Від 2025 року українського кіно буде менше?

Насправді в заголовку навряд потрібен знак питання. Адже про це впевнено говорилося ще навіть не торік, а позаторік. Проте ефір програми «Культура на часі» на «Суспільне Культура» лишає надію все ж на знак питання. Підсумки року в кінематографі підбивали режисер творчого об’єднання «Вавилон’13» Володимир Тихий, народна артистка України Ніна Набока та в окремій студії — кастинг-директорка й акторка Алла Самойленко. Щось очікувалося й прозвучало, щось вийшло парадоксальним, коли гості самі собі в дечому суперечили, а щось беззаперечно констатувалося.

Почнемо з очікуваного — критика Держкіно. Тут послідовно виступав Володимир Тихий, який належить до опонентів цього державного агентства та його системних критиків від самого початку зміни керівництва в незаконний спосіб. Хоча нинішній голова Ради з державної підтримки кінематографії, продюсер Андрій Осіпов вважає ексочільницю Держкіно Марину Кудерчук впливовою на її вже колишній посаді, хтозна, за яким критерієм це визначено. Адже — і пан Тихий наголошує на цьому протягом ефіру не раз — Держкіно за часи її головування провалило всі напрямки, які можна було провалити. Й не скористалося жодним із відчинених вікон можливостей для просування нашого кіно передусім на Заході.

Володимир Тихий та Ніна Набока

І хоча звістка про таки так, звільнення пані Кудерчук з посади не лише кіно-, а й загалом культурна спільнота зустріла оплесками та мемами, слід зазначити одну чомусь малопомітну обставину. Алла Самойленко, одна з чи не найбільших і найзавзятіших опоненток і Кудерчук, і нинішньої Ради, і загалом політики, яку вело Держкіно після закінчення каденції Пилипа Іллєнка на посаді голови агентства, в згаданому ефірі чомусь провали й порушення не критикує. Натомість зосереджена на тому, що неможливо змінити звільненнями та призначеннями всередині України. Мова про агресивну російську діяльність у плані просування своєї культури, зокрема, кіно у Європі, Америці, Канаді тощо.

Так, ще 2022 року українські протести могли вплинути на ці процеси, навіть трохи пригальмувати їх. Але зараз скасування та обнулення Росії та російського в цивілізованому світі знову не на часі. Навпаки, Росія знову представлена на престижних фестивальних майданчиках не лише з правом показу, а й із правом голосу. Причина — гроші. Говорить про це не лише Алла Самойленко, котра глибоко в темі, а й Ніна Набока. Власне, не треба бути глибоко в темі, аби уявити та зрозуміти, наскільки потужними є російські фінансові вливання у саморекламу й самопропаганду. Згадуються так звані «хорошие русские», котрі виїхали з путінської Росії, тому, на переконання західних передусім інтелектуалів — світоглядні вороги Путіна, путінізму та рашизму. Хоча ми тут, в Україні, поволі починаємо розуміти: Росія не може бути інакшою, крім путінської. Хто б не стояв там при владі.

Алла Самойленко

На цьому наголосив у свіжому інтерв’ю директор Інституту фронтиру (центру концептуалізації стратегічних викликів) Євген Глібовицький: «Я багато разів зіштовхувався з тим, як західні аналітики бачили, що українське зчитування Росії є в основному інтуїтивним і не базується на принципах доказовості, та втрачали інтелектуальну довіру до українського погляду. Вважали, що українцями керує упередження, стереотипи й так далі. Це стратегічно послаблювало українську позицію в аналітичному діалозі з західними експертами стосовно того, що може чи не може зробити Росія. Це є історія, в яку я постійно впирався в Берліні, у Вашингтоні, часом у Лондоні».

Українські кінематографісти стикаються з тим самим, впираються в ту саму історію. Бо «хорошие русские» буквально мавпують українців, представляючи у своїх новітніх кінотворах жертвами війни… себе. Мовляв, їхня країна втягнута у війну проти волі народу. А українці — дивіться! — постійно вимагають вигнання й без того бідолашної Росії з усіх майданчиків. Натомість російських протестів ніде не видно, бо «хорошие русские» готові до мирного сусідства й існування в одному часопросторі.

Як бачите, подібна проблема значно серйозніша та глобальніша для українського кіно, аніж діяльність/бездіяльність нашого Держкіно. Тим часом наше кіно вже має іншу проблему: скоро не буде, що просувати на західні майданчики. І Володимир Тихий, і Алла Самойленко говорять: запас нових фільмів фактично вичерпується. Вже майже не лишилося так званих «довгобудів» — стрічок, запущених за підтримки Держкіно ще в благодатні «іллєнківські» часи. Але й тут парадокс: пані Самойленко визнає, що якби «Будинок Слово. Нескінченний роман» вийшов на екрани до масштабного вторгнення, такого б резонансу не було. «Тридцять п’ять тижнів у прокаті!», — гордо заявляє Ніна Набока, виконавиця однієї з ролей. Це справді рекорд якщо не за касовими зборами, то за тривалістю на плаву — так точно. Хай там як це прозвучить, не було б щастя, аби не нещастя. Втім, українське кіно взагалі б не почало ставати на індустріальні рейки, аби не початок прямої російської агресії в 2014-му. Аби ми почали розвиватися без російського впливу, справді, на жаль, потрібна біда…

Ще один парадокс — відсутність навіть серед однодумців чітких домовленостей, яке саме кіно нам усередині країни потрібно тут і тепер. Володимир Тихий і Алла Самойленко констатують очевидне: документалістика активно розвивається й саме вона принесла Україні омріяного Оскара. Мова про «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова, до речі, створеного без державної підтримки, як не було її й в процесі просування стрічки на престижні міжнародні майданчики. Загалом документальне кіно на воєнну тематику має величезний потенціал і чимало здобутків.

Натомість художнього, знятого вже після масштабного вторгнення, майже нема, крім кількох комедій («Уроки толерантності», «Збори ОСББ», «Крашанка», «Потяг 31 грудня»), одного горору («Конотопська відьма») і двох драм («Лишайся онлайн», «Буча»). Будуть іще подібні стрічки, цитуючи пана Тихого, зроблені на коліні. Вони коштують небагато, з чим згодна пані Набока, дають роботу акторам і щонайменше окупають себе в прокаті, бо — дивись на початок, — коштують небагато. Але разом із тим Володимир Тихий цілком резонно зазначає: для нормального кіно треба нормальних грошей.

Нібито є якісь міжнародні фонди підтримки українського кіно, читай — копродукція. Проте перспективу отримати ці гроші мають лише авторські, фестивальні проєкти. Робота над якими триватиме роки й не факт, що вони прозвучать належним чином. Адже — знову дивися вище, — Росія тут запросто обходиться власними мільярдами. Задовольняючи потреби як внутрішнього, так і зовнішнього глядача. Тож знову повертаємося до необхідності державного фінансування. Якого тепер майже нема, скорочене на 70%. Попри це дуже не хочеться, аби незабаром про актуальне українське кіно лишалося хіба говорити. Навіть якщо розмовляють про нього зацікавлені люди з гарною репутацією в ефірі Суспільного мовника.

Скриншот на головній: Володимир Тихий, Ніна Набока та ведуча Людмила Чиркова в етері програми «Культура на часі»