Путін і його демони

Польський режисер Патрік Вега мало відомий в Україні навіть фаховим кінознавцям. Хоча справедливість вимагає додати: про польське кіно ширшому, ніж фестивальна публіка, загалу в нас загалом відомо сьогодні небагато. Найчастіше згадується Агнешка Голланд, яка, до всього, співпрацювала з українськими кіноробами на копродукційній історичній драмі «Ціна правди» (2019, оригінальна назва «Гарет Джонс»).

Завсідники Netflix оцінили жорстку польську кримінальну драму «Лють» Кіпріана Олецького (2021, оригінальна назва «Фуріоза», тому часто плутають зі всесвітом «Шаленого Макса») та сатиричну комедію Мацея Мухвальда «1670» (2023, стилізація під формат мок’юментарі). Ну і куди ж без «Волині» Войцеха Смажовського (2016), де українські актори грали українських селян, котрі рубають польських селян сокирами.

Тим часом Патрік Вега у себе вдома, як можна дізнатися тепер, зірок із кінематографічного неба не хапав, спеціалізуючись на фільмах класу «Б». Вони не потрапляли в прокат за межі Польщі та їх годі шукати на потокових платформах. Але від 16 січня про цього польського режисера згадують в Україні щодня. Адже в прокат вийшов його фільм «Смерть Путіна» — подія, якої очікують хай не всі українці (щодня в стрічках новин є інформація про викриття чергового зрадника, який працював на ФСБ), проте все ж таки переважна більшість. Тобто подією є не фільм, а бажана фізична смерть Путіна. Проте пан Вега вочевидь вирішив конвертувати очікування у свій футуристичний проєкт. Напевне розраховуючи якщо не на комерційний, то на медійний успіх.

«Коли я озвучував критику Путіна, намагалися відстоювати його, мовляв, він не такий уже й поганий. Тож для мене було шоком, що в демократичній Європі хтось може мати таку думку. Я гадаю, що Путін — боягуз. Тому я відчув, що людям потрібно побачити його боягузом, адже таким чином вони зможуть позбутися страху перед ним», — коментує режисер свій задум і наголошує, що фільм удалося продати в 64 країни.

Проте оглядачка Альона Шилова на «Суспільному. Культура» наполягає: хтозна, чи зникло відчуття страху, натомість відчуття огиди під час перегляду було стійким. І огиду викликає не сам Путін у закаляних памперсах, а форма подачі матеріалу. Яка — це вже від мене — провокує після перегляду питання-мем: «От щоби що?».

Хоча є інша реакція, глядацька. На своїй фейсбук-сторінці речник ГУР МОУ Андрій Юсов ділиться враженнями від перегляду: «Фільм якраз показує, що воєнний злочинець із Кремля сам параноїдально переляканий. Сюжет викладений нелінійно. Глядач ніби почергово зазирає у різні люки путінського бункера. А за ними ― царство кривих дзеркал самої матушкі-россіі: з її бісами, пєлєвінщиною, дітовбивством і самопожиранням. Окремо звернув би увагу на гумор і сатиру як важливу стилістичну приправу. Раджу до перегляду і нагадую: здох той ― сконає і цей».

Вочевидь мається на увазі Йосип Сталін, котрий кілька днів помирав паралізований, у власних екскрементах, і це в гротескній формі відтворив Армандо Януччі в сатиричній комедії «Смерть Сталіна» (2017), яка теж була в нашому прокаті. Українські кінокритики, які водночас є критиками «Смерті Путіна», апелюють до «Смерті Сталіна» не змовляючись. Мовляв, очікування були такими ж, але порівняння явно не на користь польської стрічки.

Поклавши руку на серце, є величезна спокуса погодитися з ними. Аби не одне «але»: «Смерть Путіна» абсолютно не відповідає критеріям, котрі визначають або можуть визначати мистецьке кіно. А спроба Патріка Веги погратися в це є найбільшою проблемою стрічки та, по суті, псує задум. Як будь-яка претензія навіть не бути, а виглядати мистецтвом. Та про все до ладу.

Серед розмаю байопиків не так багато екранізованих біографій диктаторів. Найбільше серед них про Сталіна й Гітлера, є кілька стрічок про Наполеона й одна — про Калігулу. З великою натяжкою можна назвати такими російські стрічки «Іван Грозний» Сергія Ейзенштейна і «Цар» Павла Лунгіна. Але об’єднує їх очевидне: це художні фільми про померлих. Вега вперше в історії байопиків вирішив порушити це очевидне правило, завершивши свій фільм смертю Путіна, хоча він, на жаль, живий і здоровий. У цьому, як на мене, ключ до розуміння як задуму стрічки, так і способу оповіді. Показуючи уявну, модельовану, неіснуючу смерть, режисер відтак дозволяє собі й інші вольності, які дратують — і справедливо! — наших оглядачів.

Головна вольність — демони, котрі супроводжують Путіна з дитинства в Ленінграді до смерті в чорт знає де розташованому бункері. Це дивна інфернальна парочка: кругловидий хлопчик у будьонівці та сексуальна жінка в шапці з радянською кокардою, ім’я якій — Легіон. Узагалі-то прийом не новий. Скажімо, в байопику Жоанна Сфара «Генсбур. Любов хулігана» (2010, оригінальна назва «Генсбур, героїчне життя») Сержеві Генсбуру раз по раз являється величезна носата маріонетка, котра нагадує, хто він є чи ким себе відчуває. Але, повторюся, демони Путіна не мають жодного пояснення.

Якщо режисер залишив це на глядацький розсуд, тим гірше для нього: ну не той випадок, коли треба, ще й так криво, апелювати до вдумливого глядача. Адже біографічний фільм має на меті лише життєпис від народження до смерті головного героя, як-от «Фрида» Джулі Теймор або «Дорз» Олівера Стоуна. Або, як зараз заведено, зосереджується на якомусь важливому епізоді із життя. Ось приклади: «7 днів і ночей із Мерилін» Саймона Кертіса, «Король говорить» Тома Гупера, «Гічкок» Саши Джервасі тощо. Оскільки головна дійова особа «Смерті Путіна» досі жива, жоден із цих прийомів не годиться. Звідси й третій шлях до щасливого кінця: безжально змішувати правду й вигадку. Як-ось тема з Чорнобильською зоною, жителі якої продають російській владі основу для смертельної отрути.

Парочка демонів також може дуже сильно дезорієнтувати непідготованих. Бо виглядає, що це вони збивають Путіна на криву стежку спершу кримінальних, а потім — воєнних і політичних злочинів. Маленького Вову взагалі в певний момент шкода: виріс без батька, у дворі били, змушений був красти шапки (здається, хтось переплутав біографії Путіна та Януковича), ще й нехрист. Проте ближче до фіналу демон на ім’я Легіон починає прозрівати й кричати: «Що ви робите, для чого так жорстоко, досить безглуздих смертей». Тим часом демон у будьонівці поводиться послідовніше, і виявляється: привести свого підопічного Путіна до фізичної огидної смерті було його завданням, отриманим від старших товаришів-архангелів. Ну що ж, оскільки смерть Путіна, на жаль, не реальність, то й іншим вигадкам у стрічці знаходиться місце.

До всього, фільм складається з коротких, наближених до кліпових епізодів, від чого стилістика стає рваною. Вкупі з похмурою картинкою це дратує й розосереджує увагу. Але я б усе ж таки не поспішав із негативними висновками. Адже не варто забувати: «Смерть Путіна» не зовсім кіно в його звичному вигляді. Творці подають і продають його як першу стрічку, створену з використанням штучного інтелекту і його можливостей. Що вкупі з демонічними персонажами, короткими репліками, калейдоскопічною зміною епізодів, нелінійною оповіддю та підкреслено гротесковими персонажами наближає впритул до стилістики коміксів або графічних романів. Є Зло, є його провідники, є невинні жертви. Немає повноцінного героя, котрий кидає виклик. Та оскільки реальному Путіну ніхто й не кидає дуельної рукавички, він, як Уроборос, пожирає самого себе за сприяння власних же демонів. Хтозна, а раптом у цьому справді є певне пророцтво.

Скриншот на головній: кадр із фільму «Смерть Путіна» (джерело скриншоту: Суспільне)