Журналіст Іван Антипенко: Окрім фіксації подій, журналістські матеріали можуть привернути увагу до тих, хто потребує допомоги

12 березня 2022 року в Каховці зник Олег Батурін — журналіст херсонської газети «Новий день» і керівник громадської організації «Європростір». Від початку російського вторгнення він висвітлював події в місті й області, фіксуючи злочини російських військових, включаючи викрадення та вбивства мирних жителів. Олег провів 12 днів у російському полоні, а після свого звільнення перше інтерв’ю дав саме Івану Антипенку. На той час Олег усе ще перебував у окупованій Каховці.

«Це була досить смілива і, здавалося б, трохи божевільна ідея. У той самий день, коли Олег повернувся додому, я запитав у нього, чи готовий він дати інтерв’ю. Тоді я отримав відповідь: “Давай, але деякі речі я зараз не можу сказати. Втім, спробую розповісти максимально все, що можливо”. Олег дав мені дуже відверте інтерв’ю, і це було для мене великою відповідальністю. Я підготував матеріал, переклав його англійською мовою і передав текст до редакції Kyiv Independent. Вони його опублікували, і це стало одним із перших інтерв’ю Олега після звільнення з полону», — розповідає Іван Антипенко.

 Іван Антипенко з Олегом Батуріним, Херсон, 2018 рік

Писав Іван і про колаборантів, зокрема в освіті — журналіста цікавило, як поводилися освітяни в умовах окупації: одні співпрацювали з російською владою, а інші чинили опір і залишалися вірними Україні. Він детально досліджував, що відбувалося всередині шкільної системи в окупованих містах і селах, як освітній процес перетворювався на поле боротьби та які виклики доводилося долати вчителям і учням.

«Разом із колегою ми підготували матеріал для “Української правди. Життя”, у якому досліджували ситуацію з освітою на окупованих територіях. Це був комплексний матеріал, над яким ми працювали кілька місяців, і він охоплює те, як росіяни намагалися змінити освітню систему, що планували зробити та що їм вдалося реалізувати. У статті є унікальні свідчення людей, які досі живуть в окупації й стикаються з цим щодня. Деякі діти змушені навчатися паралельно у двох школах — українській онлайн та російській офлайн. Інші впродовж довгого часу навчалися в українській школі дистанційно, проте через тиск на них і їхніх батьків були змушені піти до російських шкіл. Це дослідження стало одним із ключових і найважливіших матеріалів у моїй роботі у 2024 році», — розповідає журналіст. 

13 листопада 2022 року, за два дні після звільнення міста, Іван знову приїхав до Херсона, фіксуючи все, що відбувалося в місті після деокупації. Для нього це був особливий день — адже це його рідне місто.

«Враження від поїздки були дуже сильними. Їдучи вулицями, я однією рукою керував машиною, а іншою вже почав знімати відео на телефон. Місцеві жителі зустрічали нас із посмішками, махали руками, сигналили у відповідь. Перші кадри я зробив на території аеропорту “Херсон” у Чорнобаївці, а потім на Площі Свободи, де зібралися люди, святкуючи звільнення. Потім ми почали поступово рухатися містом — старий центр, набережна, музеї, адміністрація, зруйнована телевежа, парки й інші важливі локації. Я робив акцент на фотографіях та інтерв’ю для репортажів, фіксуючи обстановку в місті й емоції людей. У Херсоні ми відзняли величезну кількість матеріалів, які пізніше увійшли до репортажів для “Ґрунту” та “Радіо Свобода”. Після повернення я ще кілька тижнів обробляв фото, відео й зібрані історії. Обсяг роботи був величезним, але дуже важливим для висвітлення того, що пережив Херсон і його жителі», — згадує журналіст.

Херсон, площа Свободи. 13 листопада 2022 р. Автор: Іван Антипенко

Херсон. Працівники комунальних служб вішають банер на стіну будівлі Херсонської обласної державної адміністрації, яка зазнала руйнувань від російського артилерійського обстрілу. Листопад 2023 року. Автор: Іван Антипенко

Херсон. Перші дні після деокупації. Листопад 2022 р. Автор: Іван Антипенко

Тоді Іван працював у Херсоні близько двох тижнів, після чого регулярно повертався до міста на довший час. Через питання безпеки й особисті обставини він не міг залишатися там постійно. З весни 2023 року його візити стали тривалішими — до місяця. За його словами, через обстріли робота в місті стала значно складнішою.

«Були випадки, коли снаряди прилітали дуже близько. Одного разу артилерійський снаряд влучив у багатоповерхівку, де ми з другом жили. Це був п’ятиповерховий будинок у центрі міста. Снаряд потрапив у перший під’їзд, а ми були у четвертому. Відстань була зовсім невеликою — метрів 30. Того разу ми особливо відчули, наскільки близько до нас це сталося. Якби снаряд змістився на 20—30 метрів убік, усе могло б закінчитися зовсім інакше. Це сталося у січні 2023 року і було одним із найнебезпечніших моментів».

Іван розповідає, що далі працювати в Херсоні та на Херсонщині ставало все складніше. У 2023 році область переживала щоденні обстріли прибережних районів і підтоплення після підриву греблі Каховської ГЕС. Тисячі сімей залишилися без домівок, десятки людей загинули. Іван приїхав знімати в Херсон в день підриву греблі.

«Я в той день приїхав до Одеси, і мені одразу зателефонували зі схвильованими запитаннями: “Ти де? Як ти?”. Я ще навіть не встиг нічого зрозуміти — тільки прокинувся в потязі. Але, відкривши новини, швидко усвідомив масштаб подій. Мій друг забрав мене з вокзалу, і ми відразу вирушили до Херсона. Ближче до обіду ми вже були в місті. Як місцеві ми знали, куди саме йти, щоб зафіксувати перші наслідки підтоплення, де вода почала прибувати найшвидше. Ми працювали якомога ближче до берега, а згодом пересувалися затопленими вулицями на човнах. Фіксували все: як відбувається евакуація, як працюють волонтери, рятувальники, медики, поліція — усі були залучені в цей процес. Ми намагалися показати масштаби катастрофи та боротьбу людей з її наслідками».

Херсон. Червень 2023 року. Наслідки підриву греблі Каховської ГЕС. Автор: Іван Антипенко

Жителька Херсона вибирається з підтопленого будинку разом із собакою. Червень 2023. Автор: Іван Антипенко

Херсон. Червень 2023 року. Наслідки підриву Каховській ГЕС. Автор: Іван Антипенко

Іван Антипенко каже, що ситуація на Херсонщині була складною повсюди, навіть у тих місцях, де наслідки підриву греблі здавалися малоймовірними. Найскладніше було жителям Херсона та прибережних сіл — російські обстріли з лівого берега не припинялися, люди опинилися в пастці між водою та постійним ворожим вогнем.

«Ми їздили на північ Херсонської області, де, здавалося б, ситуація мала бути кращою. Але й там через підтоплення з берегів вийшла річка Інгулець. Дніпро розлився, і слідом за ним розлився й Інгулець, затопивши великі ділянки. В перші дні катастрофи рівень води тут сягав понад два метри. Через хвилястий ландшафт вода не могла повністю зійти, утворюючи на городах цілі озера. Навіть через два місяці після підтоплення люди продовжували жити у воді. Про такі історії фактично ніхто не говорив, тому ми вирішили зробити великий репортаж із місцевими жителями, розповівши про їхній досвід як під час окупації, так і після затоплення. Також ми поїхали у Нововоронцовку, вище за греблю, де ситуація виявилася протилежною: вода повністю пішла. Те, що раніше слугувало для технічних потреб і поливу, тепер перетворилося на пересохлу землю, розтріскану від спеки. У нашому посушливому кліматі це стало справжньою трагедією для людей. Замість Дніпра на деяких ділянках уже почали рости дерева, а самі пейзажі нагадували кадри з фільму про апокаліпсис. Ми намагалися підсвітити й цю проблему, щоб показати масштаб і різноманітність наслідків катастрофи».

Село Садове під час підтоплення після підриву греблі Каховської ГЕС, Херсонська область. Фото: Іван Антипенко

Село Садове під час підтоплення після підриву греблі Каховської ГЕС, Херсонська обл. Фото: Іван Антипенко

Справжні масштаби трагедії стали помітні лише після того, як вода відступила, розповідає Іван Антипенко. Багато людей залишилися без даху над головою: частина будинків була зруйнована або стала непридатною для життя, а відновлення вимагало грошей. Важливо було висвітлювати ці історії, щоб про них почули. Завдяки одному з матеріалів Івана про родину з Білозерки, яка опинилася у скрутному становищі, що отримав майже пів мільйона переглядів на ютуб-каналі «Радіо Свобода», родині допомогли.

«Це була історія Альони і її синів із Білозерки. Вони повністю втратили свій будинок через підтоплення. Коли ми приїхали, вони саме бульдозером розгрібали руїни оселі. Найбільш вразила картина: хлопчик сидів за кермом трактора разом із сусідом і допомагав зносити власний дім. Це була малозабезпечена сім’я, яка опинилася у критичній ситуації. Згодом на їхню історію звернули увагу: односельці, волонтери та небайдужі люди зібрали гроші на новий будинок, і родина переїхала до Чернігівської області. Цей випадок вкотре доводить важливість роботи журналістів. Окрім своєї основної функції — фіксувати події та показувати реальність — подібні матеріали часто стають поштовхом до дій, допомагаючи людям, які цього потребують».

Разом із сусідом на тракторі молодший син Альони — десятирічний Толя. Він допомагає розбирати завали свого будинку. Автор: Іван Антипенко

Будинок Тетяни з Білозерки майже повністю зруйнований. Вода піднялася на два метри. Всі меблі й домашні речі Тетяни затопило. Автор: Іван Антипенко

Одним із важливих своїх матеріалів Іван Антипенко вважає історію про село Кринки. Робота над ним тривала кілька тижнів — ретельний пошук героїв, збір свідчень, висвітлення особистої історії людини, що дозволяє показати не лише загальну картину подій, а й людські трагедії, які стоять за ними.

«Одна з найважчих історій, яку мені довелося почути, стосувалася родича мого героя. Це був чоловік із Кринок який пройшов надзвичайно складний шлях: під час окупації він зазнав тортур, згодом йому вдалося виїхати, але він повернувся в Україну, вступив на службу до морської піхоти й загинув у рідних Кринках. Ця історія не лише про його долю, а й про цинічність і абсурдність рішень російського командування. Вони ставили прапор у населеному пункті заради звітів і генеральських відзнак, не вагаючись жертвувати життями своїх солдатів. Росіян, яких відправили на цю операцію, знищили майже одразу після встановлення прапора. Знаю про це з перших вуст — операцію з ліквідації виконували мої знайомі, які й поділилися деталями. Окрім цього, матеріал також розповідає про саме село Кринки: яким воно було до війни. Мабуть, ця історія є однією з найглибших і найбільш болючих».

Важливість висвітлення подій у місті важко переоцінити, адже світ має знати правду про реальну ситуацію на Херсонщині. Зокрема, на початку 2024 року Іван закликав президента України звернути увагу на проблему обмеженого доступу журналістів до Херсона й області.

«Не раз траплялося, що замість можливості працювати на місці нам пропонували вже готові матеріали. Це несерйозний, непрофесійний підхід. Так, ризик для журналістів великий через обстріли й атаки дронів, але це частина нашої роботи, і кожен сам обирає, чи брати цей ризик на себе».

Іван каже, що згодом ситуація з доступом медійників до Херсонщини дещо покращилася. Журналіст додає, що у 2024 році йому вдалося попрацювати майже з усіма бригадами, з якими планував, і зняти матеріали, які вважав важливими. Водночас він говорить, що рівень відкритості ще не досяг того рівня, який був, наприклад, у Донецькій області у 2023 році.

«Зокрема, я працював із підрозділами морської піхоти — 38-ю, 37-ю, 36-ю, 35-ю бригадами, а також зі 126-ю бригадою територіальної оборони. Ми відвідували й бойові позиції, й тренування, аби показати роботу людей, які захищають південний кордон України. Військові часто ділилися своїм занепокоєнням, що через відсутність журналістів могло скластися враження, ніби на півдні війни немає, про них майже не писали та не розповідали в медіа. Але це дуже важливо для суспільства — бачити обличчя захисників і знати їхні історії, щоб розуміти, хто боронить нашу країну. Саме тому ми домагалися більшого доступу для роботи журналістів на півдні», — розповідає Іван Антипенко.

Боєць мобільної вогневої групи 126-ї окремої бригади територіальної оборони під час нічного чергування у Херсонській області. 12 червня 2024 року. Автор: Іван Антипенко

Мобільні вогневі групи протиповітряної оборони Збройних Сил України відбивають нічну атаку російських БПЛА у Херсоні. 26 липня 2024 року. Автор: Іван Антипенко

Артилеристи 37 окремої бригади морської піхоти ведуть вогонь із САУ 2С1 «Гвоздика» по позиціях російських військ на лівому березі Дніпра у Херсонській області. 30 березня 2024 року. Автор: Іван Антипенко

Тепер Херсон постійно атакують дронами, що робить життя в місті ще складнішим.

«Це дійсно велика проблема, яка має значною мірою військовий характер, оскільки протидія ворожим дронам — завдання для військових. Однак допомога місцевим жителям залишається вкрай необхідною, адже вони сильно страждають від наслідків цих атак. За інформацією обласної адміністрації, лише за листопад на правобережжі зафіксували близько 1500 ударів безпілотників. Саме тому ця ситуація потребує особливої уваги».

Обстріл Херсона в річницю звільнення — 11 листопада 2023 року. Автор: Іван Антипенко

Також журналіст каже, що потрібна додаткова допомога екстреним службам міста.

«Медики працюють у надскладних умовах — без засобів радіоелектронного виявлення, без систем захисту від дронів, навіть без детекторів. Їх потрібно забезпечувати максимально, адже саме вони разом із ДСНС, поліціянтами та вибухотехніками першими прибувають на виклики у небезпечних зонах. Особливо це стосується медиків, яких російські військові цілеспрямовано атакують. Я був вражений, що окрім бронежилетів і шоломів, вони не мають жодного додаткового захисту. Через масовані дронові атаки медики іноді просто не можуть потрапити до окремих районів».

Медики перевозять хворого на пневмонію у важкій формі з однієї лікарні в іншу. Херсон, 19 листопада 2024 року. «Суспільне Новини», Іван Антипенко

Фельдшер Віталій Токарєв у дворі Центру екстреної медичної допомоги у Херсоні перевіряє бронежилет, 19 листопада 2024 року. У перші дні російського вторгнення Віталій разом із колегами надавав допомогу людям, які потрапили під обстріл на Антонівському мосту. Медики тоді врятували й довезли в лікарню чоловіка з кульовим пораненням в шию. «Суспільне Новини», Іван Антипенко

Щоденні обстріли Херсона виснажують людей як фізично, так і морально. Настрій місцевих жителів через це коливається від тривоги до розпачу, і журналістам доводиться підлаштовуватися під їхній стан, аби працювати.

«Люди зараз, звісно, емоційно напружені, схвильовані через щоденні обстріли міста. Їхнє ставлення до журналістів буває різним: хтось просить не знімати, хтось хвилюється, а хтось, навпаки, охоче розповідає про себе. Буває й так, що людині просто необхідно виговоритися, і вона починає ділитися особистими історіями, не помічаючи часу. У такі моменти навіть складно піти, бо розумієш, що для неї це спосіб виплеснути емоції. Є й інші випадки — деякі люди можуть реагувати емоційно чи агресивно, особливо під впливом стресу та напруги. Це зрозуміло: вони не знають, що саме ти знімаєш і де це буде опубліковано. Часто потрібен час, щоб пояснити: хто ти, яку роботу виконуєш, що це важливо для того, щоб показати місто, життя людей чи конкретну історію. Коли кажеш, що ти також місцевий, що бачив і переживав те саме, це трохи заспокоює співрозмовників. Люди починають більше довіряти й навіть самі пропонують показати інші важливі місця чи історії. Емоції у таких ситуаціях завжди різні, але ключове — це розуміння та терпіння. Якщо комусь стає легше від розмови чи твоєї присутності, то це вже на краще».

Зараз Іван Антипенко продовжує працювати в Херсоні, проте журналіст сподівається, що вже зовсім скоро йому й іншим українським медійникам не доведеться знімати сюжети під обстрілами, а теми репортажів будуть іншими — про відновлення, про те, як Україна долає наслідки війни, про історії людей, які пережили ці жахи й можуть поділитися своїм досвідом.

«Хотілося б працювати на звільнених територіях: Херсонщина, Запоріжжя, Донеччина, Луганщина. Я ніколи не був у Донецьку чи Луганську, ніколи не був у Маріуполі, але дуже хочу побачити ці міста вже під українським прапором, укріпленим і надійним. Упевнений, що там можна буде створити сильні й важливі матеріали. Так само мрію повернутися до Криму, де я вже був раніше. Побачити Севастополь і весь півострів вільними й українськими — це ще одна моя мрія. Вірю, що колись це обов’язково станеться».

Титульне фото: Іван Антипенко (фотограф Олександр Корняков)