Ми допомагаємо дітям соціалізуватись: як стають наставником для дітей із дитячих будинків

Бути наставником для дитини з дитячого будинку – це можливість допомогти дітям підготуватися до самостійного життя, навчитися соціалізуватись. Адже не секрет, що в дитячому будинку діти навіть можуть не знати, як заварити чай, не кажучи вже про те, як самостійно звернутися до лікаря або вміти грамотно розпоряджатися грошима.

Якщо офіційно, то наставництво – це добровільна безоплатна діяльність із підтримки дітей-сиріт.

Як працює програма наставництва в Україні, хто може ним стати і про що можна і потрібно спілкуватися з дитиною, Коротко про розповіли наставниця Аліна Шаповал та координаторка проєкту «Наставництво» Юлія Прийма.

“Спілкуюсь зі своєю підопічною навіть після випуску з дитячого будинку”

Аліна Шаповал стала наставницею у 2021 році, коли їй було 24. Дівчина приїхала із Прилук Чернігівської області до Львова на навчання, займалася волонтерством. Очолюваний нею «Фонд регіональних ініціатив», зокрема, хотів допомагати дітям у дитбудинках. Спочатку просто щось приносили дітям.

– Згодом зрозуміли, що просто приходити з подарунками на День святого Миколая, не найкраща ідея, – згадує Аліна. – Я пішла на тренінг, де розповідали, як волонтерити у дитячих будинках. Там дізналася про наставництво, але на нього погодилася не одразу.

Доки Аліна відчула, що готова бути наставницею, пройшов приблизно рік.

– За цей час зрозуміла, що хочу займатися чимось довгостроковим. Найбільше хотіла бути наставницею для якоїсь дівчинки-підлітка. Думала, якщо приїхала за 800 км від дому до Львова, сама освоїлася у новому місті, то зможу реалізуватися як наставник: мені є чим поділитися.

- Наскільки я знаю, наставник не може сам обирати дитину, з якою спілкується. Як було у вашому випадку?

– У моєму випадку було кілька дітей, кому я могла стати наставницею. Можна зійтись з дитиною за інтересами. Наприклад, дитина хоче займатися перукарським мистецтвом, а наставник саме перукар. За допомогою координаторки з програми наставництва в ГО “Турбота в дії” ми знайшли дівчинку, для якої я могла б стати наставником. Мені важливим був вік, а також те, щоб дитячий будинок був у Львові.

А зараз у мене вже друга дівчинка, яка мені дуже сподобалася, коли я приходила до старшої. І так сталося, що наставницею для молодшої мене бачила координатор. Отже, коли старшій виповнилося 18, вона випустилася, а з молодшою ​​ми продовжили спілкуватися.

- Як ви проводили час разом? Чи ходили кудись, наприклад, у кіно чи кафе, може, на прогулянки?

- У нашому дитбудинку позиція директора така, що виходити за межі закладу не можна. І це засмучує. Звичайно, директор має юридичну відповідальність за дитину, але у Львові рідко бувають тривоги, і перебування з дитиною в стінах закладу дуже обмежує спілкування: ви не можете поговорити відверто.

Добре, якщо дітей відпускають: це дає більше можливостей, дозволяє розслабитись, відкритись, погратись. Можна вийти в місто – це, знову ж таки, про соціалізацію. Впевнена, що мати можливість гуляти набагато корисніше для дитини. Але оскільки у мене не так, доводиться викручуватися.

Старшій дитині я приносила якісь фільми. Ми говорили, намагалися залишитися вдвох, хоча іноді хтось із дітей забіжить, щоб щось сказати. Разом із моєю старшою грали в настільні ігри або про щось говорили. Я приносила картки з емоціями, щоб поговорити про розвиток емоційного інтелекту, ми малювали табличку умовних витрат, щоб обговорити питання фінансової грамотності та приготуватися до дорослого життя. Розмовляли про контрацепцію та сексуальну освіту.

Обидві мої підопічні мали подруг. З ними за компанію було легше розмовляти, ніж нам удвох. З одного боку, такі зустрічі проходять краще, якщо є ще хтось. З іншого - для розвитку довіри важливий простір, коли ви спілкуєтесь вдвох. Я приношу пластилін та настільні ігри. Найчастіше проводимо час із братами та сестрами моєї підопічної: всі діти хочуть уваги. Хотілося б частіше мати можливість усамітнитись, але поки що складається так, як складається.

- Діти чекають на спілкування з вами?

- Так, просять щось їм принести. Але тут підхід такий: краще, коли ви приходите без нічого, і дитина чекає на вас, а не подарунки. Іноді наставник приносить якісь чипси або шоколадки, але краще так все-таки не робити. А ось на свята приносити подарунки можна. Я приносила своїм дівчаткам квіти, їм дуже подобається.

- Чи буває, що інші діти заздрять вашому спілкуванню? Не до всіх приходять наставники.

- Очевидно, що це є: до когось приходять, щось дарують, до інших - ні. Хтось думає: "а я не маю наставника". А їм теж хочеться уваги. Я дуже багато часу приділяю сестричкам своєї підопічної, намагаюся, щоб ми разом гралися, але з акцентом на свою дитину.

- Ви кажете, що ваше наставництво закінчується, коли дитині виповнюється 18, чи закінчується на цьому і ваше спілкування?

- Діти часом кажуть, що вони “вийшли” з дитячого будинку, звучить так, ніби вийшли із в'язниці. Я кажу, що це “випуск”. У моєму випадку дитина була закрита. Воно й зрозуміло: її поведінка – результат її досвіду. Намагаюся казати, що я залишаюся, готова робити все, крім того, щоб не кидати їй гроші. Це ми вже з нею проходили. Раніше я могла скинути кошти на щось важливе – ліки, транспорт, зв'язок – зараз уже ні.

Намагаюся виходити на зв'язок, показую, чим можу допомогти. Якщо не вистачає на транспорт, ми можемо разом порахувати витрати. Домовилися зустрітись перед Новим роком, але зустріч зірвалася: вона не прийшла. Наставники мають бути готові до такого розвитку подій, і це теж приходить із досвідом.

Раніше я дуже переживала, казала, що я погана наставниця, у мене щось не виходить. Але іноді моя "випускниця" пише мені з якогось особистого питання – про гінеколога чи про стосунки. Вона все одно сприймає мене як людину, якій можна довіритися, іде зі мною на контакт. Однак у неї уникаючий тип прив’язанності, тому постійним і міцним контакт бути не може. У нашому випадку потрібна тривала робота з психотерапевтом. А я не брат-сестра-батько чи вихователь. Я наставник. А отже, коли їй потрібна - допоможу.

"Наставник - не гаманець, не вчитель, а безпечний дорослий друг"

Вміння соціалізуватись лягає в основу будь-якої взаємодії дитини зі світом за межами закладу

Координаторка проєкту «Наставництво» Юлія Прийма каже, що головна мета цієї програми - допомогти дітям соціалізуватися та адаптуватися до самостійного життя, а все починається з того, що наставник встановлює з нею довірчі стосунки. Тож дуже важливо, щоб наставники ставали та залишалися для дітей насамперед дорослими безпечними друзями.

- У нашій організації, окрім програми наставництва, діють також програми соціального репетиторства і спонсорства, щоб підтримати дитину у навчанні та розвитку її талантів, а також програма “Крок”, яка допомагає підліткам дізнатись про різні професії і визначитись з професійними планами. Тож наставнику не потрібно ставати вчителем чи фінансовим благодійником для дитини, а можна і треба зосередитись саме на наставництві.

Важливо, щоб дитина навчилася довіряти. У зв'язку з великою кількістю травм, які діти зазнали впродовж свого життя, вони бояться довіряти і до всього ставляться з недовірою. Тому наставнику важливо бути терплячим і сприймати дитину такою, якою вона є, пам'ятаючи, що її поведінку формувало, що їй довелось пережити у минулому і з чим вона має справу зараз. 

- А як з побутовими навичками? Багато дітей не знають навіть, як користуватись пралкою чи громадським транспортом?

- Звичайно, все дуже залежить від дитини та закладу, де вона знаходиться. Декому треба пояснювати, здавалось би, прості побутові речі, наприклад, як приготувати собі поїсти: дитина, яка все життя прожила в інституційному закладі, може не замислюватись над тим, як з’являється готова їжа.

Діти, які мали досвід проживання в сім'ї, зазвичай вже мають певні побутові навички. Але всім потрібно вчитись вирішувати конфліктні ситуації, домовлятися, справлятися зі своїми емоціями, формувати і виражати власні бажання і думки. І в цьому їм також допомагають наставники, використовуючи свій життєвий досвід.

Ми постійно контактуємо з наставниками, реагуємо на їхні запити, організовуємо зустрічі із експертами, наприклад, із психологами, сексологами, фахівцями з комунікацій. І наставники зможуть використовувати ці знання в спілкуванні з дітьми.

- Хто приходить до вас як наставник? Чи обов'язково, щоб у цієї людини були свої діти?

- Взагалі наставником може стати людина від 18 років. У нас є кілька наставників студентського віку, решта - старші. Важливими є життєвий досвід, бажання стати наставником і мотивація. Хтось приходить із мотивацією зробити щось хороше, щоб задовольнити своє его, очікуючи подяки і визнання. У такому разі наставництво - це не та діяльність, якою варто займатись цій людині. На щастя, більшість людей йде в наставництво з мотивацією: “мені є чим поділитися, я можу і хочу просто допомогти” - і це хороша мотивація.

Щодо дітей, то наявність власних не є обов'язковою умовою. Але в такому разі важливу роль грає досвід поводження із дітьми. Наприклад, якщо людина волонтерить, викладає в школі або працює вихователем, відсутність своїх дітей не буде перешкодою.

- Що змінилося після початку повномасштабного вторгнення?

– Перш за все те, що частина дітей була вивезена за кордон з міркувань безпеки. Тож їхній зв'язок із наставниками обірвався. Так, наприклад, дівчинку, чиєю наставницею я була, взяли до дитячого будинку сімейного типу у січні 2022-го, а коли розпочалося повномасштабне вторгнення, вони у повному складі виїхали в іншу країну.

У таких умовах складно підтримувати стосунки у форматі наставництва: це відстань, це час... Та й, на щастя, дитина знайшла нову сім’ю. Тому ми продовжуємо час від часу спілкуватися через соцмережі як товаришки.

Ще один важливий момент: у 2024-му створено Робочу групу (див. Конкретно) із напрацювання нового законопроєкту про наставництво. Тож ми сподіваємось, що незабаром наставництво стане обов'язковою соціальною послугою, яка буде доступною для всіх дітей, з різних соціальних категорій, які потребують індивідуальної підтримки і допомоги.

"Спочатку дитина боїться довіряти, тож треба час та терпіння"

- А що буде, якщо наставник зрозуміє: це не моє і вирішить завершити наставництво?

- Коли людина вирішує, що готова бути наставником, отримує такий дозвіл і знаходиться дитина, якій він може допомогти, - підписується тристоронній договір терміном на 1 рік. Звичайно, з тих чи інших причин наставник може захотіти розірвати договір. У цьому разі ми повинні розуміти, чи можемо вплинути на обставини, що склалися.

Якщо справа, наприклад, у комунікації з дитиною, намагаємося її налагодити. Більшість питань насправді можна вирішити, спокійно і просто поговоривши.

Якщо ж це життєві обставини, коли у наставника не залишається ні часу, ні ресурсів, він повинен заздалегідь попередити дитину про завершення ним наставництва та пояснити їй, що це не її провина. Це важливо, оскільки діти і так зазвичай звинувачують саме себе у тому, що опинилися в дитячому будинку. А різке розірвання стосунків вони можуть трактувати як підтвердження того, що це з ними щось не так, що вони знову зробили щось неправильно. Тому треба дбайливо і м’яко завершити ці стосунки. Ми зі свого боку також проговорюємо цю ситуацію з дитиною,

"Якщо дитина хоче мати нового наставника, підбираємо їй іншу людину"

- Чи вистачає наставників для всіх дітей? І як відбуваються зустрічі?

- Щодо Львова, не так багато закладів відкрито до наставництва: це не є обов'язкова соціальна послуга. Тому таким важливим є створення Робочої групи із напрацювання нового законопроєкту про наставництво, про яку я згадувала раніше.

Є заклади, які готові взяти наставників, але у них на вихованні – 50 хлопчиків. Як показує практика, 95% наставників – це жінки. І коли чоловіків так мало, я не можу привести до цього закладу лише двох-трьох наставників. А зараз залучити чоловіків до наставництва ще важче, ніж це було до повномасштабного вторгнення. Для мене дилема, як бути у цій ситуації.

Звичайно, жінки теж можуть бути наставниками для хлопчиків, але для цього у них мають бути свої діти-хлопчики та різниця у віці з підопічним щонайменше 15 років. Тож хлопчикам складніше знайти наставників.

З іншого боку, декому з наставників доводиться чекати пів року і більше, доки знайдеться дитина, якій підходить саме цей наставник.

- До речі, наставник може сам обирати дитину?

– Ні, наставник дитину не обирає. Я, як координаторка, говорю з вихователем, психологом, з людьми, які знають дітей, спілкуюся з кожною дитиною. Діти заповнюють анкети, я розповідаю, що таке наставництво, для чого воно потрібне. З одного боку, я пізнаю дітей, з іншого - наставників, адже проводжу з ними співбесіду, знайомлюся під час 4-денного тренінгу. І тоді я думаю над тим, який наставник якій дитині може підійти. 

При формуванні пар враховуються не лише спільні інтереси дітей і наставників, а й їхні особливості характеру, темпераменти, погляди на життя, переконання і що дуже важливо - потреби цих дітей. І якщо треба, до прийняття цього рішення я залучаю вихователів і психолога, раджусь із соціальними службами.

- Може наставник виходити з дитиною гуляти, ходити в кіно, залишити її вдома з ночівлею?

- Можна і так і так, але все залежить від закладу. Одні заклади спокійно відпускають дитину на прогулянку, не забороняють наставнику брати дитину додому (для цього передбачена окрема процедура). Інші ж - чітко обмежують час для спілкування і не дозволяють покидати територію закладу. 

- А як діти реагують на наставників?

- Дуже по-різному. Чим довше людина є наставником, тим сильніший зв'язок формується із дитиною. Буває, цей зв'язок стає таким міцним, що зберігається навіть після досягнення дитиною повноліття: їхні стосунки виходять на рівень рівноправних друзів – вони далі продовжують спілкуватися із наставником, разом розвиваються.

Бувають пари, де не все йде гладко. На формування стосунків між наставником і дитиною впливає багато факторів, наприклад, наскільки травмованою є дитина та як наставник з цим справляється. Не можу сказати, що коли наставник приходить до дитини, то стає центром її світу і дитина на нього молиться.

На перших етапах наставник сприймається як черговий волонтер із багатьох тих, які приходили раніше. Дитина боїться йому довіряти і не хоче прив'язуватися, щоб вкотре не переживати гірку втрату. Тому потрібен час і здатність сприймати дитину такою, якою вона є, а не прагнути її змінити. Наставник може надавати інформацію, якою готовий поділитися з дитиною, але за нею залишається вибір - використовувати цю інформацію чи ні.

Конкретно

Що таке наставництво

Наставництво – це добровільна безоплатна діяльність наставника з надання дитині, яка проживає у закладі, індивідуальної підтримки та допомоги, насамперед у підготовці до самостійного життя.

Виділяють три напрямки наставництва:

• профорієнтація та набуття професійних навичок,
• допомога в навчанні,
• соціалізація та адаптація до самостійного життя. 

Як це працює

Положення про програму наставництва було видано Кабінетом Міністрів України у 2017 році. Сьогодні ця програма на державному рівні діє офіційно. Її допомагають реалізовувати обласні та локальні центри соціальних служб.

Важливо: у програмі наставництва підбирається не дитина наставникові, а наставник - дитині.

Етап 1

Завдання обласного центру соціальних служб - інформувати людей про цю програму, відбирати кандидатів, проводити навчання, після якого кандидати можуть стати наставниками. До цієї роботи обласні центри можуть залучати організації, які мають відповідний досвід та компетенції. Як, наприклад, ГО “Турбота в дії”. Вони спілкуються із кандидатами, проводять навчання. Після того як обласний центр дає відповідні висновки, люди офіційно стають наставниками та потрапляють до списку очікування, коли з'явиться дитина, для якої вони могли б стати наставником.

Етап 2

Друга частина реалізації програми - підбір дитини, перший контакт із наставником, допомога у взаємодії із закладами, супровід наставництва тощо. Ця частина програми покладається на локальні центри соціальних служб, які для цього також можуть співпрацювати із громадськими організаціями і благодійними фондами.

Так, ГО “Турбота в дії” співпрацює із львівським “Джерелом” і супроводжує 28 наставників.

Що нового

У серпні 2023 року було створено Координаційний центру із розвитку сімейного виховання та догляду дітей. Він працює для сприяння реформі переходу від інтернатної моделі до сімейних форм виховання дітей, а також підтримує розвиток програми наставництва. 
 
Результатом спільних зусиль Координаційного центру із розвитку сімейного виховання та догляду дітей, Офісу дітей і молоді “Діймо”, ГС “Асоціація наставництва дітей та молоді” і організацій, які реалізують програму наставництва у різних містах України, стали рекомендації щодо покращення цієї програми, а також створення у грудні 2024 року Робочої групи із напрацювання нового законопроєкту про наставництво, якій і були передані ці рекомендації.