Маленька ядерна війна за Україну: як це могло б бути?

Як ядерна зброя сприятиме перемир’ю (припиненню вогня) в Україні як стримуючий фактор, а у яких випадках навпаки вона може бути застосована у рамках контрольованої чи неконтрольованої ескалації конфлікту? Як і чому непередбачуване, умовно “божевільне” керівництво ядерної держави стає сильнішим на “ескалаціїній драбині” стратегічного конфлікту? Про це в уривку з книги Яцка Бартошяка “Найліпше місце на Світі”, яку незабаром буде перекладено та видано в Україні.

На щастя, існування термоядерної зброї знижує готовність бездумно вступати в неконтрольований конфлікт з обох сторін. Вона змушує до обов’язку контролювати ескалацію напруги, аби, застосовуючи силу чи погрожуючи нею, все ж щось отримувати. Це робить майбутню світову війну масштабованою і відрізняє її від попередніх світових воєн.

У системних війнах, таких як наполеонівські війни чи Перша і Друга світові, коли конфлікт переходив у гарячу фазу, атакуюча сторона одразу відправляла корпуси, флот, піхотні дивізії, артилерію, танкові дивізії та авіацію. Одним словом, усе найкраще, що мала, щоби перемогти противника, захопити столицю та паралізувати маневром систему ухвалення політичних рішень. На той час не існувало зброї, здатної знищувати цілі міста, держави й народи. Зброя на кшталт термоядерної й її використання на стратегічному рівні нівелює політичну мету війни — підпорядкування собі волі того, хто програє, і виявляється марною для встановлення вигідних правил подальшої співпраці для переможця. Вона руйнує стратегію, спрямовану на забезпечення собі завдяки війні сприятливого устрою інтересів у майбутньому. Адже саме це і є справжньою причиною війн — не емоції, не цінності і точно не злі характери лідерів.

Насамперед стратегічна термоядерна зброя запускає потенціал автоматичного удару у відповідь на стратегічному рівні між великими державами, посідаючи з гучним «бум» останню сходинку ескалаційної драбини. Цього не траплялося в попередніх світових війнах. Тоді не доводилося думати про виважені дії та потенційні кроки у відповідь супротивника на багаторівневій ескалаційній драбині, адже відразу намагалися зайняти домінувальну позицію у застосуванні сили й лише на оперативному рівні дбали про її ефективність на реальному полі бою. Прикладом цього був німецький бліцкриг — блискавична війна, чия початкова феноменальна оперативна ефективність з часом згасла. Тоді Гітлер наприкінці війни шукав різні «wunderwaffe» (диво-зброї), які мали б самі виграти для Німеччини війну, коли вона вже програвала.

У питанні тактичного використання ядерної зброї можна й посперечатися. Хтозна, може, її невдовзі застосують, і ми до цього звикнемо, так само як звикли до «неможливої раніше» війни в Україні та її жорстокості. Адже багато (особливо в російських стратегічно-військових публікаціях) вказує на можливе «розвінчання міфу» про заборону використання атомної зброї. Але навіть тоді воюючі сторони завжди пам’ятатимуть, що на стратегічному рівні вони можуть взаємно знищити одна одну, а це сковує процес ухвалення рішень і ставить у центр уваги керування драбиною/решіткою ескалації.

Як вважає Альберт Швідзінський, який у S&F, зокрема, займається динамікою ядерної ескалації:

«Це вже зараз помітно в поведінці Вашингтона щодо України і в стриманості американців у наданні Києву озброєнь, які Україна могла б використати для атак на цілі на території Росії, переходячи на вищий щабель ескалаційної драбини. (…)»

Після чергових поразок на українському фронті восени 2022 року російське керівництво сигналізувало, що може бути застосована ядерна зброя. По суті, стратегія Москви, що полягає у маніпулюванні сприйняттям неконтрольованої ескалації (до якої може дійти внаслідок застосування ядерної зброї під час звичайного військового конфлікту), не є чимось новим і найчастіше реалізується тими державами, яким загрожує тиск сильнішого в конвенціональному плані противника. (…) Слабшою стороною, принаймні до проведення повної мобілізації та формування мобілізованого війська, відчувають себе саме росіяни, хоча, звісно, вони цього не визнають, бо тоді втратили б статус у міжнародній політиці, за який так змагаються. (…)

США, що підтримують Україну у війні, можуть спробувати залякати Росію, погрожуючи їй катастрофічними, непропорційними втратами. Вони можуть заявити Москві, що будь-яке застосування ядерної зброї, навіть за парадигмою обмеженого використання, призведе до масованого удару у відповідь по Росії. Зрозуміло, така загроза не видається достовірною. Доктрина масованої відплати діяла у перші роки 1950-х, коли США мали явну кількісну й якісну перевагу (а також можливість ураження власне російської території завдяки базам у Європі та Азії) у ядерному озброєнні над СРСР. Утім, із того часу, коли Радянський Союз наздогнав США і здобув здатність завдавати ударів по континентальній території Сполучених Штатів, стало ясно, що необхідно знайти більш переконливу альтернативу доктрині масованої відплати. Це було очевидно навіть попри те, що тоді асиметрія ставок між США та СРСР була на порядок більшою, ніж між США та Російською Федерацією сьогодні. (…)

Сполучені Штати можуть спробувати стримувати Росію, унеможливлюючи досягнення нею цілей силового впливу. Найкраще — позбавити росіян переваги в ескалації. США могли б запропонувати більш надійні та конкретні гарантії безпеки Україні, Польщі та державам східного флангу, недвозначно підтвердивши, що американська ядерна «парасолька» їх охоплює. Можливо, це відбувалося б паралельно з гарантіями НАТО, дещо нагадуючи схему «втулка і спиці», відому з часів холодної війни в Азії. Потім Сполучені Штати могли б зробити ці гарантії переконливішими, розгорнувши в Польщі й, можливо, в Україні відповідні сили, здатні ці гарантії реалізовувати. Таким чином США зменшили б асиметрію можливостей.

В оптимальному для Польщі (але, без ілюзій, не для США) сценарії обидва ці кроки — політика чітких декларацій і сили, що її підтверджують, — були б оголошені Сполученими Штатами відкрито, без «стратегічної неясності». У менш ідеальному сценарії США могли б таки розгорнути ці сили, але не повідомляли б про їхню дислокацію на території Польщі.

Альберт Швідзінський додає (а ми, до речі, говорили про це за океаном у пам’ятному лютому 2022 року), що:

«У зв’язку з цим Вашингтон і Варшава могли б розраховувати на виникнення явища, яке Джеймс Актон назвав pre-launch ambiguity, — тобто відсутності певності, чи є системи оборонними чи наступальними, чи оснащені вони звичайними чи ядерними боєголовками. Усе це значно ускладнило б розрахунки Москви. Сукупно ці кроки могли б стати належною основою для реалізації стратегії deterrence by denial, тобто стримування шляхом унеможливлення досягнення противником воєнних цілей. Звісно, проблемою залишається асиметрія рішучості (хоча її послаблює той факт, що США пішли б на такі дорогі та пов’язані з ризиком ескалації кроки).»

Залишається також ризик ненавмисної й неконтрольованої ескалації та питання, чи будуть США переконані, що динаміку ескалації вдасться втримати під контролем. І тут виникає асиметрія ставок, яка й надалі сприятиме Росії в її безпосередньому сусідстві — звісно, лише у протистоянні зі США, а не з державами, які існують під прямою загрозою російської агресії.

Це схиляє до висновку, що такі країни, як Польща й Україна, які перебувають під загрозою ядерної агресії, можуть прагнути до союзу, а принаймні до двосторонньої співпраці, яка забезпечить реальні можливості розвідувально-ударного комплексу й ураження Російської Федерації аж до Уралу. Про такі потенційні можливості України у вересні 2022 року писав генерал Залужний — головнокомандувач української армії під час війни. По-перше, відсутність з боку американців вирівнювання ставки ризику може підштовхнути Польщу та Україну до реальної двосторонньої військової співпраці сусідів у межах Міжмор’я. По-друге, якщо американська ядерна політика стримування зазнає невдачі, то державам цього регіону, які досі покладалися на американський протекторат, не залишиться іншого вибору, як здобути власну ядерну зброю, адже виявиться, що тільки її наявність гарантує суверенітет і реальне стримування.

Білатеральна співпраця може означати ширший союз, ба навіть унію, яка б об’єднала блок держав, розташованих між Чорним і Балтійським морями, що стримував би Росію і гарантував нову архітектуру безпеки. Про що тут ідеться? Як це розуміти? Точно не про реінкарнацію колишньої Речі Посполитої і не про жоден імперський проєкт з домінуванням Польщі чи України. Йдеться про створення коаліції держав Міжмор’я, які разом становили б достатню силу, щоб тримати Росію під контролем. Іншими словами, щоб замість теперішнього повного хаосу виникла така архітектура безпеки, яка б дала змогу стабілізувати ситуацію в нашому регіоні таким чином, щоб не допустити тут нової війни. Домогтися цього можна лише через створення належної рівноваги. Можливо, зважаючи на небажання Німеччини й Франції витискати Росію з європейської системи (і нести витрати, пов’язані з такими діями), лише союз Міжмор’я з двома «якорями» в особі Польщі й України, підкріплений скандинавськими, балтійськими країнами, Білоруссю (після усунення звідти проросійськи налаштованих осіб) і, можливо, Румунією (хоч це й не обов’язково), міг би забезпечити таку рівновагу.

З «Найкращого місця на світі» Яцека Бартощака, стор. 420–426; переклад Дмитра Кадубіна; посилання на наш останній ефір:

https://www.youtube.com/live/fhK9XERZPpY?si=kjL5E6yuQACvBgc9

Примітка. Цитати з праць Альберта Швідзінського є компіляцією фрагментів його статей, опублікованих на сайті www.strategyandfuture.org.