Кувалда на експорт

Подивився підряд два свіжих фільми. Перший — американська комедія «Анора», яка торік відхопила, на хвилиночку, Золоту пальмову гілку в Каннах і має шанси ще на купу смачних премій. Другий — документалка Мирослави Барчук на Суспільному «СВО “Війна і мир”». Мрію, щоби її подивилося якомога більше глядачів як у нас, так і, головним чином, за кордоном. Може, це допоможе їм зрозуміти, чому перший фільм — дешеве лайно.

«Анора» — комедія про роман американської повії російського походження з Брайтон-Біч і російського інфантила, сина олігарха й виняткового дебіла. Лайно — бо знову й знову експлуатується казочка про загадкову російську душу, на яку в світі, виявляється, досі є попит. Так, вони грубі, брехливі, легковажні, зверхні, часом підступні, але саме в цьому, виявляється, полягає весь їхній шарм. А от звідки бере коріння така закоханість у тупу аморальність або аморальну тупість, якраз і дозволяє розібратися робота Барчук. Це наразі завершальна частина її довгого циклу «Остання війна».

«Велика російська культура™» — визначення моє. Далеко не перший рік я намагаюся поділитися думкою, що комплекс уявлень про чарівність російської душі, запакованих у романи, поеми, опери, симфонії, фільми, є окремим інформаційним продуктом, покликаним виконувати суто політичні завдання, на нинішньому етапі головним чином саме зовнішньополітичні. Тут ми з Мирославою рухаємося одним курсом. Як писати рецензію так, щоби не спойлерити? Маю рецепт: якомога менше про сюжет, якомога більше про ідеї. Отже, буквально пару слів про сюжет: авторка разом з оператором сідає в машину та їде в прифронтові міста в товаристві іноземних письменників, яких до нас запросив український PEN. Так у фільмі з’являються герої, очима яких ми роздивляємося проблему, з дозволу сказати, культурної інтерференції: Девід Ріфф, американець, між іншим, син С’юзан Зонтаґ, тієї самої (!), Ульрих Хуґвельде, француз, Анн і Лоран Шан-Масар, французи, Клара Маршо, француженка, Борха Лашерас, іспанець. Є також наші: Тетяна Огаркова, Володимир Єрмоленко, це вони постійно курсують між Києвом і фронтом, тягаючи автівки, куплені на зібрані ними самими кошти. Є епізодичні персонажі: селяни Ірина і Сергій Олійники з визволеної Кам’янки, директорка музею зі звільненого Ізюма Галина Іванова. І ще дві героїні: письменниця Вікторія Амеліна, поетка Ніка Кожушко. Обидві загинули під російськими обстрілами вже під час роботи над фільмом, і коли вони з’являються наприкінці стрічки, такі живі, емоційні, світлі, це стає переконливою крапкою. Так, війна росіян проти нас — це таки про культуру.

Іноземці, які не мають досвіду особистого проживання нашої війни, весь час питають: а до чого тут Толстой? А до чого тут Рахманінов? З Рахманіновим, до слова, я відчув полегшення, коли з’ясувалося, що для іноземців він американський композитор, слава Богу, бо я знову можу його любити, проїхали. Але Толстой! Достоєвський! Де Достоєвський, а де «Іскандери»?

Мирослава згадує повчальний епізод з історії культури: чех Мілан Кундера написав після радянського вторгнення до Чехословаччини 1968 року коротенький есей, де він фактично проводить пряму лінію між Достоєвським і танками в Празі, то було одне з перших у Європі прозрінь на цю тему. Російський вигнанець Йосип Бродський відгукнувся на нього так: «Кундера — дурне чеське бидло». Нобелівський лавреат і автор паскудного вірша «На незалежність України» не дарма так емоційно відреагував, він намагався заперечити надто очевидне й цим фактично підтвердив діагноз опонента: послідовний росіянин, скільки завгодно просунутий і витончений, не може не бути хамом, коли йдеться про захист засад своєї російської свідомості. Мирослава використовує в кадрі викривальну метафору: кувалда у футлярі від скрипки, таку колись бригадир кремлівських найманців Пригожин послав депутатам Європарламенту як натяк на те, що буває з незгодними.

Ця чи подібна тема не вперше у фокусі уваги інтелектуалів. Ціла західна цивілізація впродовж років після завершення Другої світової розв’язувала аналогічну проблему: чи є зв’язок між Кантом і Аушвіцем? Тоді питання стояло трохи інакше: чому Гофман не знешкодив Геббельса? Чому Ґьоте не внеможливив Гіммлера? Про Ріхарда Вагнера, звісно, теж згадували, усвідомлюючи, що нацизм не з неба до Німеччини залетів. Але загалом усе-таки розглядали уявну опозицію «культура проти варварства». Дика ситуація «варварство як пряме продовження культури» здавалася надто екзотичною. А один зі спікерів фільму, філософ Вахтанґ Кебуладзе сформулював лаконічно, як він уміє: «Російська культура — це не запобіжник, це джерело».

Як? Усе, на чому ми (гаразд, не «ми», частина нас) виросли, брехня? «Пока свободою горим»… «Слєзінка рєбьонка»… «Нєпротівлєніє злу насілієм»… З цими казочками Мирослава Барчук у фільмі розбирається досить категорично.

Дозволю собі приєднатися. Наша перевага в тому, що ми, саме ми є найкращими експертами з російської культури (це не моя думка, а вже згаданого Вахтанга Кебуладзе)! Ми непогано пам’ятаємо тексти, розуміємося на контексті й можемо пояснити їх стороннім. Толстой, звісно, викривач імперіалізму: «Хаджі-Мурат», розібраний на цитати, пізні проповіді. Водночас згадаймо «Війну і мир» і князя Андрія напередодні Бородіна, який пропонує не брати французів у полон, оскільки вони його образили своїм вторгненням — це після «переходу Суворова через Альпи», який вразливий! Згадаймо «дубину народної війни», згадаймо Олексія Кареніна, який готує закон про «інородців», жодного сумніву в праві імперії бути імперією, тільки утримання від гріха й самовдосконалення! Він, звісно, викривач, але передусім він учитель! Він своє проповідництво культивував, як і Достоєвський, вони всі вчителі, це їхня прошивка! А Тургенєв узагалі був культурним амбасадором у Франції, хай неофіційним!

Ні, багато письменників ХІХ століття були повчальними. Гюґо був повчальним, Торо, Емерсон, Золя… Ну повчаєш — і на здоров’я. От тільки саме російська традиція містить відчуття одвічної правоти як аксіому та як моральне право далі нести істину світові. Ці хлопці з «Іскандерами» та «Геранями», які ми щодня відчуваємо на звук і на запах, вони ж іменем Пушкіна по нас пуляють.

Тому вся ця мораліте сьогодні — винятково продукт для зовнішнього споживання. «Наши мальчікі» Пушкіна не читають, для них він символ величі, гарний замінник Путіна: профіль на білборді в окупованому Херсоні, портрет, яким завісили руїни театру в Маріуполі. Повторюю, сьогоднішній росіянин — ані в Москві, ані в Пскові, ані в Улан-Уде — давно не читає Тургенєва, Блока, Пастернака, Платонова. Він для цього не має ані навичок, ані душевних м’язів. «Русская культура» — вже суто експортний товар. Інструмент легітимізації великодержавної пихи, ефективний і цинічний лейбл.

Француз іде в Ґранд-опера, слухає «Бориса Годунова» й думає: не все так однозначно. А, може, ці москалі не такі вже небезпечні, а може, ці хохли не такі вже й праві. Для зовнішнього світу Чєхов і Чайковський, для внутрішнього — Чєбурашка, олів’є і «стариє пєсні о главном» — ось що треба чітко розуміти.

А для Заходу мода на цю їхню загадкову російську душу має два додаткових мотиви. Перший — традиційний «орієнталізм», коли чужі культури наділяються уявними чеснотами на кшталт первісної щирості, чесності, глибини, недосяжної для «зіпсованого» цивілізацією європейця. Як «Галантні Індії» Рамо, запізніле XVIII століття. Другий — комплекс провини, який просунуті суспільства не перетравили, бо свого часу толерували Гітлера, потім толерували Сталіна з усім своїм «єврокомунізмом», і воліли би забути про свої грішки, Мирослава про це нагадує.

Фільм дуже щільний, я би сказав, надто щільний. Його би краще дивитися з зупинками, щоразу переводячи подих і фіксуючи коштовні думки, які можуть загубитися в потоці. Тим більше, що спікерів автори залучили, як завжди, першокласних: Мирослав Маринович, Тімоті Снайдер, Йосиф Зісельс, Пітер Померанцев, Оксана Забужко, Юрко Прохасько, Люба Цибульська — їхні репліки хочеться розібрати на цитати. Власне, ніхто не заважає, це продукт багаторазового використання. Водночас не скажу, що дивитися важко — як для такого жанру дві години минають блискавично.

«СВО “Війна і мир”» уже перекладається на Суспільному англійською, будуть інші мови дубляжу, залишається сподіватися, що держава в особі різних інституцій, покликаних нести світові правду про цю війну, не знехтує нагодою трохи прочистити мізки нашим партнерам. Крім нас цього ніхто не зробить.

Колаж на головній: Суспільне Мовлення