Акредитація освітніх програм: чи працює фільтр якості у вищій освіті

Конкурентоспроможна система вищої освіти — пріоритет для України, й держава має піклуватися про забезпечення її якості. Один із ключових механізмів для цього — акредитація університетських освітніх програм, яку здійснює Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти (Нацагентство). Це своєрідний фільтр, який має відсіювати неякісні освітні програми, що не відповідають сучасним стандартам і мають бути закриті.

Для університетів акредитація це спосіб продемонструвати спроможність надавати якісну освіту та підвищити довіру до своєї діяльності. Для студентів і роботодавців — запорука того, що випускник володіє необхідними знаннями й навичками, а програми університету, де він навчався, відповідають сучасним потребам.

В Україні розроблено механізм акредитації — влітку 2024 року набрало чинності оновлене Положення про акредитацію освітніх програм. Документом удосконалено процедуру проведення акредитації та уточнено критерії й підкритерії, за якими експерти аналізують університетські освітні програми. Нацагентство підготувало й методичний посібник, що тлумачить і роз’яснює особливості застосування кожного критерію акредитації. Проте в тому вигляді, в якому акредитація здійснюється зараз, вона не виконує функції фільтра неякісної освіти. Залишаються численні виклики, що потребують уваги. Які саме?

Позитивні оцінки «проблемних» програм

На жаль, програми, в яких експерти Нацагентства виявляють суттєві недоліки, масово отримують позитивні рішення щодо акредитації. Цей механізм функціонує за допомогою кількох інструментів.

Перший. Згідно з установленими правилами, освітні програми під час акредитації перевіряються за критеріями, кожен з яких складається з декількох підкритеріїв. І якщо за якимось підкритерієм програма має серйозний недолік, він може загубитися серед інших підкритеріїв, і загальний висновок щодо акредитації програми однаково може бути позитивним, адже оцінюються критерії загалом, а не їхні складники.

А чи можлива негативна оцінка програми? Теоретично — так. За кожним критерієм (їх дев’ять або десять) експерти виставляють освітній програмі оцінку: A, B, E або F. Оцінки A та B — позитивні, E та F — негативні. Негативна оцінка F за тим чи тим «проблемним» критерієм означає відмову в акредитації. І з цим пов’язана інша поширена практика — замість оцінки F експерти зазвичай ставлять Е. Адже якщо програма отримала оцінку E не більш як за трьома (до 2024 року — двома) критеріями, — це успішна «умовна» акредитація строком на один рік. Ми з колегами досліджували особливості акредитації Нацагентством освітніх програм із права, міжнародного права та правоохоронної діяльності (далі — дослідження). За результатами аналізу серед 193 освітніх програм зазначеного спрямування, які у 2020–2022 роках проходили акредитаційну експертизу, ми не знайшли жодного (!) випадку виставлення програмі оцінки F за будь-яким критерієм. Напевно, вона підсвідомо вважається такою, що не дає змоги «зберегти обличчя» університету, тому її застосування видається категорично «неввічливим».

Третій шлях — Нацагентство не виконувало обов’язку відмовляти в акредитації освітніх програм, якщо в документах, поданих університетом, виявлено недостовірні дані. Така вимога була в Положенні про акредитацію 2019 року. Так, за даними нашого дослідження, успішно пройшли акредитацію програми підготовки правників, у яких було виявлено сфальсифіковані відгуки роботодавців про освітню програму, зміну заднім числом внутрішніх документів університету, неправдиве твердження про діяльність у закладі юридичної клініки, твердження про активну співпрацю з іноземним університетом, який, як виявилось, узагалі не здійснює підготовки юристів. У оновленому Положенні, що діє з 2024 року, обов’язок Нацагентства в таких випадках — автоматично відмовляти в акредитації — замінено на його право ухвалити таке рішення, а отже, й право його не ухвалювати.

Суб’єктивізм і формалізм

Акредитаційна експертиза здійснюється здебільшого за якісними, а не кількісними критеріями. Цей підхід відповідає європейським вимогам і виходить із цілком слушної тези, що оцінювання будь-якого складного процесу діяльності людей виключно за кількісними індикаторами неодмінно призводить до їх фальсифікації чи накручування. Тому певний ступінь суб’єктивізму в інтерпретації якісних критеріїв акредитації та їх застосуванні до кожної програми неминучий, і це нормально. Суб’єктивна оцінка сприймається адекватно, коли належно пояснюються причини її виставлення. І ось із цим у механізмі акредитації є проблеми.

Так, у своєму дослідженні ми виявили, що галузеві експертні ради Нацагентства користуються своїм правом змінити ту чи ту оцінку експертної групи. Проте часто не пояснюють цієї зміни, або ж у тексті, в якому вони обґрунтовують нову оцінку, насправді немає відповіді на запитання, чому її було змінено.

Формалізм в оцінюванні освітніх програм призводить до того, що акредитація зводиться до перевірки документів, а не реальних процесів. Наприклад, Нацагентство цікавить, чи має ЗВО затверджений порядок визнання результатів навчання студентів за програмами академічної мобільності, але не цікавить, чи беруть студенти участь у цих програмах. Цікавить, чи має викладач публікації за кожним предметом, який він викладає, але не цікавить, як він може якісно читати вісім різних дисциплін. Таких прикладів можна навести багато.

Непрозорість «автоматичної» умовної акредитації

В умовах воєнного стану університети, особливо ті, що постраждали від війни, можуть отримувати акредитацію без повноцінної експертизи терміном на один рік. Згідно з листом Нацагентства, зараз така можливість доступна для певного переліку закладів вищої освіти: переміщених, військових і зі специфічними умовами навчання. Але насправді в листі Нацагентства є ще одна лазівка для уникнення повноцінної експертизи під час акредитації — настання обставин непереборної сили (форс-мажор). Але під час воєнного стану такі обставини є в усієї країни, отже, така норма дасть змогу надалі «автоматично» акредитовувати всіх охочих. Тому, вочевидь, університети можуть використовувати цей механізм, аби уникати повноцінної експертизи своїх «слабших» програм.

Наприклад, у грудні 2024 року умовну акредитацію без проведення повної експертизи отримали освітні програми не переміщених ЗВО, розташованих в Одесі, Миколаєві, Львові, Чернігові, Івано-Франківську, Запоріжжі, Кривому Розі та Києві. З приватної комунікації нам відомо, що в цих випадках «автоматичну» акредитацію отримують програми університетів, приміщення яких зазнали руйнувань від ракетних атак, і кожен такий випадок розглядає комісія Нацагентства. Однак чіткі критерії ухвалення згаданих рішень офіційно не оприлюднено, а склад і діяльність зазначеної комісії не є публічними. Отже, її рішення можуть розглядатись як корупційний ризик.

Кроком до вирішення цієї проблеми мало б бути рішення МОН, яке визначило б чіткий перелік підстав для умовної акредитації освітніх програм без проведення або з частковим проведенням акредитаційної експертизи.

Кваліфікація експертів і залучення роботодавців

Учасники акредитаційного процесу визнають, що рівень професійної підготовки та кваліфікації експертів Нацагентства різниться. Ось приклади висновків експертів щодо акредитації правничих програм: «Оскільки ЗВО має державне замовлення на підготовку наукових кадрів в аспірантурі, то це свідчить про їх працевлаштування після отримання диплома», «Академічна свобода реалізується за допомогою платформи Moodle», «Рекомендується переглянути… навчальний план з метою розміщення усіх англомовних освітніх компонентів по спеціальності у вибіркові блоки» (інакше кажучи, рекомендується свідомо імітувати опанування здобувачами англійської мови) і — яскрава життєствердна констатація: «У кожного аспіранта існує можливість доступу до мережі Інтернет». Тут не знаєш, чи посміхатися, чи розводити руками…

Чимало переглянутих нами рецензій та відгуків роботодавців на освітні програми, які подають університети до Нацагентства разом із відомостями про самооцінювання, містять ознаки академічної недоброчесності — коли текст писав не той, хто його підписував. На жаль, Нацагентство не розглядає таких випадків як недоброчесність або фальсифікацію, оскільки, мовляв, надання цих документів не є обов’язковою вимогою, а отже, не оцінюється експертами.

Склад постійних експертів Нацагентства формується в закритий спосіб: ними можуть стати лише науково-педагогічні, наукові працівники та здобувачі вищої освіти. Це означає, що до кола експертів Нацагентства не залучаються, наприклад, люди, які раніше працювали в університеті, здобули науковий ступінь, а тепер працюють у неакадемічній сфері та могли б кваліфіковано подивитися на освітню програму з погляду й умовного професора, й незалежного від університету роботодавця. Такого зовнішнього погляду на освітні процеси часом дуже бракує.

Інші питання акредитації

Під час акредитації професійна (педагогічна, не наукова!) кваліфікація викладачів оцінюється за відповідністю тематики їхніх свіжих наукових публікацій змісту дисциплін, які вони викладають. І це призводить до множення публікацій із наближеною до нульової науковою цінністю.

На жаль, під час акредитації Нацагентство не враховує результатів вступних іспитів до магістратури й аспірантури, які проводяться сьогодні за технологією ЗНО і які складає значна частина здобувачів або випускників акредитованих освітніх програм.

Серед критеріїв акредитації є ті, що описують конкретну освітню програму, й ті, що віддзеркалюють процеси в університеті загалом (як-от матеріально-технічне забезпечення, доступність приміщень для осіб з інвалідністю, ефективність внутрішньої системи забезпечення якості вищої освіти тощо). Навряд чи доцільно витрачати час і зусилля експертів на повторний аналіз «загальноуніверситетських» критеріїв під час експертизи кожної освітньої програми одного закладу.

Це лише один із можливих поглядів на питання, за якими потрібно поступово вдосконалювати процедури, критерії й підходи до акредитації. На мою думку, навіть із урахуванням складнощів воєнного часу нинішній підхід до контролю якості вищої освіти дещо лояльніший і м’якший, ніж мав би бути. Визначення пріоритетних напрямів для його посилення — це завдання, яке потребує спільної роботи та узгоджених зусиль усіх, хто бере участь у процесі.