/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F52%2F30efddc1660408b9d35a8c56a8f498a8.jpg)
"На роздуми було 10 хвилин": інтерв'ю з "Гаспаром" – бойовим медиком підрозділу ГУР МО KRAKEN
Повномасштабна війна застала "Гаспара" на Харківщині. Він та його майбутня дружина були свідками перших російських ударів по Харкову. Як тільки почалося вторгнення, чоловік без вагань долучився до місцевої тероборони, аби захищати свій рідний дім.
Та згодом він з побратимами вирішили, що треба йти далі, тому обрали для себе спецпідрозділ ГУР МО KRAKEN. Там "Гаспар" став бойовим медиком та рятував життя пораненим побратимам.
За час війни боєць здобув чималий досвід і зараз переконаний – він повинен передати його якомога більшій кількості людей, тому регулярно проводить навчання з тактичної медицини.
Про шлях в армії, поїздку в Маріуполь, яка не відбулася, досвід у боях та головні тонкощі медичної допомоги на фронті "Гаспар" розповів в інтерв'ю 24 Каналу.
Нацгвардія, ТрО і KRAKEN: шлях "Гаспара" у війську
Ваша служба розпочалася після початку повномасштабного вторгнення, чи раніше ви отримували військовий досвід?
З 2019 по 2021 роки я проходив строкову службу в Нацгвардії, у Маріуполі. Отримав досвід роботи в зоні бойових дій. Стояли на блокпосту за 7 кілометрів від лінії зіткнення.
Строкова служба в Нацгвардії / Фото, надане 24 Каналу
Після 2021 року я повернувся до цивільного життя і надалі, разом з братом, працював у напрямку будівництва нафтобаз. Хоча за освітою я майстер з ремонту холодильників та холодильних устаткувань. Але хто в наш час працює за освітою?
З початком повномасштабного вторгнення, мені зателефонували з моєї військової частини і повідомили, що пора збирати речі та виїжджати на "навчання". Та я зрозумів, що це далеко не навчання. Забрав свою майбутню дружину, і вночі, коли ми о 5 ранку повертались в Мерефу, звідки я родом, стали свідками перших прильотів по Харкову. Я не зміг виїхати в Маріуполь, як планував. І, мабуть, через це я досі живий.
Приблизно через два тижні я з друзями пішли на наше місце зустрічі. Це футбольне поле, яке ми між собою називали "вигін". І уявіть наступну картину: стоїмо на перехресті – всі троє учасники бойових дій, мали військовий досвід – я, "Зима" і "Малімон", і думаємо, що треба діяти, бо ситуація в країні вкрай серйозна.
Домовились зустрітись в "пісочниці" – це ще одна умовна назва нашого місця збору – через кілька годин з довіреними людьми. Зібралось нас там близько 10 осіб. З них один пішов у 227-й окремий батальйон Сил територіальної оборони, другий пішов здається в 93-тю окрему механізовану бригаду, точно не пам'ятаю. Всі інші були залучені до Мереф’янської територіальної оборони. Так і почали служити: патрулювали, зводили блокпости, у місті Харків дуже багато блокпостів побудували, якомога інтенсивніше готувались до штурму міста противником.
Особисто займались організацією стрільб. Там же відбувся мій перший інструктаж з тактичної медицини.
Чому у вас саме такий позивний? Як ви його отримали?
Тут вийшла досить цікава історія. В цивільному житті один з колег на роботі називав мене Гаррі Каспаров, а діловод з військової частини, пропустивши одну літеру, написав Гаспаров. В штурмовій частині сказали, що цей позивний надто довгий. Тому вирішив слово розділити навпіл і відтоді маю позивний "Гаспар".
Де ви попередньо здобули знання в напрямку медицини?
Під час моєї строкової служби ми отримали достатньо високий рівень підготовки, зокрема отримали навички із CQB (бій в обмеженому просторі – 24 Канал), виїзди на полігони та в питанні тактичної медицини також. Пам'ятаю заступника командира нашої військової частини, полковника, який говорив: "Мужики, не нехтуйте навчанням – попереду війна. Навчайтесь! Готуйтесь!". Ці слова пролунали у 2019 році.
Тому з початку повномасштабного вторгнення довелось підняти архіви своєї пам'яті і згадати все, чому мене навчили тоді.
У квітні, під час зміни ми зібрались з хлопцями й вирішили, що досить "сидіти" в ТрО. Варто зайнятись більш суттєвою справою.
Перед нами відкрився вибір: піти в ССО, 3-тю штурмову, "Азов", KRAKEN… І ми колективом вирішили піти туди, де більш жорсткіше. Хвилин десять на роздуми і – рішення прийнято! KRAKEN!
Чи мали ви серед бойових товаришів наставників в напрямку медицини?
4 травня 2022 року о 23:00 я став ротним медиком. І першою людиною, котра мені допомогла на початку мого шляху у сфері медицині, стала бойова медикиня спецпідрозділу KRAKEN – "Рей", на рахунку якої чимало врятованих життів. Це моя подруга, котрій я зателефонував і вона нагадала мені весь алгоритм надання медичної допомоги.
На наступний день під час виконання завдання я отримав поранення через снаряд, що впав неподалік. Було прийнято рішення відправити мене на евакуацію і за іронією долі мене привезли до неї на стабілізаційний пункт.
"Ніхто "обстріляний" не був": перші бої на Харківщині
Тож, з чого почалась ваша служба у спецпідрозділі KRAKEN?
На третій день мого перебування в спецпідрозділі, я взяв до рук кулемет і поїхав з бійцями на штурм Руської Лозової.
Згодом ще кілька виїздів на бойові, під час яких я зрозумів, що є необхідність не тільки в аптечках, а й в ротних медиках. У нас є взводний медик за позивним "Росс". Власне, він і "охрестив" мене ротним медиком. Ми й досі разом з ним працюємо.
5 травня ми виїхали на завдання в населений пункт Питомник. Це був один з найтяжчих боїв, оскільки період припав на початок повномасштабної війни, ніхто з хлопців ще не був "обстріляний", та і загалом розуміння про війну було відсутнє, не було усвідомлення, що це.
З моєї практики, саме там відбувся мій перший тісний контакт з ворогом. І саме там я використав свої знання з медицини, надаючи допомогу моєму першому пораненому побратиму, бійцю за позивним "Дельфін".
Цікава історія вийшла. Біжу я кудись в лісі, падаю за колодою, повертаю голову і бачу: лежить "Дельфін" і ліва рука вся в крові. Я в нього запитую: "Дельфін", ти "300"? Серйозно? Зараз я підійду. Якщо можеш, прикрий мене". Він взяв закривавленою рукою автомат і тут я розумію, що травмована зовсім не рука. Питаю в нього: "Що болить?". Він відповів, що відчуває пекучий біль в спині.
Я підняв його бронежилет і розумію, що у нього ледь правіше від хребта поранення від уламка, котрий залетів під бронік. Питаю у нього: "Ходити можеш?". Відповідь: "Ні".
Згодом до нас підтягнулись інші бійці, почали нас прикривати відкритим вогнем в бік противника. Я наклав йому оклюзійну пов’язку і його відправили на евакуацію. А я пішов далі працювати.
З бійцем все добре? Він вижив?
Так, звісно. У нього, скоріше за все, був забій хребта. Але це легка травма. Він досі з нами. Тепер буде "сигналити" в аеропорту під час проходження рамки сканування.
"Робота полягає в максимумі цинізму": порятунок життів побратимів і окупантів
Рахуєте врятовані життя?
Спочатку намагався це робити. Але як показала практика, це не суттєво, оскільки ти постійно в потоці дій і поранених може бути настільки велика кількість, що всіх не перерахувати. Зі своєї роти врятованих ти запам'ятовуєш. Але наша робота не сконцентрована виключно на "мій – свій". Хто б не потрапив під обстріл, хто б не отримав поранення – всім надаємо допомогу, рятуємо, вивозимо, евакуюємо. Без виключень.
Чи доводилось вам рятувати ворогу життя?
Доводилось надавати первинну домедичну допомогу. Наша робота полягає в максимумі цинізму та холоднокровності. Коли є розуміння в потребі обмінного фонду – мертвий на мертвого, живий на живого – ти робиш вибір на порятунок ворога. Тут не місце емоційній складовій. Вона може зіграти з тобою у злий жарт. Неважливо, хто ти – медик чи штурмовик. Насамперед ти – військовий. Виходиш на роботу, сідаєш в бойове авто, емоції лишаєш вдома.
На емоціях ти можеш виявити героїзм, рятуючи побратима, і зрештою – загинути разом з ним.
В яких ще спецопераціях брали участь з початку повномасштабного вторгнення?
В цілому вся Харківська кампанія, зокрема Куп'янськ, Балаклія. Працювали під Соледаром. Практично скрізь на східному напрямку.
Бійці спецпідрозділу KRAKEN ГУР МО / Фото, надане 24 Каналу
Яким є ворог у ваших очах? В чому його сильна та слабка сторони?
Насамперед ворога не можна недооцінювати: він теж навчається і поповнює свій бойовий досвід.
Я б асоціював їх з безвольними плаксіями. Якби ми боролися з ними на мечах і шпагах, Україна вже б перемогла.
До того ж вони не бережуть своїх. І досі незрозуміло, чому чоловіче населення країни-агресорки продовжує йти на військову службу, знаючи, що це білет в один кінець. Вони закидують нас такою неймовірною кількістю особового складу, розгортаючи цим суцільні “м'ясні штурми”. До всього цього додайте скидування бомб та снарядів.
Але під час двобою, один на один з ворожим підрозділом, без застосування артилерії, наші хлопці завжди перемагають. Ми маємо перевагу і в мотивації, і в досвіді, а ще непереборне бажання відбити та забрати назад своє. Припинити їх зазіхання на те, що належить по праву нам. А їх технічний та людський ресурси є явищем тимчасовим. На все свій час.
Чим запам’ятався ваш перший виїзд на бойове завдання?
Вперше, коли йдеш на завдання – не знаєш, чого очікувати. Потім, в осередку пекла, під вибухами, масовим обстрілом, криками, огорнений запахом пороху, усвідомлено бачиш за чіткою картиною того, що відбувається. І тоді починається імпровізація.
Коли тобі страшно, ти зупинився і починаєш про це думати та розмірковувати, паніка починає з'їдати зсередини. Повільно, але впевнено.
А в момент виконання своєї роботи, свого обов'язку, ти є корисним і немає часу відволікатися на панічні емоції. В цей момент ти зосереджений над людиною, котра поранена, відчуває фізичний біль і потребує негайної твоєї допомоги.
Були моменти, коли в очікуванні бою все тіло трясе, викид адреналіну неймовірно високий… Далі контакт з ворогом… Перший постріл і трішки попускає… Потім перший поранений, ти до нього підходиш і всі емоції притупляються, залишаємо їх на потім.
Такий мій шлях від штурмовика до медика.
"Треба вижити, аби передати досвід наступним поколінням"
Як змінився ваш погляд на життя з початком повномасштабної війни?
Почав задумуватись над тим, що мені потрібно передати свій досвід якомога більшій кількості людей. Бо це важливо. І набагато важливіше, аби мої передані знання підвищили рівень виживання інших людей.
Наразі ми живемо в часи, коли варто думати про нове покоління воїнів – наших дітей, які, в свою чергу, повинні передати отриманий від нас досвід своїм наступним поколінням. Але, щоб його передати, треба вижити, а щоб вижити, необхідно навчитись медицині, бойовій справі, тактиці…
Яким способом ви ділитеся власним досвідом із бійцями?
Будучи ще штурмовиком, я вже викладав бійцям тактичну медицину. Ділився власним досвідом, як загалом користуватися медичними засобами під час надання медичної допомоги пораненому та собі.
Згодом я почав їздити в інші роти викладати та ділитися своїми знаннями. Командир помітив, що в мене ця справа виходить. Сказав, щоб узяв собі партнера та ми починали разом працювати в цьому напрямку.
Відтак, ставши на шлях інструкторської діяльності, ми почали навчати і досі навчаємось самі, відвідуючи поглиблені курси для підвищення своєї кваліфікації та прокачування здобутих навичок.
Як часто ви особисто тренуєтеся?
Ми тренуємось кожного дня. Звісно, залежно від вихідних та роботи. Але у вільний час ми віддаємо перевагу фізичній підготовці.
Буває так, що хтось має вихідний, хтось, навпаки, на виїзді, але ми постійно в режимі нон-стоп прокачуємо свою витривалість та силу. І так може тривати місяцями. Фактично ми не маємо вихідних.
Це найкраща робота в світі. Бо ти постійно задіяний десь. Так вийшло, що доля дала мені шанс стати бойовим медиком, і я розумію, що потрапив у свою нішу. Після війни думаю продовжити розвиватися в цьому напрямку. А що ще робити?
Чи переймає спецпідрозділ KRAKEN досвід іноземних фахівців у напрямку тактичної медицини?
Ми намагаємось постійно поповнювати особисті знання і за будь-якої можливості відвідуємо курси, на міжнародному рівні зокрема. До нас теж приїздять з-за кордону іноземні інструктори, котрі в минулому пройшли бойовий шлях Ірану та Іраку. Маючи чималий досвід у цій сфері, вони охоче передають його нам. Відправляємось із ними на полігон, спостерігаємо та відпрацьовуємо здобуті навички.
Загалом, для нас підготовка – це основа. І ми готуємось завжди: день, ніч, вихідний чи ні, ми працюємо над собою систематично, аби ставати кращими. Мабуть, через це наш спецпідрозділ є одним з найефективніших.
Розкажіть про важливість роботи медичного інструктора в умовах воєнного стану.
Дійсно, вона дуже важлива. До війни інструктори могли викладати винятково теоретичні знання. Та медик, котрий не брав участі в бойових діях і не застосовував свої знання на практиці, має зовсім інше сприйняття.
А коли він побачив, проніс крізь себе ці події, у нього інше уявлення, а відповідно, інший підхід: використання іншої термінології, методів та засобів порятунку. Знаючи, як все відбувається зсередини, медик таким чином накопичує в своєму арсеналі архів медичних "фішок". Так здобувається корисний досвід, котрий ми потім намагаємось продемонстувати нашим учням, максимально наблизивши до реальних подій на полі бою.
Наприклад, я з моїм колегою обираємо різні локації для проведення навчань: ліс, будівлі, окопи – де завгодно. Також ми не шкодуємо піротехніки під час навчання, розтяжки, закидуємо навчальними гранатами з окопів. Створюємо екстремальні умови навчання. Учні носять ще дуже багато нош, бо насправді евакуація 300-го потребує фізичної сили та витривалості на далеку відстань. Тому рекомендую всім новачкам, хто прагне служити, прокачувати ноги та спину. Окрім особистого спорядження доводиться нести спорядженого пораненого. І рівень підготовки має відповідати достатньо високому рівню.
Чому ми так діємо? Бо тактична медицина – це як окремий орган. Вона змушує мислити більш розгорнуто, не обмежуючись винятково оклюзійною наліпкою та турнікетом. Це майстерне поєднання знань медицини зі знаннями тактики. Додавши сюди знання з топографії, логіку та розум, можна використовувати цей комплекс на практиці під час порятунку життя і стати гідним професіоналом.
У чому полягає професіоналізм медика на війні?
Чи доводилося вам працювати в інших напрямках тактичної медицини ?
Деякий час я працював на медичній евакуації. У нас був свій сектор відповідальності. Спочатку ми витягуємо пораненого, нехай навіть із 1-го, 2-го, 3-го ешелону. Далі пораненого витягуємо на так званий кейс, тобто евакуація відбувається безпосередньо із зони бойових дій без надання медичної допомоги. Потім бійця стабілізуємо і веземо до стабілізаційного пункту. Якщо далеко доводиться везти пораненого, то дорогою можемо зробити кілька зупинок.
З огляду на досвід роботи в надзвичайно складних бойових умовах і порятунок життя побратимів як ви визначаєте професіоналізм медика під час війни? Чи відрізняється він від професіоналізму в мирний час?
Існують дві однакові назви сфери діяльності та два напрямки роботи, котрі різняться між собою.
У цивільному житті медик працює в комфортних стерильних умовах; є розуміння, що його життю нічого не загрожує, а тому він спокійно і без поспіху виконує свою роботу.
В умовах, які створює війна, в бойового медика немає часу ні зупинитись, ні подумати. А санітарні умови взагалі починаються з евакуаційного авто. До цього моменту про санітарію мова взагалі не йде. Бо сам процес надання допомоги відбувається під обстрілами, в постійному русі. До того ж це бруд, ноші, в котрі постійно щось потрапляє чи залітає…
Працюючи в таких умовах, яким чином вам вдається бути завжди зібраним і якісно виконувати свою роботу?
Секрет дуже простий. По-перше, ти маєш бути постійно з холодною головою. Більшою мірою бути цинічним, бо до роботи потрібно ставитися саме так, без забобонів. Ну і, звісно, бути на позитиві та позитивом підбадьорювати інших.
Бувало таке, що ти йдеш собі, і раптом – неочікуваний приліт, а ти такий: "О, ти бачив? Бачив? Промазав!" Такі моменти підбадьорують хлопців навіть тоді, коли ситуації здаються безвихідними.
Чи були випадки, коли опускалися руки?
Руки можуть опускатись удома, коли ти повернувся з роботи; коли ти, видихнувши, можеш обдумати певні свої прорахунки. А під час виконання завдання ти маєш залишатись професіоналом, оскільки негативні емоції не рятують життя людей.
Аби уникнути подібних відчуттів відчаю, необхідно себе задіяти в чомусь. Я тільки таким чином виходжу із цього стану. Наприклад, мене досить добре перезавантажує риболовля. Дивлячись на воду, я морально та емоційно відпочиваю.
Медитація під час риболовлі / Фото, надане 24 Каналу
Вона діє як заспокійливе. Наодинці з природою – те що потрібно. Коли нічого не бажаєш бачити, окрім спінінга.
Тут не важливо, чи буде улов. Найголовніше – атмосфера, в якій ти в цей момент перебуваєш.
Який вплив на ведення бою здійснює морально-психологічний стан бійців?
Не можна відправляти на завдання хлопців, котрі мають певні негаразди в житті. Питання стосунків, здоров'я рідних та близьких є досить вразливими аспектами, котрі пригнічують стан бійця, а відповідно, він думками поза межами роботи. Саме тому боєць може бути розсіяним та неуважним під час виконання завдання, що тягне за собою вкрай негативні наслідки. Він стає легкою мішенню для ворога, може зазнати поранення або бути вбитим.
Як бойові медики надають допомогу пораненим
Розкажіть трішки про алгоритм ваших дій під час порятунку військовослужбовців.
Це алгоритм MARCH. Він дуже ефективний і я всім – як цивільним, так і військовим, рекомендую завантажити безкоштовний додаток TCCC.org.ua. Тут можна знайти дуже багато інформації з надання домедичної допомоги в польових умовах і не тільки; у додатку є фотоприклади, посилання на відеоматеріали…
Взагалі, знання домедичної першої допомоги потрібно викладати дітям з раннього віку у школах. В нашому житті може статись не тільки війна. Наприклад, наслідком автомобільної катастрофи можуть бути переломи різної етіології, зокрема розрив кінцівки. І якщо в автівці є турнікет і людина вміє його накладати, то вона сама себе може і врятувати. Надавши собі грамотно першу допомогу, надалі можна спокійно чекати кваліфікованих медиків для подальшої госпіталізації. На будівництві так само: людина впала чи наштовхнулась на арматуру, що доволі нерідко трапляється. Знову ж таки, турнікет наклав і чекаєш швидку. Головне, це правильно зробити.
Тому, я і обрав для себе цей напрямок. Бо ми ділимось знаннями не лише з військовими, а й цивільними: тренуємо в польових умовах, в лісі, працюємо з манекенами. Ті, хто проходить наш курс, звертаються ще, оскільки це не тільки корисно, але й цікаво.
Хто такий поранений? Адже травма може дезорієнтувати. Людина, так чи інакше, переживає інтенсивний страх, почуття безпомічності, відчаю, втрачає контроль… На чому першочергово ставиться акцент під час роботи з пораненими бійцями?
Насамперед потрібно розуміти, що поранена людина – однозадачна. Вона не зможе виконати жодної дії, у випадку якщо їй сказати: "Повернись на лівий бік, підніми праву руку вверх, поклади її в кишеню, дістань аптечку, звідти дістань турнікет, розкрий його, наклади, затягни" і т.д.
Травмованому не можна вказувати на виконання кількох дій одночасно. Має бути черговість виконуваних дій.
Перший крок – забезпечити особисто собі безпеку. Необхідно впевнитись в тому, що шлях до пораненого для вас особисто є безпечним.
Крок другий – налагодити комунікацію з пораненим. Якщо це відбувається за умов ведення бойових дій, наказати бійцю допомогти собі самому, а саме накласти собі турнікет. Зауважу, що саме чітко наказати, а не попросити: "Наклади собі турнікет!"
Наступний крок – наказати пораненому зміститись із сектору обстрілу і дізнатись у нього, з якого напрямку по ньому вівся вогонь. З отриманих даних медик вже може більш-менш орієнтуватись, де саме знаходиться поранений. Це дає змогу побачити укриття, куди поранений зможе переміститись.
Після того коли буде забезпечено прикриття від ворожого обстрілу, з метою особистої безпеки, бойовий медик повинен попередити, з якого боку він рухатиметься до пораненого. Звісно, що простішим варіантом буде скоординувати пораненого по частинах його тіла. Тобто проговорити наступним чином: "Я йду до тебе з боку твоєї голови". Таким чином, поранений боєць розуміє, що з боку голови до нього йде медик, з інших сторін бійці не повинні там ходити.
Підійшовши до травмованого, накладаєш турнікет (якщо поранений цього не зміг зробити сам), дублюєш вголос час накладання турнікета або маркером ставиш відмітку, аби не залишити людину без кінцівки.
Надалі, якщо ситуація дозволяє, переходимо до повного огляду людини за алгоритмом MARCH. Якщо йдеш по протоколу і щось забув, повернись назад. І витягаєш його в безпечну зону.
Але часто доводиться переходити до цього алгоритму вже через певний проміжок часу. Неможливо підлаштувати ситуацію під себе. Можна лише себе підлаштувати під обставини.
Якщо в алгоритмі прописано: щойно ви опинились в безпечному місці, перейти до повного огляду пораненого. Але цієї безпечної зони може і не бути. Тоді доводиться вже імпровізувати і дуже часто огляд проводиться, коли пораненого відтягнуть на відстань 200 – 400 метрів. І там вже проводиться огляд за алгоритмом: наявність та кількість кровотечі, прохідність дихальних шляхів.
Перші три літери алгоритму – M, A, R – є найважливішими. Коли ці три літери по протоколу перевірено, навіть якщо нашвидкуруч, людина отримує більше шансів вижити і в рятівника буде менше проблем. На все це потрібно 3-4 хвилини, без надання допомоги. Надалі коли пораненого виведуть чи винесуть за межі бойових дій в умовно безпечну зону, десь на відстані пів кілометра, досвідченому парамедику потрібно 10-15 хвилин для накладання турнікета, відновлення прохідності дихальних шляхів, заклеїти, перемотати і т.д.
Був ще один випадок. Один наш боєць, з позивним "Кобзар", під час знищення першої ворожої мотолиги (МТ-ЛБ – 24 Канал) був тяжко поранений у грудну клітку. Подібні поранення порушують герметичність тіла людини.
Якщо взяти до уваги анатомію грудної клітки людини, то спочатку йдуть м'язи, ребра, плевра, легені. Всередині цієї зони негативний тиск. Коли відбувається пошкодження цієї частини тіла, тобто поранення, тиск всередині стає позитивним через проникнення туди повітря. Щоб уникнути негативних наслідків, необхідно заклеїти поранення. Якщо при цьому уражена легеня і повітря заходить через неї, воно там накопичується і стискає, окрім легені, ще й серце. В результаті настає так званий напружений пневмоторакс. Аби цього уникнути, треба поставити декомпресійну голку.
Протокол MARCH передбачає малий отвір катетера, а отже, через нього повітря буде виходити і вже не проникне назад всередину грудної клітки. Що ми й зробили. Боєць вижив.
Чим закриваєте отвір поранення?
Використовуємо оклюзійну наліпку. Але якщо її немає, то можна впевнено застосувати будь-який поліетиленовий пакет, ізоляційну стрічку. Чудово навіть підходить скотч, на якому взагалі тримається половина світу.
Найпоширеніші травми та як діяти у таких випадках: пояснює "Гаспар"
Як зрозуміти, що в людини розвивається пневмоторакс?
Одна з перших ознак – людина починає прискорено та поверхнево дихати. Щось на кшталт того, як дихає пес. Людина, перебуваючи в такому стані, намагається ковтнути повітря, але йому щось заважає це зробити. І це говорить про те, що повітря накопичилось поза легенею і вона не може розправитись.
А як щодо поранень черевної порожнини?
Складність поранення черевної порожнини полягає в тому, що вона не захищена практично нічим і там зосереджена велика кількість органів. Пів біди, якщо пошкоджений ШКТ, бо його можна почистити та підшити і все буде добре. Але небезпека в тому, що через черевну порожнину проходять великі масивні артерії, які у разі пошкодження можуть викликати значні ускладнення. І це вже навіть може стати серйозним викликом для самих хірургів. Чому?
По-перше, доступ до цих артерій важкий. По-друге, масивна внутрішня кровотеча.
Я, звісно, не хірург, але візуально розумію, що в такій ситуації необхідно витягти майже весь кишківник, дотягнутись до пошкодженої артерії або вени, здійснити певні маніпуляції для зупинки кровотечі, зашити її.
А якщо пошкоджено м'які тканини черева без вивалювання кишківника назовні, то варто перемотати чи заклеїти. Якщо кишківник вже на зовні, але при цьому не пошкоджений, не порізаний, варто взяти будь-яку тканину, змочивши її водою, покласти її зверху на кишківник, накрити поліетиленовим пакетом. Це робиться для того, аби кишківник не сохнув. Потім доставити людину в лікарню.
Як діяти в умовах масивної артеріальної кровотечі від поранення в шию?
Артеріальна кровотеча не страшна, коли знаєш, що з нею робити. Підключаємо логічне мислення і пригадуємо: коли, наприклад, порізали палець, ми рану затискаємо.
Звертаючись до протоколу MARCH, при артеріальних кровотечах діємо так само – здійснюємо прямий тиск на рану.
Затиснули і подумали, що робити далі. На все про все у вас 10 секунд. В цій ситуації турнікет накладати не можна. Але можна зробити тампонаду. Дістаємо будь-які бинти (звичайні чи гемостатичні) і треба затампонувати відкриту рану. Далі вже тримати під контролем кровотечу і відправити людину на госпіталізацію.
В чому полягає різниця надання медичної допомоги в літній та зимовий час?
Якщо влітку твої руки тремтять від страху, то взимку це тремтіння набагато інтенсивніше, враховуючи холод та мороз.
Влітку, коли в тебе не мерзнуть руки, ти вільно ними рухаєш та керуєш. Взимку, коли тіло замерзає, коли в пальцях від морозу зникає відчуття, набагато важче працювати. Та, незважаючи на це, всі дії бойового медика мають виконуватись чітко та оперативно, навіть за умов, що руки та пальці не слухаються.
До цього ще додається факт значної кількості теплого одягу, який також заважає надавати першу медичну та домедичну допомогу. В холодну пору медику необхідно всі ці яруси якимось чином знімати, розрізати за потреби і продумати як зігріти пораненого, аби він не опинився в стані гіпотермії.
Яким чином гіпотермія впливає на організм пораненого?
Зазвичай говорять, що гіпотермія – це переохолодження. Насправді таке твердження є невірним. Гіпотермія є одним з видів хвороби, тобто є причиною самого переохолодження, через яке проявляється нездатність організму зігріти самого себе. Перебуваючи в такому стані, кров менш ефективно переносить кисень по організму людини.
В нашій сфері гіпотермія найчастіше зустрічається при великій втраті крові. Відбувається порушення циркуляції крові за рахунок зниження температури тіла.
У цивільному житті гіпотермія може проявитись, наприклад, від перемерзання під дощем чи під час довгого перебування у воді в холодну пору.
Що з найнеобхіднішого повинен мати при собі бойовий медик під час бойового виїзду?
Насамперед у всіх бойових медиків є власні бойові рюкзаки, розширені аптечки, викладки, в яких має бути мінімум запасу на чотирьох військовослужбовців. Додатково ще одна особиста аптечка, як і в кожного бійця. У всіх вона уніфікована та має бути однаковою. Це необхідно для того, щоб медик знав, що знаходиться в аптечці бійця на випадок екстреної допомоги під час поранення.
Дива на війні та будні військового медика
В чому полягає відмінність між поняттями "парамедик" і "медик"?
Медик – це людина, котра надає тривалу допомогу. Парамедик – це людина, котра рятує "тут і зараз".
Чи суттєво мати вищу медичну освіту людині, котра бажає стати бойовим медиком?
Легше навчити "з нуля" медичним навичкам та діяти за алгоритмом MARCH, ніж зламати систему, за якою людину навчали протягом 8 років в коледжі чи університеті, де мають місце свої протоколи. Навіть цивільному медику буде складно перелаштуватись та освоїтись в цьому хаосі.
Чи є місце диву на війні?
Був момент, коли ми працювали в населеному пункті Білогорівка. Я з побратимами винесли пораненого на евакуацію. І, повертаючись до бою, ми зупинились в місці мініокопної лінії, де було близько 5 окопів. Застрибнули в сам окоп і вирішили викурити по цигарці. Та, викуривши пів цигарки, я кажу: "Щось передчуття нехороше. Гадаю, потрібно йти звідси".
Вийшли ми з окопу, пройшли метрів 50, і на місце, де ми сиділи, залітає снаряд. Зрозуміли, що інтуїція спрацювала і ми вчасно звідти пішли.
Чи існують в бойових медиків певні прикмети або забобони? Розкажіть про них.
Забобонів немає, але є атрибут, котрий я постійно беру з собою на кожне завдання. Це 10-сантиметровий червоний ведмедик, котрий постійно зі мною в кишені. Подарунок дружини. Тому, навіть за умов, що я йду десь по задачі наодинці, є відчуття, що я не сам.
Кого з побратимів ви хотіли б згадати в нашому матеріалі?
Я хотів би згадати та подякувати своєму найкращому другу, за позивним "Зима". Якби не він, то я та інші побратими не потрапили б в цей спецпідрозділ; якби не він, я, можливо, не побачив би того, що довелось побачити. Пам'ятаю його слова: "Війна – це театр. Чим краще ти граєш, тим більше в тебе шансів".
Він поділяє мою думку: кожен військовослужбовець повинен бути взаємозамінним, тобто вміти працювати з пораненими, надавати медичну допомогу, стріляти з усіх видів зброї, з різних видів гранатометів, їздити на всіх видах військової техніки. Навіщо це? Ситуації можуть бути різними. Наприклад, заїхали в населений пункт, снайпер зняв водія. Хтось має сісти за кермо і відвезти групу бійців до призначеного місця. Або уявімо наступну ситуацію: штурм, мінус медик… Кожен повинен стати на місце свого товариша і ні для кого завдання різного спектру не мають бути новизною. Війна не пробачає помилок.
Ще однією з найважливіших людей, з котрим ми разом служимо, є мій брат, за позивним "Фішер". Разом в одній роті, в одному взводі, в одному відділенні, в одному підрозділі з самого початку повномасштабного вторгнення.
Медикиня, за позивним "Оченятка", – прекрасний медик, професіонал своєї справи і чудовий друг.
Користуючись можливістю хотів би подякувати волонтерам та всім небайдужим людям, які допомагають нам наблизити нашу перемогу.
Їх самовідданість, невичерпна сила духу та внесок у підтримку нас, військових, стали ключовими з початку повномасштабного вторгнення – від ліків до спорядження для військових, транспорту та озброєння. Розгорнувши свій власний фронт допомоги, часто ризикуючи своїм життям, вони доводять, що українці – незламна нація.
У світі, виміряному жорстокістю та цинізмом, вони є тими, хто завжди готовий простягнути руку допомоги, сповненою людяності, а не залишками моральних чеснот. Вони є і будуть прикладом для підростаючого покоління та разом з нами є творцями вже нової історії. Разом до перемоги!