“Пекло”, український Лобановський та старий друг Селезньова: що треба знати про Галатасарай

Коли хтось у запалі азарту (зараз, щоправда, такого все менше) називає Україну футбольною країною, я завжди згадую турецьку лігу. Коли в країні, де з економікою справи ще гірше, ніж навіть у воюючій Україні, а з якістю гри – часто набагато гірше, знаходять сили та час, щоб заповнювати величезні стадіони, підтримувати бренд, залучати найсерйозніших спонсорів та гравців, трохи дивно знаходити власні виправдання тотального зниження інтересу.

Галатасарай – більше, ніж просто футбольний клуб. Це і культура, і релігія, і сенс життя мільйонів турків. Ви самі пам'ятаєте цю орду фанатів, які можуть і принести своїм улюбленцям перемогу в будь-якому інтернет-голосуванні, і спамити соцмережі гравця, яким, на думку хоча б найжовтішого джерела, цікавиться турецький гранд. Галатасарай, як і Фенербахче з Бешикташем – особлива величина в турецькій культурі, тільки, за всієї поваги до інших “китів”, наймасштабніша.

У свіжому світовому топі футбольних клубів за кількістю фанатів Галатасарай посідає 19 місце. 45 мільйонів послідовників збирають “леви” сумарно у четвірці соцмереж “твіттер /фейсбук/інстаграм/тiкток”. Це на 8 мільйонів більше, ніж у Роми з 20 місця; жоден український клуб не входить навіть у топ-100. Це не дивно: Шахтар і Динамо в інстаграмі навіть до одного мільйона фоловерів не дісталися, про інших навіть говорити смішно.

А тепер спробуйте порівняти результати Галатасараю в останні роки хоч із Ромою, хоч із Шахтарем, хоч із Динамо. Турки взагалі-то давно невдахи на міжнародній арені: від кого тільки вони не вилітали. Велика історія? Складно бути більшим хлопчиком для биття, ніж турки до вісімдесятих років – тоді їм було абсолютною нормою вилетіти від першого ж суперника. Чемпіонат загалом слабкий, інфляція величезна – але турки ходять на стадіони грандів, як у мечеть: це обов'язкова програма.

Домашній стадіон Галатасарая за шалену підтримку фанатів називають "Пекло"

І, звичайно, така ядерна аудиторія не може не створювати більш, ніж комфортні умови для життя. Поточний титульний спонсор Галатасарая сплачує клубу 100 мільйонів євро за п'ять років контракту. Телеконтракт через економічні проблеми, звичайно, подешевшав – і тепер турецькі клуби отримують на рік лише 127,88 мільйона євро. А вже скільки вони заробляють на квитках, мерчi, матчдеї... Інший світ – на жаль, для всіх наших менеджерів, які звикли порівнювати себе з топ-лігами, а не з Галатасараєм.

Проривом для турків стали кінець вісімдесятих – початок дев'яностих, коли найкращі гравці та тренери топ-ліг стали все більш охоче їхати за кордон. Людьми, які відкрили завісу для всіх наступних зірок, стали Томислав Івіч та Юпп Дерваль. Перший – дивовижний тренер-мандрівник, який всю кар'єру змінював ліги та зміг стати чемпіоном Югославії, Португалії, Туреччини, Франції, Бельгії та Нідерландів (і це ще в Іспанії зачепив Кубок з Атлетико). Другий – просто метр, який збірну Німеччини приводив до перемоги на Євро, і до Туреччини приїхав одразу після бундестіму.

Такі призначення сформували картину, яку ми бачимо й досі. По-перше, до Туреччини їдуть зоряні тренери: в одну епоху Дерваль, в іншу дель Боске, а в третю Моурінью. По-друге, їдуть зоряні гравці – і згодом вони почали їхати не до зіркових тренерів, а просто. Той же Галатасарай вже у вісімдесяті підписав цілого чемпіона Європи (Дідьє Сікс перемагав у складі Франції); в іншому поколінні у нього грали Таффарел і Хаджі; у третьому – Дрогба зі Снейдером, та й зараз склад не беззоряний.

Вже у вісімдесяті Галатасарай міг оформити такий трюк, як дійти до півфіналу Кубка чемпіонів, вибивши по ходу справи сам Монако. Оформити, до речі, не із заїжджою зіркою, а з Мустафою Денізлі – єдиним тренером, який тренував усі три турецькі гранди. У дев'яності, з призабутим зараз тренером Райнером Хольманом, “леви” забивали тричі на Олд Траффорд і залишали без групи ЛЧ МЮ – нехай для останнього місця в групі, проте тим не менш. Ну а потім з'явилася людина, завдяки якій Галатасарай зробив крок у вічність.

Турецький імператор

Одне з вічних питань, яке стосується Динамо: що було б, якби Валерія Лобановського не підвело здоров'я у 63 роки? Чи міг би він створити ще одну команду-мрію – чи, навпаки, встиг би показати повну невiдповiдність новим часам? Що було б, якби людина, яка народилася всього на рік раніше за Йожефа Сабо, жила б до цього дня?

Життя Фатіха Теріма може показати приблизний орієнтир, на що можна розраховувати. Абсолютно культова величина в рамках не лише клубу, а й усієї країни теж приходила до клубу життя кілька разів, теж брала паузу, теж очолювала збірну, теж поєднувала дві посади – і, може, на вильоті кар'єри дарує не такі шедеври, але все одно тримає винятковий рівень. Вони, Терiм та Лобановський, багато в чому схожі: багато недовиграли як футболісти, з лишком добрали все як тренери, дуже авторитарні і при цьому геніальні як мотиватори. Щоправда, це одразу порушує інше питання: а як би Валерій Васильович показав себе в тих самих Фіорентині та Мілані? Але про це іншим разом.

Хоча Терім – вихованець скромного Адана Демірспору, у Галатасараї він провів 11 сезонів і виграв... лише пару Кубків. Зараз це здається неможливим, але свого часу “леви” дозволили собі аж 14-річну серію без перемог – і надійний захисник Терім, який викликався до збірної (51 матч) , так і не дочекався чемпіонства.

Що ж, довелося ставати тренером, працювати навіть у другому турецькому дивізіоні – і чекати на запрошення... Ні, не від Галатасарая, а від турецької “молодіжки”. Потім була національна збірна, вихід з нею на перший великий турнір за 40 років (це був Євро-1996, і нехай там програли все, сам факт потрапляння до 16 найкращих команд Європи був для тієї Туреччини винятковим явищем) – і вже тоді оффер від “левів”. Решта – історія.

Ще трохи “якби”. Цікаво, як би склалася історія футболу (чи не було б у Мілана в трофейному музеї ще й Кубка УЄФА, а у Венгера – повноцінного, справжнього єврокубка?) якби Грема Сунеса вирішили залишити після ЦЬОГО?

Легенда Ліверпуля загалом виявилася слабким тренером. Вона і великий Ліверпуль 80-х опустила на дно, і Ньюкасл як велику команду добила, і з Галатасараєм у дев'яності займав а треті-четверті місця. Але в Стамбулі Сунес настільки настільки перейнявся місцевою культурою, що після перемоги в Кубку Туреччини взяв прапор із символікою клубу і на очах у фанатів (з яких половина була за Фенербахче) встромивши його в центр поля. У турецький епос входить легенда про воїна Устубатли, який першим встромив турецький прапор на стіни Константинополя – і Сунеса за це досі люблять та цінують у клубі. Він приїжджав навіть на святкування чемпіонства 2023 року – і, звісно, виносив прапор.

Тоді навіть такий жест не врятував Сунеса від звільнення, і команду очолив Терім. Чотири наступні сезони принесли чотири чемпіонства. Галатасарай зовсім не брав їх парадним маршем – він їх вигризав у запеклій боротьбі, але багато в чому тому, що ставав все більшим і більшим завбільшки ще й у Європі.

Сезон-96/97 – “просто” перемога над ПСЖ 4:2 в Кубку Кубків; у грі у відповідь команда з Раї, Локо, Леонардо, Анелька все ж таки виграла 4:0. Сезон-97/98 – пройшли кваліфікацію ЛЧ, набрали 4 очки, але стали останніми. Сезон-98/99 – знову пройшли до групи, посіли друге місце у четвірці з Ювентусом, Атлетiком, Русенборгом… І на цьому все. Такі вже правила були: за шести груп плей-офф починався з чвертьфіналу, з других місць добирали лише дві команди, і “левам” трохи не вистачило.

На щастя Теріма, наступного сезону правила змінили, і навіть третє місце давало можливість продовжити євросезон: у Кубку УЄФА. Галатасараю не пощастило з жеребом: випали Челсі, Мілан і дуже потужна на той момент Герта, але Терім зміг обійти “росонері” (може, тому вони його незабаром і запросили) і просто розірвав складну сітку КУЄФА.

Після Болоньї, яка випала туркам у 1/16 (теж не подарунок), у них були дортмундська Боруссія, Мальорка, Лідс та Арсенал. Найпотужніші команди, які показували себе і в топ-лігах, і на міжнародному рівні – але Мальорку, наприклад, “леви” просто винесли, 6:2 за сумою матчів. З Дортмундом все вирішили шокуючі голи Хаджі та Шукюра на Вестфалені (кому, кому, а туркам точно не варто боятися галасливих стадіонів), з Лідсом на виїзді забивали вони ж, але й удома вдалося виграти 2:0 – ну а у фіналі проти дрімтіма Венгера все вирішив Таффарел, який не залишив шансів Сімену в серії пенальті.

Терім не просто приніс єврокубок – він показав цілій країні, що вона не повинна боятися навіть найсильніших команд світу. Між іншим, на фінал проти Арсеналу у стартовому складі “левів” вийшли лише чотири іноземці: Таффарел , Хаджі (який отримав червону картку), Попеску та Капоне. Багато з цих гравців лише через два роки допоможуть Туреччині здобути бронзові медалі чемпіонату світу – домогтися того, про що країна, яка і на турнірах своїх улюбленців майже не бачила, навряд чи навіть мріяла. А влітку 2000-го команда вже без Теріма, з Мірчею Луческу обіграла в Суперкубку УЄФА мадридський Реал.

Терім спробував себе у Серії А – невдало. Він ще тричі повертався і тричі йшов. Бувало по-різному, але ще чотири чемпіонства “Імператор” приніс; та й у єврокубках він добивався чвертьфіналу Ліги чемпіонів, 2013-го року. Зараз він працює в саудівському Аш-Шабабі, востаннє працював у Галатасараї лише три роки тому – і, напевно, не поспішатимемо ставити в цих взаєминах крапку.

Що зараз?

При цьому Терім – учасник ще й найгіршого сезону в історії “левів”. У сезоні-21/22 Галатасарай фінішований на 13-му (!!!) місці в таблиці: фінішував, заради справедливості, багаторічний помічник Гвардіоли Торрент, але починав саме “Імператор”. Але клуб відреагував на це гідно, повернувся одразу на трон – і в цьому йому допоміг чоловік, чию кар'єру розігнав... Євген Селезньов.

Саме українець своїми голами допоміг виграти Кубок Туреччини Окану Буруку. Це один із переможців того самого Кубка УЄФА та бронзових призерів ЧС, який, втім, починав працювати на периферії. У 2013-18 рр. Бурук тренував п'ять різних команд, по сезону на кожну – і хто знає, скільки б ще працював з аутсайдерами та середняками, якби не перемога у Кубку з Акхісаром Беледьєспором. Селезньов одному Фенербахче у тому розіграші забив три голи, його роль у тій перемозі просто величезна – а ось Суперкубок Туреччини він допомагав виграти Акхісару вже без Бурука.

Окан пішов спочатку в Різеспор , потім в Істанбул, а потім і в Галатасарай. З Істанбулом він виграв єдине чемпіонство в історії клубу, з “левами” – два титули за два сезони , а зараз явно йде за третім. Галатасарай майже не втрачає очок і від Фенербахче, який його переслідує, накопичив уже шестиочковий відрив.

При цьому жодної фантастики Бурук не підносить: йому можна поставити в заслугу адаптацію зірок, які стають все яскравішими. 2022-го приїхав Торрейра, 2023-го – Ікарді (якщо точніше, тоді викупили контракт), а влітку сам Осімхен . Все це на тлі “середнього класу” рівня Давінсона Санчеса, Хакіма Зієша, Дріса Мертенса, Батшуайї – і, звичайно, чудових турецьких гравців. Зієш, наприклад, майже не грає, тому що Юнус Акгюн забив уже п'ять (!) м'ячів у Лізі Європи, а у Суперлізі набрав “6+7” за системою “гол плюс пас”.

При цьому зірки Галатасарая стають дедалi молодшими. Окрім Муслери, який, за відчуттями, був тут завжди і буде завжди, Мертенса та одного запасного воротаря в клубі немає жодного футболіста, старшого за 31 рiк. Ікарді дебютував за Галатасарай у 29 – з урахуванням того, як довго грають сучасні зірки та рівня чемпіонату можна було розраховувати на 8-9 сезонів Мауро у Стамбулі. Давінсона Санчеса переманили у Тоттенхема у 27 років, Торрейру – у 26, і взагалі ветеранів клуб бере все рідше.

Конкуренти могли розраховувати, що трансфер ще й Осімхена в пару до Ікарді зламає баланс у клубі. Проблеми, схожі на проблеми Мбаппе в Реалі, дійсно можна було якийсь час спостерігати (домашній матч з Касимпашою закінчився з голами обох зірок, але при цьому з рахунком 3:3), але травма Ікарді зробила ту оренду феноменально далекоглядним рішенням. В Осімхена 14 голів у 18 матчах сезону, він абсолютно не заважає партнерам розкритися – і загалом команда зараз виглядає готовою і до єврокубкових звершень.

На початку сезону Муслера навіть червону картку отримав за удар форварда Янг Бойз, який щойно вразив його ворота. Негарно, звичайно, але уругвайцю явно хотілося ще раз зіграти в групі ЛЧ. Що ж, зате тепер Галатасарай – один із царів Ліги Європи. Результати в нього начебто за “виїзною моделлю” Лобановського: вдома – тільки перемоги (переможені не тільки ПАОК і Ельфсборг, але навіть Тоттенхем), на виїзді нічиї (і тут ділили очки не тільки з Мальме з АЗ, а й з латвійським РФШ).

Враховуючи, що закінчувати груповий етап турки закінчують в Амстердамі, то потрібні для потрапляння до топ-8 та прямого виходу до 1/8 фіналу очки вони спробують набрати сьогодні. Подивимося, що цим планам зможе протиставити Динамо.