Вибір Україною стратегії «обмін територій на втрати ворога» та уроки наступальних операцій ЗСУ

Весь минулий рік Сили оборони, образно кажучи, обмінювали українські території на втрати ворога, зосередившись на тому, щоб завдати агресору максимальних збитків, і залишивши за дужками звільнення національної території.

Про це пише Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій.

Структура втрат противника (ГШ щодня публікує їх) показує, що поступово знизилося число танків, РСЗВ, засобів ППО, без особливих змін втрати бойових броньованих машин, артилерії та автомобілів загального призначення. Можна припустити, що Сили оборони воліють виявляти й винищувати зразки, які неможливо відновити швидко, замінити із запасів або ремонт яких є трудомістким і ресурсно затратним.

Пояснимо на прикладі: можливість рембату дивізії (а росіяни ще у 2014-му дивізії формували лише з евакуаційною ротою, на рембати не вистачало) з відновлення, наприклад, РЛС ППО — 0,02 РЛС на місяць. Тобто виведену з ладу РЛС, навіть не знищену, рембат буде відновлювати приблизно 50 місяців. Зрозуміло, що це евакуація на ремонтні підприємства центру. А в мотострілецькому полку РЛС ППО аж одна: або командир десь вициганить у старшого начальника з резерву і дасть, або зенітні підрозділи будуть отримувати повітряну обстановку не від свого сенсора, а від зовнішнього (якщо дадуть чи існує така технічна можливість), або нічого не буде й усі воюватимуть чим є — оком стрільця-зенітника ПЗРК і бортовими РЛС «Тунгусок» і «Стріл-10».

Приблизно така сама ситуація з РСЗВ. Із САУ поки що простіше: пошкоджені заміняють причіпними з баз зберігання. Ось десь тут варто шукати причини піхотних штурмів росіян без підтримки будь-чим.

Цей розклад на полі бою дає партнерам чіткий сигнал: треба постачати більше снарядів і засобів дальнього ураження, адже якщо позбавити противника можливості евакуювати пошкоджене в тил, на його відновлення знадобиться більше часу.

Іншим фактором, що затягує відновлення потенціалу агресора, є санкції. Брак комплектуючих, насамперед мікроелектроніки, значно пригальмовує ремонт командно-штабних машин, засобів зв’язку, зенітно-ракетних комплексів, РЛС. Так, дійсно, після кожного нальоту українські фахівці ледь не тисячами виявляють компоненти західного походження, але факт лишається фактом — лише сірий імпорт підтримує російську оборонку на плаву.

На тлі контактних боїв на фронті хоч і видається, що регулярні удари по ворожому нафтопереробному комплексу ніби випали з контексту війни, та насправді вони ефективно знекровлюють фінансову систему ворога (пам’ятаємо формулу перемоги маршала Тривульціо: по-перше — гроші, по-друге — гроші й по-третє — гроші). Агресор вимушений одночасно утримувати численну армію, фінансово стимулювати рекрутів, платити втридорога за комплектуючі, обходячи санкції, щоб відновити пошкоджене озброєння та підтримати оборонне виробництво, котре забезпечить принаймні мінімальний рівень боєздатності розгорнутих угруповань.

Отут є питання до європейських партнерів: а як так сталося, що 2024 року в європейські порти доставили 17,8 мільйона тонн російського зрідженого природного газу, що на два мільйони більше, ніж 2023-го? Росія тут посіла друге місце, поступившись лише США, але відсунула на бронзу Катар.

Позбавлення росіян вуглеводневих доларів дозволяє формувати у глибинного народу відчуття здорожчання конфлікту і чіткий вектор на російських чиновників, котрі перший ешелон винуватців (два одвічні російські питання: «Хто винен?» і «Що робити?»). До другого там поки що не закипіло, а ось євро по 150 спонукає переосмислити буття.

“СВО” затягується, місцевій владі вдягли чавунне рятівне коло виплат рекрутам і соціалки ветеранам СВО: якщо наш ГШ оцінює втрати десь у 800 тисяч, то на одній сьомій суші мають вештатися близько 3,2 млн поранених. Хай у лави повернуться 50–60 %. Виходить, що непоправної шкоди (втрата кінцівок, повна або часткова втрата інтелектуальних чи когнітивних здібностей тощо) зазнали 800–1200 тисяч, і кожному — пенсія і соцгарантії. А ще сім’ї загиблих — усім по «ладі». Колосальні суми, котрі треба десь брати. Тому, пане Буданов, смаліть далі, з усього серця по російському нафтохіму!

Цей комплекс обставин дає Україні час розгорнути додаткові сили (позначимо їх як стратегічні резерви), уповільнюючи російську агресію, гальмуючи регенерацію її наступальної бойової потужності. Сили оборони тренують свої війська на території партнерів, тобто в безпеці, поза зоною ураження вогневими засобами противника, що, помножене на досвід інструкторів армій країн-членів НАТО, нівелює нашу неспроможність дотягнутися до місць формування ворожих резервів за Уралом, у Сибіру та на Далекому Сході. Навіть якщо там залучені китайські чи північнокорейські інструктори (не факт, не підтверджено). Іранські інструктори з БпЛА працюють у Криму та в Краснодарському краї, а дехто вже відбув додому в Персію вперед ногами.

Розібравшись зі стратегічним контекстом, подивимося, що роблять Сили оборони. Чи чого не роблять.

Королівський інститут об’єднаних служб (RUSI) ще влітку минулого року проаналізував наступальну операцію Сил оборони 2023 року в Запорізькій області.

Дуже загально Запорізька наступальна операція описана так: 12 бригад Сил оборони на рубежі завдовжки 30 км мали прорвати оборону шести полків противника, ізолювати Токмак на сьомий день наступу і прориватися на південь до Мелітополя. Високий темп просування зробив би безсенсовним перекидання резервів противника на ділянку прориву. Але цієї концепції операції не реалізували.

Британці дійшли певних висновків з невдачі Запорізької наступальної операції:

• нестача персоналу й критичних матеріальних засобів;
• недостатній час підготовки й бойового злагодження військ, залучених до операції;
• неправильний розподіл військ і ресурсів за напрямками дій;
• відсутність рішення для кількох значних тактичних проблем.

Міжнародні партнери припустилися двох помилок, котрі набули статусу критичних:

• РФ почала переходити до воєнної економіки з травня 2022 року, а мобілізувати війська — з осені, тоді як міжнародні партнери не зробили значних кроків, щоб розгорнути військову промисловість. Тому хоч і передали Україні значну частину своїх національних запасів, та не надали достатньої кількості обладнання, щоб забезпечити доктринальний мінімум критичних засобів, необхідних для реалізації концепції Запорізької операції;
• партнери України витратили чотири місяці на рішення про початок поставок, що на старті операції утворило некомплект у бригадах і позбавило їх можливості повністю опанувати нові бойові машини і тренуватися на них. Війська виявилися не повністю готовими до операції, наслідком чого стала значна кількість тактичних помилок на полі бою.

До українських помилок британські дослідники записали такі:

• бригади з великим бойовим досвідом використовували, щоб утримувати позицій на лінії зіткнення, а потім закріплювати рубежі. Головний удар завдавали переважно щойно сформовані бригади, які через брак бойового досвіду припустилися багатьох тактичних помилок;
• обравши три напрямки ударів, J5 (загальне планування) штабу лише посилив брак належним чином оснащених військ, яких дозабезпечували боєприпасами й засобами підтримки вже протягом операції.

Ці дві помилки стали причиною низького темпу просування, що дозволило командувачу 58-ї армії противника і задіяти свої резерви, і отримати резерви від старшого начальника. З урахуванням військ на Херсонському та Времівському напрямках противник залучив до операції не шість полків (5700–12000 осіб. — Ред.), як очікували, а 105 тисяч військовослужбовців.

Важливим уроком для світової військової спільноти є необхідність створити оперативну безпеку. Пригадуєте ажіотаж в українських медіа з приводу прийдешнього наступу? Як результат, противник точно знав, де і приблизно коли він мав бути. Проблему загострювало те, що розвідка ворога мусила відстежувати лише невелику кількість підрозділів зі складу кількох реально готових до наступу бригад Сил оборони, щоб визначити наміри України.

Своє слово сказали технології: приховати висування військ на вихідні рубежі для атаки стало практично неможливо. Удари високоточною зброєю дозволяють вивести з ладу критично важливу для успіху атаки бойову техніку ще на маршрутах висування, а часто-густо ще в районах зосередження.

У всій красі постала проблема радіоелектронної сумісності: хаос в електромагнітному спектрі суттєво ускладнив управління військами та зброєю, що стало ледь не основною проблемою управління великомасштабною операцією. Уже зараз зрозуміло, що відділ радіоелектронної сумісності штабу ОТУ, ОСУВ не зможе дати цьому раду простою деконфліктизацією частот, враховуючи щільність радіоелектронних систем в операційній зоні й стан електромагнітного спектра. Зауважимо, що fpv-дрони на оптоволокні у 2023-му ще не літали. Залишається неподоланою проблема впливу засобів РЕБ на високоточну зброю, що наводиться за сигналами GPS, насамперед снаряди Excalibur і GMLRS. Потрібно забезпечити здатність Сил оборони реалізували цю технологічну перевагу.

Постало руба питання забезпечення бойових дій, насамперед маневру: у бригадах і в оперативно-тактичних угрупованнях явно бракувало машин для розмінування, подолання невибухових загороджень, природних перешкод, прокладки колонних шляхів.

Слід негайно вжити заходів і збільшити кількість машин інженерного забезпечення, водночас не перевантажуючи ними війська, покращити мобільність підрозділів. Залежність від невеликих підрозділів спеціалізованих машин стає критичною, адже противник може виявляти і вражати їх упродовж усієї операції практичну на всю глибину операційної зони.

Експерти RUSI також радили:

• щоб уникнути помилок надалі, формування нових військових частин потребує більш обдуманого підходу й часу;
• сили слід генерувати відповідно до військових планів, а не політичних очікувань і політичної доцільності;
• головній операції має передувати формуюча/формуючі операція/операції, яка/які створять критичні умови для успіху головної;
• тренувальний процес нових сил має базуватися на відпрацюванні елементів майбутньої операції на подібній місцевості в умовах протидії, яку здатні чинити регулярні війська противника, зокрема, мова про дальні вогневі удари та широкомасштабне застосування дронів усіх типів;
• міжнародні партнери мають відмовитися від постачання озброєнь, які політично зручно забезпечити в короткостроковій перспективі;
• варто постачати обладнання, технічні специфікації котрого відкалібровані відповідно до досвіду його застосування в попередніх операціях;
• масштабна наступальна операція Сил оборони напряму залежить від здатності оборонної промисловості наших партнерів забезпечити її.

Зауважимо, що цього не відбудеться без індустріальної мобілізації Європи.

Закінчити війну на вигідних для України умовах можна завдяки стратегічній наступальній операції. А щоб спланувати й організувати її, військово-політичне керівництво України (не військове!) має змінити своє уявлення про війну. Якщо цього не станеться, Україна ризикує затягнути конфлікт, змінити свою траєкторію, зіштовхнутися з трагічними наслідками й наразити на них безпеку країн Європи.

На питання «Чи зробили ми домашнє завдання?» відповіла днями нова 155 бригада «Анна Київська», забезпечена й підготовлена Францією, про це написали окремо.

Якщо масштабно, то The International Institute for Strategic Studies стверджує, що склад Сил оборони на кінець 2024 року був таким:

— 5 танкових бригад;
— 3 штурмові бригади;
— 31 механізована бригада;
— 2 гірсько-штурмові бригади;
— 4 мотопіхотні бригади;
— 1 піхотна бригада;
— 4 бригади морської піхоти;
— 4 десантно-штурмові бригади;
— 1 десантно-штурмовий полк;
— 4 аеромобільні бригади;
— 1 повітряно-десантна бригада;
— 31 бригада територіальної оборони;
— 5 бригад Національної гвардії;
— 1 легка мотопіхотна бригада Національної гвардії;
— 1 ракетна бригада;
— 11 артилерійських бригад;
— 2 бригади РСЗВ;
— 1 інженерна бригада;
— 1 інженерний полк;
— 1 понтонно-мостовий полк;
— 1 бригада інженерного забезпечення.

Додатково в Силах оборони формують одну механізовану і чотири піхотні бригади.

З огляду на уроки Запорізької операції чи достатньо артилерійських й інженерних бригад, щоб забезпечити наступ 97 загальновійськових бригад? Чи достатньо однієї ракетної бригади для одночасних ударів на 12 оперативних напрямках, де сьогодні Сили оборони зубами тримають рубежі? У противника — 12 ракетних бригад по 12 ОТРК «Іскандер» у кожній. Виходить, що Сили оборони мають по одній пусковій на кожному напрямку?

Помовчимо про чотири бригади армійської авіації. У Рамштайні навіть вертолітної коаліції немає.

Навіть якщо не роздавати всім усього потроху, а лише посилити найскладніші напрямки, утворюється колосальний управлінський хаос через необхідність ділити тактично самостійні, тому життєздатні бригади й батальйони ледь не на окремі засоби, щоб забезпечувати бойові дії піхоти. Чи вдавати, що ці дії забезпечують?

Зараз ми можемо стверджувати, що відновлення наступальних спроможностей Сил оборони в осяжному майбутньому триватиме, але не буде завершене. Тому вибір Україною стратегії «обмін територій на втрати ворога» видається цілком логічним: Україні критично потрібен час. Триватимуть удари по російській інфраструктурі, яка приносить нашому ворогу гроші для ведення війни.

Цей час ми купуємо дуже дорого, оплачуємо життями, територіями, часткою промислового потенціалу.

Питання до України та її міжнародних партнерів: що з цим робити?