Українські школи за кордоном: як не втратити покоління українських дітей

Коли ми говоримо про українську діаспору, зазвичай в уяві постає стереотипний образ емігрантів, які намагаються вказувати, як будувати успішну країну. Однак реальність набагато складніша, й особливе місце в ній посідають українські школи за кордоном. Вони є не лише освітніми закладами, а й живими осередками нашої культури, які зберігають зв’язок із Батьківщиною, виконують місію збереження ідентичності українців у світі.

Сьогодні ця робота стала ще важливішою через масовий виїзд українських дітей за кордон. Із початком війни близько мільйона українських школярів опинилися в іноземних країнах, де почали навчатися в місцевих школах і поступово інтегруються в нове суспільство. Уряди країн, які їх прийняли, активно сприяють інтеграції дітей у свої освітні та соціальні системи, намагаючись зробити їх частиною місцевих спільнот. Це створює ризик того, що ці діти втратять зв’язок із Україною, свою ідентичність. Звісно, чимало учнів намагаються навчатися дистанційно в рідних українських школах, але будьмо відвертими — щороку таких стає дедалі менше. І не лише тому, що дехто з них вирішив не пов’язувати свого майбутнього навчання з українською освітою, а й тому, що це важко — поєднувати денне навчання в закордонній школі й вечірнє — в українській. І в цій ситуації суботні та недільні українські школи можуть стати хорошим виходом із ситуації та одним із варіантів зв’язку наших дітей, що виїхали за кордон, із українською освітою.

Суботня українська школа «Дивосвіт» у Лісабоні є яскравим прикладом цієї місії. «Якщо ми втратимо українську школу за кордоном, то втратимо там українців і Україну», — зазначає директорка «Дивосвіту» Ірина Шнайдер. Ми познайомилися з нею під час робочої поїздки делегації освітян із Львівщини до Португалії.

Щосуботи вчителі-українці проводять у школі «Дивосвіт» по десять уроків на день, примудряючись за цей час наздогнати те, що в українських школах вивчають за тиждень. А учні та батьки протестують проти зменшення кількості уроків хоча б на годину. Одночасно вчителі виконують обов’язки вихователів, адміністраторів, кухарів тощо. При цьому вони є радше волонтерами, тому що мають основне місце роботи на заводах, підприємствах і в офісах.

До школи «Дивосвіт» приходять не лише на уроки, а й на свята, і не лише учні, а й їхні батьки. Наприклад, на тригодинне різдвяне дійство завітало десь до пів тисячі батьків. Я навіть не можу уявити, коли ж діти вивчили колядки, вертеп, навчилися танцювати. Це шалена, як на мене, місійна праця наших учителів-волонтерів!

Такі школи є справжніми центрами українського життя, тому держава Україна має бути зацікавлена в них і всіляко їх підтримувати. І це має бути системна підтримка. Не думаю, що є потреба особливо пояснювати, чому ми маємо підтримувати українські школи за кордоном, бо всі розуміють, що це можливість просувати інтереси України зараз у сфері безпеки, політики, а згодом — налагодження та розвитку економіки, інновацій. Кожен, хто знає українську мову, є амбасадором України, частиною українського світу. Про те, як Московія фінансує створення центрів «русского міра» в різних країнах, тут не говоритимемо, бо це окрема велика тема.

Тож питання підтримки українських шкіл за кордоном — це питання національного значення, яке потребує уваги й рішучих дій уже сьогодні. Однак, на жаль, в Україні досі немає ефективної державної програми, яка б сприяла розвитку та зміцненню цих осередків.

Єдина «підтримка» — це існування Міжнародної української школи, яка радше допомагає сертифікувати знання українських дітей, що навчаються в суботніх школах, але не розвиває й не підтримує. Проте й до ефективності цієї роботи є чимало запитань, як розповіли нам колеги. Вважаю, що цю школу давно треба закрити (тим більше, що в Україні відкрито чимало дистанційних класів і шкіл), а кошти, які витрачаються на неї, скерувати на реальну підтримку українських шкіл за кордоном. Сподіваюся, що Міністерство освіти і науки так і зробить, оскільки має для цього певний механізм. Адже свого часу воно визначило по кілька шкіл у кожній області, які працюють для учнів у інших країнах і на окупованих територіях. І всі ці школи можуть допомагати недільним та суботнім школам за кордоном. Створено конкурентний ринок надання таких послуг, тож залишається створити єдину систему. Однак наші школи в Україні мають лише доповнювати недільні та суботні, а не замінювати їх, інакше втратимо культурні центри закордонних громад.

І ми вже маємо певний досвід співпраці українських шкіл усередині країни та за її межами, який утілюємо на Львівщині, й готові ним поділитися. Отже, з нашого досвіду, чим ми зараз маємо допомогти нашим школам за кордоном.

Необхідно створити нові сучасні програми розвитку для дошкілля. В Лісабоні ми домовилися про апробацію наших розвиткових програм для дошкільнят у закордонних школах.
Потрібні адаптовані програми для дошкільнят, які народилися за межами України. У нашому випадку — в Португалії. Працюватимемо над цим із колегами з ЛНУ ім. Івана Франка.
Учителям закордонних шкіл бракує спілкування з колегами для обміну досвідом, і ми налагоджуємо таку взаємодію. Тому вирішили долучити їх до наших професійних спільнот онлайн.
Учителі потребують удосконалення навичок роботи з віддаленими навчальними платформами. Допоможе нам у цьому Центр освітніх інновацій Львівської політехніки.
5. Закордонним українським школам бракує сучасної української літератури, й вони не встигають за змінами підручників. Ми вирішили долучити їх до нашої платформи «Книгокрай», на якій розмістимо закуплені електронні варіанти підручників і книг.
Частина дітей, які перебувають зараз за межами країни, має бажання навчатися в українських вишах, тож закордонні українські школи потребують програм і курсів підготовки до НМТ. Тут у пригоді стане співпраця та консультації з УЦОЯО.
Педагоги із закордонних українських шкіл хочуть мати офіційний статус учителя. Тому ми розглядаємо варіант створення філій вітчизняних шкіл за кордоном.

Для впровадження всіх цих змін ми плануємо цього року провести на Львівщині Освітню академію українських суботніх та недільних шкіл світу.

Питання підтримки українських суботніх і недільних шкіл за кордоном виходить далеко за межі освітньої політики. Сьогодні перед нами стоїть чіткий вибір: або ми інвестуємо в підтримку цих шкіл і забезпечуємо їх існування, або ризикуємо втратити цілий пласт нашої культури, історії та майбутнього. Ми не можемо дозволити собі втратити наших дітей, які зараз навчаються за кордоном. Ці діти — майбутнє України, і наш обов’язок — зберігати будь-які ниточки, що поєднують їх із рідною землею. Українські школи за кордоном — частина того фундаменту, на якому можна будувати це майбутнє.