. Щойно щось раптово стукне чи вибухне, я автоматично лякаюся, тіло реагує напругою. Я також помічаю зміни в собі. Наприклад, раніше я ніколи не відчувала злості чи агресії, а зараз ці емоції іноді з’являються. Частіше сумую. Додаються проблеми зі сном, болі у спині через постійне носіння бронежилета. У 21 рік я вже “крекчу”, як жартують мої друзі. Головне — вчасно визнати проблему і діяти. Я почала пити вітаміни, ходити до невропатолога, відвідувати психолога. Ніколи не думала, що це станеться зі мною, але це сталося. І це ще один виклик, який потрібно подолати».

Ніколєтта розповідає, що важливою для неї стала ще одна зустріч — із документалістом Мстиславом Черновим. Саме він запропонував їй податися на міжнародний конкурс для молодих фотографів віком до 24 років — Ian Parry Photojournalism Grant.

«Ми познайомилися з Мстиславом Черновим під час роботи в Херсоні, а згодом випадково зустрілися знову в Харкові. Тоді він запитав, чи подавала я заявку на фотожурналістський грант імені Яна Паррі. Я відповіла, що не наважилася, бо вважала, що не маю шансів: це ж міжнародний конкурс із високими вимогами. Але Мстислав наполегливо переконував мене не здаватися й обов’язково подати заявку. Того ж вечора я взяла себе в руки, обрала найкращі фотографії для проєкту, швидко все оформила та надіслала. До дедлайну залишалося лише п’ять хвилин. Пам’ятаю, як тоді подумала: “Чи правильно я вчинила?”. Проте вирішила спробувати. Через місяць у моїй електронній скриньці з’явився лист: “Ніколєтто, вітаємо!”».

Донеччина, 18 лютого 2023 року. Фото: Ніколєтта Стоянова

Загиблий у Херсоні. 12 грудня 2022 року. Фото: Ніколєтта Стоянова

У грудні 2023 року Ніколєтта Стоянова стала наймолодшою переможницею за всю історію конкурсу. Вона отримала фінансову підтримку в розмірі 10 тисяч фунтів стерлінгів, нове обладнання, публікації фото у The Guardian і зустрічі з редакторами провідних медіа світу. Ніколєтта зізнається, що такий розвиток подій був для неї абсолютно непередбачуваним.

«Пам’ятаю, як у квітні 2023-го під час зйомки в Серебрянському лісі на мій майже розряджений телефон надійшов дзвінок від грантодавців. Вони повідомили, що за місяць чекають мене в Лондоні, й порадили негайно зайнятися оформленням візи. Наступного дня я вирушила до Києва у візовий центр, а вже за місяць опинилася в Лондоні, де почалася вся можлива магія, якої я прагнула. Грантодавці організували hostile environment training — інтенсивний чотириденний курс, який готував нас до найскладніших викликів журналістської роботи. Це була серйозна фізична і моральна підготовка. Вони також забезпечили мене новою бронею, а завдяки їхній фінансовій підтримці я змогла придбати професійну камеру, що значно підвищило мою впевненість у роботі. Знаєте, бувають моменти, коли здається, що б’єшся головою об стіну — нічого не виходить: немає ні потрібних контактів, ні можливостей для розвитку. Але в один момент усе змінюється, і життя наче накриває хвилею нових подій».

Так на одному зі влаштованих у Лондоні заходів Ніколєтта познайомилася з редактором Getty Images, який запропонував їй подальшу співпрацю.

«Наприкінці травня я повернулася додому з абсолютно іншим баченням того, як я працювала раніше і як можу працювати тепер. Після цього я вирішила залишити роботу у Frontliner і розпочати новий етап своєї кар’єри з Getty Images. Переїхала з Києва до Харкова, адже саме тут з’являється більше можливостей зосередитися на висвітленні подій із лінії фронту. Наприклад, буває, сиджу вдома з ноутбуком, чую вибух, бачу дим, розумію приблизну локацію. Тоді викликаю таксі, сідаю в авто і кажу водію: “Їдьте за адресою, а далі за димом, я доплачу”. Якось так і створюються репортажі», — ділиться своїм досвідом воєнна фотожурналістка.

Нині Ніколєтта Стоянова також співпрацює з Офісом президента, водночас продовжуючи знімати безпосередньо на передовій.

«Війна, безумовно, залишається в центрі моєї роботи, але я намагаюся знаходити баланс. Раніше я їздила на фронт майже щодня, але тепер роблю це рідше, щоб більше зосереджуватися на якості, а не на кількості. Адже постійна робота в таких умовах сильно впливає на людину. Я точно знаю, що не покину цю справу і продовжуватиму працювати в цьому напрямку. До речі, вже навіть були розмови з грантодавцями про можливість моєї роботи в Іраку. Але поки що я не готова. Сказала їм: “Давайте я розберуся з війною тут, в Україні, а потім уже поїду кудись іще”. Утім, мені цікаво. Я все більше заглиблююся в політичні проблеми, міжнародні відносини, геополітику».

Утім, фотожурналістка каже, що часом виникає бажання залишити все й вирушити знімати щось мирне — хоча б на певний час. 

«Я згадую, як працювала з одним італійцем. У себе вдома він знімає фешн, потім приїжджає в Україну на три місяці, фотографує війну, а після цього повертається до своєї роботи в Італії. Я якось запитала його: “Альфредо, як ти це поєднуєш?”. Він відповів: “Фільтрую”. Думаю, що й мені в майбутньому доведеться навчитися фільтрувати: перемикатися між важкими й легкими темами, щоб не вигоріти, але водночас робити важливу роботу».

Стоянова додає, що головне для журналістів і фотографів, які працюють на війні, — не зупинятися і водночас дбати про себе. «Не варто вважати, що медіа, з яким ви працюєте зараз, — це остання сходинка у вашій кар’єрі. У мене так було — щоразу здавалося, ніби іншої можливості просто не знайду. Але життя показало, що вихід завжди є. Якщо це дійсно “ваша” редакція, ви зможете залишитися там так довго, наскільки це потрібно. Вірте у свої сили, ризикуйте й завжди розвивайтеся. І, що найголовніше, дбайте про своє ментальне та фізичне здоров’я, адже саме це є запорукою вашої ефективності та успіху».