Україна, Сирія та Близький Схід: чому нас має хвилювати нова розстановка сил?

На другий місяць після втечі колишнього сирійського диктатора Башара Асада до Москви можна обережно констатувати, що головні страхи, пов’язані з подальшим розвитком подій у Сирії, не виправдалися — принаймні поки що. Однак інтереси різних дійових осіб у самій країні та поза її межами настільки не збігаються, що уникнути нового конфлікту буде важко. Найбільший дестабілізуючий потенціал має питання збереження курдської автономії на північному сході країни. Є й інші зони високої напруги, які можуть спалахнути. Ахмед аш-Шараа — лідер угруповання Хаят Тахрір аш-Шам (ХТШ), що сформувало уряд у Дамаску, — виграв у кривавій громадянській війні, яка здавалася нескінченною. Але тепер йому ще потрібно виграти мир.

 Слід віддати належне новій владі. Країна уникла найгіршого сценарію — дезінтеграції й занурення в кривавий хаос, як це сталось у Лівії після падіння режиму Муаммара Каддафі. Окремі вкрай неприємні випадки самосуду й насильства стосовно релігійних меншин, які асоціюються із соціальною підтримкою поваленої влади, передусім алавітів і шиїтів, фіксувалися. Але масштабної різанини, якої багато хто побоювався, не відбулось. У публічній сфері нові господарі країни підкреслюють терпиме ставлення до меншин. Де-факто глава держави Ахмед аш-Шараа зустрічається з представниками різних громад, обіцяючи гарантувати безпеку. Тестом стало святкування Різдва, яке обійшлося без значних інцидентів, якщо не брати до уваги однієї спаленої святкової ялинки. Влада звинуватила в тому, що сталося, групу ісламістів несирійського походження й пообіцяла покарати винних (правда, про те, що когось притягнули до відповідальності, публічно не повідомлялося).

Не переростають у значний конфлікт і окремі сутички із залишками лояльних до колишнього режиму сил безпеки та союзних їм міліцій, насамперед у провінції Латакія. Прихильники Ісламської держави, хоч і не визнали легітимності нового уряду в Дамаску, зі свого боку виявилися не в змозі скористатися вакуумом влади та зміцнити свій статус. Сполучені Штати та їхні союзники в антитерористичній боротьбі могли б записати це на свій рахунок. Та річ не тільки в превентивних ударах по зонах впливу екстремістів. Соціальний контекст не є сприятливим ні для кого, хто прагне продовжувати нескінченну війну. Суспільство загалом покладає надії на стабілізацію ситуації та відновлення економіки. Переважна більшість озброєних груп і племінних ополчень (за одним помітним винятком, про який нижче), з якими відбулося кілька раундів зустрічей, виявляють готовність скласти зброю або приєднатися до офіційних збройних сил. Позиція нової влади полягає в необхідності встановити монополію державної армії на право носити зброю. Щоправда, до її лав вливається, зокрема обіймаючи командні посади, чимало людей із джихадистською персональною історією. Втім, і в нового де-факто лідера країни бекграунд якнайрадикальніший, однак він старанно демонструє прагматизм і конструктивність.

Переможці змогли швидко сформувати дієздатний уряд, уникнувши занадто гучних публічних суперечок із конкурентами — вчорашніми союзниками у боротьбі з режимом, які представляють інші збройні угруповання та політичну еміграцію. Хоча його кістяк становлять соратники Ахмеда аш-Шараа у керуванні Ідлібом, який протягом останніх років перебував під контролем ХТШ, критерій професіоналізму не ігнорується. Знаковим стало призначення головою сирійського Центробанку Майсаа Сабрін — жінки, яка піднялася кар’єрними сходами в державних фінансових структурах за час правління попереднього режиму. На міжнародну громадськість справила велике враження публікація розмитих світлин міністра закордонних справ Німеччини Анналени Бербок. Однак заради справедливості варто пояснити, що «заблюреними» були тільки зображення, оприлюднені в інформаційних каналах, пов’язаних із ХТШ. Державне інформаційне агентство «Сана» не вдавалося до редагування світлин.

Новий сирійський уряд очікує зняття санкцій. Це питання обговорювали під час зустрічі міністрів закордонних справ регіону, що відбулася днями в Ер-Ріяді. Європейський Союз також планує виробити механізм послаблення санкційного режиму на нараді міністрів закордонних справ 27 січня.

Міжнародна підтримка — те, що потрібно Сирії для оздоровлення соціальної та економічної обстановки. Нова влада потребує й гуманітарної допомоги, передусім продовольчої. У цьому контексті досить вдалою була активна позиція, яку зайняв Київ. Україна явно має хороші можливості розвинути партнерство з важливою близькосхідною державою. Андрій Сибіга став одним із перших дипломатів такого рангу, які відвідали Дамаск після зміни влади. Можливо, у встановленні контакту з новою владою Сирії йому допоміг колишній досвід роботи послом у Туреччині.

Уряд у Дамаску сподівається не лише на мирний розвиток економіки, а й на відновлення державного суверенітету. Звільнення від іранської окупації було одним із гасел повсталих під час їхнього переможного маршу на Дамаск. Представники Корпусу стражів ісламської революції разом із бойовиками іракської шиїтської міліції та Хезболли, які їх підтримували, справді стрімко втекли. Російські військові евакуюються не так швидко. Нова влада не допустила насильства стосовно російських військових, однак, за деякою інформацією, гальмує вивезення техніки й обладнання морським шляхом. Схоже, Москва ще торгується за збереження своїх баз. Дамаск щонайменше готовий обговорювати це питання. Правда, якщо чутки про умови, які висунула нова сирійська влада, є точними, домовитися навряд чи вдасться. Кажуть, що аш-Шараа хоче не лише фінансової компенсації завданої російськими повітряно-космічними силами шкоди, тобто, по суті, репарацій, а й звільнення з російських в’язниць ісламістів. Однак навряд чи Дамаск серйозно перешкоджатиме евакуації росіян. У нової влади достатньо зовнішньополітичних турбот і без ескалації конфлікту з Москвою з власної ініціативи.

Одна з очевидних проблем нової влади пов’язана з Ізраїлем. Для гарантування безпеки Тель-Авів не тільки розширив зону військового контролю на сирійських Голанських висотах (частину яких Ізраїль контролює з 1967 року), а й провів масштабну операцію зі знищення військового потенціалу, який залишився від армії режиму Асада. Як формальне обґрунтування було зазначено стурбованість тим, що в умовах вакууму влади зброя може потрапити до рук терористів, ворожих до єврейської держави. Однак, схоже, йдеться про щось більше, ніж стандартні превентивні контртерористичні заходи. Стурбованість Тель-Авіва пов’язана з посиленням впливу Анкари. На початку січня Комітет Нагеля (сформована урядом комісія з аналізу оборонного бюджету) надав доповідь, у якій говорив про необхідність готувати армію до конфронтації з Туреччиною.

Реджеп Тайїп Ердоган останніми роками експлуатує агресивну антиізраїльську риторику, градус якої різко підвищився після 7 жовтня. Влітку минулого року президент Туреччини погрожував учинити з Ізраїлем «так само, як ми увійшли до Карабаху й Лівії». Тоді його риторику мало хто сприйняв серйозно. Більшість спостерігачів звертала увагу на те, що на практиці Анкара схильна до прагматизму. Достатньо сказати, що азербайджанська нафта й далі надходить до Ізраїлю через територію Туреччини. Однак недооцінювання серйозності намірів політичних противників, відкрито висловлених уголос, колись уже дорого обійшлося керівництву Ізраїлю, тож тепер воно керується оцінкою ступеню здатності своїх ворогів потенційно становити загрозу для єврейської держави. Очевидно, що можливості Туреччини в регіоні після падіння режиму Асада різко зросли. Якщо раніше основну дестабілізаційну роль на північному ізраїльському кордоні відігравали проіранські проксі, то тепер їм на заміну цілком можуть прийти протурецькі.

Правда, очевидно, що основний інтерес Анкари в Сирії не полягає в геополітичному протистоянні з Тель-Авівом, а пов’язаний із «історичним шансом», як висловився Реджеп Ердоган, покінчити з курдською «терористичною загрозою». Туреччина та її проксі вже витіснили курдські угруповання зі значної прикордонної території на захід від річки Євфрат і не збираються на цьому зупинятися. Анкара погрожує військовою операцією Сирійським демократичним силам (СДС) — коаліції, що контролює Автономну адміністрацію Північної та Східної Сирії. Ультиматум, який висунула турецька сторона, передбачає роззброєння збройних формувань і висилку «терористичних лідерів», тобто тих, кого Анкара вважає активістами Курдської робочої партії.

Десять років тому курдські сили самооборони й дружні до них загони відіграли «на землі» вирішальну роль у боротьбі міжнародної коаліції з Ісламською державою. Користуючись заступництвом США, які розмістили на території де-факто автономії військові бази, курди фактично вийшли з підпорядкування Дамаска, зберігаючи протягом останніх років обережний нейтралітет із режимом Асада. Представники СДС намагаються домовитися з новою сирійською владою про збереження елементів самоврядування, а головне — про певну автономію курдських збройних угруповань за формального злиття з армією. Схоже, Дамаск не схильний до поступок, солідаризуючись загалом із вимогами Анкари. Принаймні наразі жодного компромісу досягти не вдалося. Курдська автономія готується до масштабного протистояння з турецькою армією: у регіоні відбувається мобілізація, повідомлялося про прибуття загонів з іракського Курдистану. Курди побоюються: те, що Анкара називає «антитерористичною операцією», на практиці може набути геноцидного масштабу.

Наразі зберігаються певні сподівання на дипломатичне вирішення конфлікту. Відверта зрада вчорашніх союзників із боку Вашингтона була б черговим кроком до втрати залишків підтримки Америки в регіоні. Однак, схоже, Ердоган сподівається на розуміння з боку обраного президента Сполучених Штатів. Дональд Трамп досить чітко дає зрозуміти: його уявлення про геополітику передбачає право сильних держав мати зону виняткових інтересів, яка не збігається з власними кордонами.

 Від розвитку курдсько-турецького протистояння залежатиме, чи закінчилася громадянська війна в Сирії, чи країну може затягти в новий, не менш кривавий конфлікт. Україна, як і більшість зовнішніх спостерігачів, була б зацікавлена у поступовій стабілізації ситуації в регіоні. Проте амбіції Туреччини й спокуса вирішити силовими методами проблему, яка десятиліттями загрожує безпеці країни, можуть стати суттєвішим чинником, аніж стурбованість міжнародної громадськості.