«Відчуваю відповідальність, популярність — ні». Ellevika розповіла про любов до історії, рідний Луганськ та блог

Вікторія Олійник, більш відома як Ellevika, — блогерка, яка складні й серйозні теми подає доступно та зрозуміло. Вона не будує планів на багато років наперед, але знає про минуле не лише України, а й інших держав. У ТіkТоk блогерка має 2,2 мільйона підписників і зізнається, що боїться припуститися помилки у своїх відео.

Вона мріє повернутися до рідного Луганська. Боїться робити висновки про завершення війни, але дуже хоче справедливого для України миру та щоб не гинули наші люди.

В інтерв’ю ZN.UA Ellevika розповіла про свою любов до України та світу загалом і про те, чому вирішила ділитися цим із мільйонами.

— Багато твоїх відео стосуються України, її історії, стосунків із міжнародними партнерами та ворогами, безпеки й навіть мови. Коли дивишся твій блог, розумієш, що ти любиш те, що робиш, тобі подобається розповідати людям про Україну. Водночас ти з Луганська, вже багато років окупованого росіянами. Як це відчуття любові й цікавості до українського сформувалося у тебе в захопленому місті?

— Є стереотипна думка, що на Луганщині чи Донеччині 90% людей — сепаратисти. Але насправді там дуже багато таких, як я. Саме тому з Донбасу виїхали три мільйони, бо не погоджувалися з усім цим.

У мене ніколи навіть на секунду не виникало таких думок. 2014-го я знала, що підтримую Україну. Й цієї думки я не змінювала.

Мабуть, це якось і зі школи пішло. У нас багато було уроків і української мови, і української літератури. Я брала участь в олімпіадах, посідала перші місця. Тобто в мене ще у школі була любов до всього українського. І, напевно, потім, коли 2014-го стався переломний момент, це ніби аж вирвалося, просто хотілося кричати, що Луганськ — це Україна.

@ellevika Знімай відео про своє рідне місто, став хештег #українологія , тегай @Ukrainology ♬ оригінальний звук - ellevika

— Ти давно виїхала з міста?

— 2017 року. Три роки я ще жила в окупації, бо сподівалася, що все ж таки щось станеться.

— Хто на тебе вплинув настільки, що в тебе виникла ця цікавість і небайдужість?

— Я не знаю, це щось, що йде зсередини, на емоційному рівні. Ти не можеш раціонально пояснити, чому так.

Не було такого, що я переглянула якийсь фільм і вирішила щось для себе. Немає такого моменту. Я народилася й росла в Україні й вважаю, що Луганськ — це Україна. Хотілося б, звісно, повернутися додому, адже це моє рідне місто. Але наразі немає такої можливості.

— Ти говорила в одному з інтерв’ю, що хотіла займатися ресторанно-готельним бізнесом і для цього здобула відповідну освіту. Як так сталося, що твоя діяльність кардинально змінилася? Причому ти не просто створюєш україномовний контент, а ще й досить компетентно робиш відео на серйозні теми, а це вимагає ґрунтовного бекграунду? Звідки він у тебе взявся? Чи над твоїм контентом працює команда?

— Дуже часто мені пишуть на YouTube такі коментарі: «вона актриса», «їй пишуть усе». Але ні. Насправді я б дуже хотіла, щоби хтось мені допомагав зі сценарієм абощо, адже дуже важко постійно щось вигадувати. Але я все роблю сама.

@ellevika

святкові відповіді на коментарі на честь дня народження

♬ оригінальний звук - ellevika

Мене цікавила готельно-ресторанна справа, але так склалося, що я все ж таки не продовжила далі нею займатися. А от стосовно моїх відео… Ще зі школи мене цікавить історія, географія. Напевно, тому це згодом перетворилося на щось професійніше, так би мовити, і я почала це розповідати великій аудиторії.

— У тебе 2,2 мільйона підписників у ТіkТоk — це величезна популярність. Ти відчуваєш відповідальність зі свого боку?

— Популярності я не відчуваю. А щодо відповідальності, то мене це іноді навіть сильно з’їдає. Тобто я дуже переживаю за кожне відео. Часом роблю якісь помилки, адже ми всі люди. І коли так стається, для мене це дуже вбивче, бо розумію, що є відповідальність. Люди дивляться, довіряють, а я тут помилилася. Тому відповідальність дуже відчуваю, це такий собі high level для мене.

— У своїх відео ти граєш планети, країни й міста. Країни та планети навряд чи дадуть тобі фідбек. А от міста, мабуть, можуть. Чи не ображаються вони на тебе за стереотипне сприйняття й подачу?

— Насправді залежить від міста.

— А яке місто зазвичай найбільше ображається?

— От Харків подобається всім. Хоч іноді я, мабуть, його стереотипно показую, але харків’яни просто в захваті. І не лише їм цей персонаж дуже подобається.

@ellevika

добре, що Житомир усім подякував, шкода, що Харків засмутився

♬ оригінальний звук - ellevika

Напевно, я більш вдало його втілюю, бо все ж таки це схід. А я там виросла й більше відчуваю цей вайб. А на відео про Львів, наприклад, іноді буває фідбек не дуже позитивний. Часом пишуть: «Ти там не так щось показувала». Я кажу: «Ну, вибачте, зробіть інакше, а я бачу так». Але негативні відгуки дуже рідко бувають. Завжди лише дуже позитивні.

Зазвичай мене питають, коли буде, наприклад, Тернопіль чи Вінниця? Мовляв, покажи вже моє місто. Дуже мало хейтерських коментарів.

— У твоїх відео є тема історії ядерного роззброєння. І часом складається враження, ніби ти натякаєш, що Україні варто було б повернути ядерний потенціал. Відомо, що крім офіційного клубу ядерних країн, є країни, які до нього не входять, але зброю мають. Але це країни, які є або самодостатніми, або такими, які себе такими вважають: Індія, Ізраїль, КНДР, Пакистан. Україна не є такою країною. Ми маємо на меті статичленом ЄС і НАТО. Якщо ми дозволимо такі експерименти, то нас роздеруть і від нас відвернуться всі союзники. Ти думала про це?

— У мене ніколи не було таких відео, в яких я казала, що нам потрібно чи не потрібно щось повернути. Коли я говорю про Будапештський меморандум, то маю на увазі не лише ядерну зброю. Ми відмовилися від усього.

Я, звісно, не політик, але якщо ми йдемо на такий серйозний крок і віддаємо стільки всього, то мають бути якісь гарантії. Ті, хто справді гарантуватиме безпеку, а не вилами по воді писатиме.

Нам сказали: «Ми гарантуємо вам безпеку». Але механізму, за яким це робитимуть, не прописали. Також не зазначили, що надаватимуть нам допомогу. В меморандумі просто йдеться про те, що є гарант безпеки. А якої безпеки? Як вони її гарантуватимуть? Так і вийшло, що Будапештський меморандум гаранти підписали, але фактично він не діє.

Тобто я не виступаю за повернення ядерної зброї. Взагалі ядерна зброя — це найжахливіше творіння. Я за те, щоб усе було справедливо. Й усі меморандуми, й інші документи, які підписуються, щоб виконувалися.

@ellevika

а якщо 5 грудня 1994 року все було саме так?

♬ Carmen Habanera, classical opera(1283412) - perfectpanda

— Тобто йдеться загалом про гарантії безпеки?

— Так.

— Ти часто розповідаєш про людей, яких називаєш великими українцями. Але, наприклад Ігор Сікорський, хоч і народився в Україні й тут робив свої перші гелікоптерні моделі, але свідомо українцем себе ніколи не вважав і відбувся не тут. Кістяківський вчився у школі в Києві й Москві, а коли сталася революція, став на бік Білої гвардії, яка ніколи не підтримувала Україну як суб’єкт поза межами Російської імперії. Чи варто цих людей штучно називати українцями? Ти не вважаєш це певним проявом меншовартості, коли українцями називають видатних людей, які самі себе не відносили до цієї нації? Що для тебе означає бути українцем? Чи достатньо для цього місця народження?

— Я не вважаю, що це прояв меншовартості. Що таке меншовартість? Це коли ти вважаєш, що ви як нація нічого не варті в цьому світі й нічого не зробили.

Українець — це той, хто має українське коріння й тут народився. Якщо мене спитають, хто себе вважав українцем, кого підтримував, тоді я розкажу, що оці українці підтримували оце. Ці українці були свідомі, вони були патріотами. Але такого питання не було. Я ніколи у своїх відео не говорила, хто що казав і що підтримував.

Коли в мене запитують, чи впевнена я в чомусь, адже це може бути міф, я завжди відповідаю, що 80% історії може бути міфом. Бо більшість інформації не має підтверджень. А та, що їх має, також може бути сфабрикована. Ми не можемо бути впевнені в чомусь на 100%.

— Тобто, якщо керуватися твоєю логікою, що місце народження визначає українця, виходить, що Віктор Медведчук, Ілля Кива, Олег Царьов — теж українці?

— За всієї поваги, це недоречне питання. Ігор Сікорський — авіаконструктор, який зробив великий внесок у розвиток нашого світу. У нас є університет імені Сікорського, аеропорт імені Сікорського. Чому ж тоді вони називаються його іменем, якщо він якийсь не такий? Син Ігоря, Сергій Сікорський, стверджував, що його батько дуже пишався тим, що народився в Києві. А як узагалі пов’язане питання про винахідників і про вищезгаданих людей? Ми, здається, контент мій обговорюємо про історичних постатей, а не політичних діячів сьогодення.

— Серйозні теми ти подаєш доступно та зрозуміло. Чи важко утримувати баланс між спрощенням та достовірністю інформації? Не було такого, коли, наприклад ти хотіла щось сказати зрозумілішою мовою, але так не те щоб міг втратитися сенс, але якось перекрутитися?

— Не думаю, що спрощення якось упливає на перекручування. Я ніколи не претендувала на звання історика й не позиціювала себе так. У мене немає історичної чи географічної освіти. Я нікого не змушую дивитися мої відео. Але якщо ви це робите, то маєте й інші джерела інформації, за допомогою яких можете все перевірити. Я не якась чиста монета, інформацію від якої треба сприйняти й більше ніде не перевіряти. Мені здається, такої людини взагалі не існує. Я не формую вашої думки. Я розповідаю інформацію, до якої ви можете мати власне ставлення.

Звісно, можна щось перекрутити, але я намагаюся спростити так, аби цього не сталося.

— Але взагалі важко тобі спрощувати?

— Залежить від теми. Іноді буває дуже важко розповісти так, аби всі це зрозуміли, а інформація не втратила сенсу. Якщо це скетч із персонажами, то ніхто не дивитиметься, якщо ти три години розповідатимеш: «1856 року ті прийшли, зробили таке...». У такому разі треба знімати щось більш гумористичне.

А якщо це відео-відповідь, коли я розповідаю про якісь події чи щось подібне, то тут важче. Адже треба подати інформацію коротко і, як ти сказала, не перекрутити, а зробити це не так просто.

@ellevika

випадок на Харківщині

♬ In the House In a Heartbeat - Metro Exodus & FFM

— Якою є твоя аудиторія? Як ти взагалі її відчуваєш?

— Можливо, скажу банальну річ, але я дуже люблю свою аудиторію. Можу порівняти за коментарями інших блогерів і себе. І в мене дуже лояльна та позитивна аудиторія. Хейтерських коментарів дуже мало, і я насправді за це дуже вдячна. Бо я — така людина, на яку дуже впливають негативні відгуки. Тому мені приємно, що є стільки позитивного фідбеку.

— Крім української та російської мови, ти ще знаєш французьку, китайську й англійську.

— Китайську я знаю лише на початковому рівні. Тому не можу сказати, що володію нею. Англійську — на рівні Upper Intermediate. А французьку — мабуть, на середньому, адже давно не практикувалася й мені нею дуже складно спілкуватися.

— А як ти взагалі визначилася, що вивчатимеш саме їх?

— У мене школа була з ухилом в іноземні мови. З англійською вибору не було, ми її вчили з першого класу. Вибір був між французькою й німецькою. Остання мені тоді не подобалася, тому я обрала французьку. А щодо китайської, то ми могли обирати між нею, японською та арабською.

— До речі, про японську. В одному з інтерв’ю ти казала, що є фанаткою аніме.

— Так, але тоді я не була його фанаткою. Зараз я справді шкодую, що в школі не обрала японської. Тоді був попит на китайську, адже всі казали, що з Китаєм така торгівля, що ця мова дуже потрібна тощо. Тому я також обрала китайську, а треба було японську.

— Ти переживала зіркову хворобу?

— Я вже казала, що не відчуваю популярності. Для мене іноді навіть дивно, коли приїжджаю на якісь зйомки, як нещодавно було, а там оператори привезли своїх дітей, аби вони зі мною сфотографувалися. До мене всі підходять, щось кажуть, а мені якось ніяково. Думаю, я ж звичайна Віка, чого вони це роблять? Якщо раціонально подумаю, то розумію. Але такого, що приходжу й кажу: «Дайте мені, будь ласка, лате на кокосовому», взагалі ніколи не було. І, гадаю, й не буде. Так легше жити насправді, коли немає пафосу.

Мені дуже приємно, коли підходять, кажуть: «Я вас дивлюся», «Давайте сфотографуємось». Я нікому не відмовляю, але все ж таки мені ніяково.

— Блогінг — це твоя єдина робота?

— Так. Наразі так.

— У твоїх відео багато рекламних інтеграцій. Цілком імовірно, що наступного року в Україні можуть відбутися вибори. Чи припускаєш ти, що робитимеш політичні інтеграції якихось партій чи кандидатів?

— Ні.

— За жодних обставин?

— За жодні гроші, за жодних обставин. Я в це не влізу.

— Сама, я так розумію, теж не збираєшся в політику?

— Ні-ні. Мені вже жартома писали, що «треба її в президенти». Мене це завжди дуже смішить, бо щойно подібне напишуть, як хтось одразу: «Так-так», а інші навпаки: «Ні, якщо вона буде, то все, країні кінець». Тобто люди навіть не знають, яка я, але вже заздалегідь роблять висновки, що буде з країною.

Це велика відповідальність. І в будь-якому разі, хоч би що ти робив на цих посадах, завжди для когось щось буде не так. Я до такого не готова.

— Як ти вважаєш, чим може завершитися російсько-українська війна?

— Я дуже боюся робити якісь висновки й говорити, чим вона може завершитися.

— Суто твоя думка, які відчуття?

— Так, як я хотіла б, вона не завершиться. Просто я не хочу, щоб загинуло ще більше людей. Я щодня стикаюся з цим, влаштовую збори, в мене є знайомі з різних бригад. І те, що я там чую, і сама бачу, пропускаю крізь себе... Щодня, коли засинаю, уявляю, як там на фронті.

Мені хочеться, щоб це більш-менш справедливо для нас завершилося. Адже вже стільки людей загинуло за території і скільки людей там іще залишилося, які хочуть повернення, як я тоді в Луганську.

Я хочу, щоб уже наші політики, можливо, з допомогою США, знайшли якесь справедливе для нас рішення.

@ellevika

що там в майбутньому України?

♬ оригінальний звук - ellevika

— І в нас із тобою не співбесіда, але все ж таки. Ким ти себе бачиш років за десять?

— У наш час я хочу себе просто хоча б побачити за рік, не те що за десять. У Луганську, наприклад, я себе бачила рестораторкою, але нею не стала. Тобто я вже зрозуміла, що планувати — це погана штука. Я ще така людина, що коли щось іде не за планом, то мені дуже важко, адже я за все переживаю.

Тому намагаюся не планувати. І навіть не замислюватися, ким я буду, що там буде. Час покаже.