Стати дублером в кіно і полюбити гори. Як ветеран, що втратив ногу, повертається до цивільного життя

Технічні працівники виставляють світло, налаштовують камеру. Помічниця режисерки вигукує набір не до кінця зрозумілих цифр і літр: "5.2 5.2А 1.1.". Клацає чорно-білою хлопавкою. У кадрі з’являється Олександр Міхов.

Він все життя був професійним військовим. Але у травні 2023 року отримав поранення — йому відірвало ногу нижче коліна. Далі був довгий шлях реабілітації, боротьба із залежністю від наркотичних знеболювальних та бюрократична тяганина з виплатами на лікування. Але попри це Олександр все одно знаходить сили займатись тим, що йому подобається. Після поранення він вперше спробував себе в кіно та став дублером.

Liga.net побувала на знімальному майданчику та розповідає, як, попри всі труднощі, ветеран став віцечемпіоном світу з пара-джиу-джитсу, започаткував власну справу, почав підніматися в гори та мріяти про підкорення Евересту. А також – як став дублером у кіно.

Вибух, евакуація, біль

Олександру Міхову 30 років, все доросле життя він провів у війську. У 2011 році, одразу після школи, вступив до військової академії. Після випуску його відправили до військової частини у Харків супроводжувати конвої в’язнів. У 2016 році вперше побував в АТО — "але тоді не брав участі у бойових діях, лише стояв на блокпостах". А ще за два роки перевівся до спецпідрозділу "Омега" Національної гвардії та повернувся до рідної Одеси. Саме тут і зустрів повномасштабне вторгнення.

Перші три місяці разом з побратимами провів у частині в Одесі. Тоді всі чекали висадки десанту противника та боялись, що прорвуть оборону в Миколаївській області й вийдуть на Одеську. Тож підрозділ Олександра залишали там як резерв. Коли росіян зупинили у Вознесенську на Миколаївщині, вже наступного дня їх посадили у десять бортів Мі-8, і підрозділ полетів у Донецьку область. "Там для нас вже почалась повномасштабна війна", – говорить Олександр.

Завдання були дуже різними: доводилось працювати як розвідка, заходити в тил ворога як ДРГ чи просто сидіти в окопах. Але переважно прикривали українські підрозділи, які йшли на штурм. Так було і цього разу.

25 травня 2023 року о п’ятій ранку підрозділ Олександра вийшов на завдання. Треба було наблизитись до ворожих позицій та з ПТРК (протитанковий ракетний комплекс. – Liga.net) прикривати інший підрозділ від ворожої техніки — "а вони мали відбивати пі*арську зеленку". Але все пішло не за планом. Під час виходу на позиції пролунав вибух. В Олександра у вухах почало дзвеніти, він лежав на землі. Дезорієнтація. Він нічого не розумів, але відчував: "щось не так з ногами". За декілька секунд зміг підвести голову та побачив: він став на міну, і йому відірвало частину правої ноги. Від шоку біль зовсім не відчувався. Чоловік просто лежав на землі та чекав, поки до нього підбіжать побратими.

Пізніше Олександр зрозумів, що йому пощастило. По-перше, бо це була не засідка — "інакше нам би вже були гайки". По-друге, тоді стояв сильний туман і росіяни не змогли підняти дрони, щоб знайти їх. Хоча вони точно чули вибух — підрозділ Олександра був лише у 500 метрах від ворожих позицій.

Минуло лише декілька секунд після вибуху. Олександр побачив, що до нього біжить медик. Він наклав турнікет та дав знеболювальне. "Якби в тому стані я сам почав накладати той турнікет, то навряд би вийшло нормально. Я лише б додав собі кілька секунд життя, ну може хвилин", — говорить військовий. Він і далі лежав на землі та чекав, поки його евакуюють. Весь цей час біль майже не відчувався, лише трохи наростав. Хвилин за 20 біль став нестерпним, знеболювальні не допомагали.

Почалась евакуація. Дорога до першого стабілізаційного пункту, він же окоп з перекриттям, тривала 40 хвилин. Там Олександру зняли турнікет, промили рану, наклали новий. Дали таблетку сильнішого знеболювального. Воно мало подіяти за 15 хвилин – але так і не подіяло.

Найважче було дорогою до наступного стабпункту в Боровій – це приблизно 40 кілометрів від місця поранення. "Поки їхали, треба було ще сильніше закрутити турнікет. Хоча і так весь біль був саме від турнікета, а не від поранення, — каже військовий. — Я відмовлявся десь хвилин п'ять, але мене вмовили. Дали електронну цигарку в зуби, щоб я стиснув її. Взяли за руки, і зробили це. Це була максимальна точка мого болю".

Вгамувати біль військовому змогли лише після приїзду, коли його поклали на операційний стіл та вкололи наркоз. Олександр був у свідомості, але нічого не відчував. Його почали питати, що і де болить? Від вибуху кістка ноги вдарила в таз, тож болів куприк. Лікарі зрізали штани та почали оперувати. Хотіли зрізати одяг і далі, але Олександр їх зупинив: "Я сказав лікарю, що не треба цього робити. Сам зніму, щоб не псувати, бо це ж майно, а ще в ньому є пам'ять".

Після операції, військового перенесли у швидку та відправили до Харкова. Дорогою йому постійно давали знеболювальні. "Я казав, що мені боляче. Медсестра колола якусь наркоту – і ставало легше". У Харкові зробили ще декілька операцій, потримали тиждень, а потім відправили у Київ. Там Олександр мав завершити своє лікування та пройти реабілітацію.

Проте біль нікуди не зникав і він постійно просив, щоб йому кололи знеболювальні: "Зазвичай це, здається, був розведений морфін".

Наркотики, що втамовують біль

Вже у Києві Олександру зробили ще декілька операцій, зашили куксу (частина кінцівки, яка залишається після ампутації. – Liga.net) та почали її лікувати. Але однією з головних проблем залишався біль і те, що лише сильні наркотики могли його втамовувати. "Коли у мене боліла нога, я просив, щоб мені вкололи знеболювальне, і вони це робили. Хоча я розумів, що це залежність і таке лікування варто закінчувати".

Лікарі почали поступово зменшувати дозу наркотичних речовин, щоб позбутись залежності. Але так не виходило. "Лікарі розуміли, що мені болить, але намагались поступово зменшували дозування, і щоб при цьому його було достатньо, аби втамувати біль, — розповідає військовий. — Але в мене так не виходило. В принципі, я тривалий час залишався на тому рівні наркотиків, що і в Харкові. І лише коли мені зашили куксу, і біль ставав меншим, я почав трішечки злізати з цього". Олександр зміг відмовитись від важких наркотиків лише за два місяці.

Менший, але біль все ж таки залишався. Тепер було достатньо знеболювальних з легшими наркотичними речовинами. Ще одні наркотичні знеболювальні, які можна купити лише за рецептом, Олександр став приймати без відома лікарів.

"Коли був сильний біль, не завжди хотілось кликати лікарів, тому десь було і самолікування. Хтось мені порадив ці ліки, і я почав пити їх, — розповідає військовий. — Але коли ти мозком розумієш, що все, треба таке лікування закінчувати, то організм спеціально робить тобі боляче, щоб ти не відмовлявся".

Олександр продовжив вживати різні знеболювальні – за призначенням лікарів та потайки від них. Але тоді сталися дві події, які змусили його кинути. Він жартома називає їх "посиланнями Всесвіту". Перше — у чоловіка з’явилась тахікардія під час занять у спортзалі. Це було незвично, оскільки він все життя займався спортом. Але тепер через наркотичні речовини серцеві м’язи не відновлювались так швидко, як інші. Це налякало Олександра, і він почав зменшувати дозування.

Якось Олександр піднімався на милицях сходами з метро, і раптом вони почали "плисти" перед його очима. "Я ставлю ногу на сходинку, але вона наче випливає з-під неї. Тоді це мене дуже налякало", — пояснює він. Це був другий знак, після якого він одразу вирішив кинути. Але миттєво це зробити не вдалось. Без ліків Олександру було "дуже важко", тож за тиждень він знов почав вживати, але лише протитривожні — "моя нервова система просто не витримувала". За півтора місяця відмовився і від них.

Перерване протезування

На протезування Олександр поїхав у філіал американського протезного центру у Сваляву. "Я чув багато хорошого про це місце, тому і обрав його. Протезування було платне, але його мали покрити виплати на лікування", — розповідає ветеран. Тут йому зробили новий куксоприймач і тимчасово дали уживаний протез стопи, щоб він вчився ходити.

За три тижні навчань Олександр захворів — піднялась висока температура, на куксі з'явилась велика налита кров'ю гематома. Її довелось розрізати та викачувати кров. Ще за кілька тижнів з'явилась алергія. Протезування знову відклалось.

Проблеми навалювались одна за одною. Єдиним джерелом доходу Олександра тоді були виплати на лікування, які надходили від держави. Коли настав час чергової виплати, гроші не прийшли. "Я зателефонував начальниці медичної служби, і вона сказала, що законодавство змінилося і довідка, на підставі якої мені раніше нараховували виплати, більше не підходить", — розповідає він.

Грошей на протезування у Олександра тепер не було. Проте залишались інші проблеми зі здоров’ям. Тому директор протезного центру запропонував йому спочатку вилікуватись, розібратись з військовою частиною, а потім повернутись.

Ветеран так і зробив, поїхав у державну лікарню до Києва. Там лікував алергію, щодня телефонував у військову частину та намагався домогтися поновлення виплат, але справа не рухалась. Тож Олександр подав заявку на безкоштовний державний протез.

У Києві він лише отримав новий куксоприймач, а сам протез мав отримати вже вдома, в Одесі. Проте цього так і не сталося. "Пів року шукали мені протезиста, кликали з Києва, з Дніпра... Але за шість місяців в мене відпало бажання, в принципі їздити до Державної протезної організації, — розповідає чоловік. — Зараз у мене цей недороблений протез просто лежить дома біля балкона. От і вся його функція".

Проблема бюрократії залишалась і у відносинах з військовою частиною — щоразу коли Олександр змінював місце лікування, коли повертався у Київ, чи їхав додому в Одесу, йому припиняли виплачувати кошти, і він мусив домагатись їх поновлення.

Після кожної виписки з лікарні Олександру доводилось проходити ВЛК, оскільки формально він і досі залишався на військовій службі. Під час однієї з них виявилось, що у нього гепатит Б. Це хвороба, яка передається під  час контакту із кров’ю хворого, тому чоловік переконаний, що захворів саме внаслідок поранення. Військова частина так не вважала, тож додаткових виплат на лікування хвороби він так і не отримав.

"Виходить, що паралельно зі своєю реабілітацією я постійно мав сваритися з медичною службою частини, неодноразово проходити ВЛК, а ще розбиратися з іншою бюрократією, щоб списатись з війська. Хоча в принципі, в цей час я мав би швиденько знаходити якусь роботу, і просто якось виживати, — говорить Олександр. — Але я не хотів так робити, я не хотів виживати. І попри ці всі перепони, я намагався постійно займатись чимось, що мені подобається. Щоб це приносило мені гроші, щоб я міг забезпечувати себе і свою родину: дружину та дитину, і в принципі бути незалежним від допомоги".

Жити, а не виживати

Коли Олександр зрозумів, що так і не зможе отримати новий протез від держави, то вирішив повертатись до протезного центру на Закарпатті. Це було наприкінці літа 2024 року, понад рік минуло після поранення. Там йому зробили нові куксоприймач та стопу — "вона була набагато краще, ніж тимчасова, яку мені дали минулого разу".

Олександр не гаяв часу і одразу протестував новий протез — наступного ранку, не чекаючи реабілітологів, втік погуляти. Поруч з протезувальним центром була гора, тож він почав підійматись на неї. Він вже понад пів року ходив на старому "тимчасовому" протезі, тож з новим, кращим, піднятись на некруту гору було не так складно. Пригадує, що на самій верхівці стояв хрест, і того ранку він не дійшов до нього лише 100 метрів, бо вже був час повертатись. Але згодом разом з лікарями він все ж таки підкорив ту гору.

"Коли я підіймався туди вперше, зрозумів, що мені це дуже подобається, і я хочу підійматись в гори. А потім приїхав додому, подивився фільм "Еверест", і ще більше цього зажадав, — розповідає Олександр. — Піднятись на Еверест — відтоді моя мрія".

За кілька місяців до цього, під час лікування в Одесі, Олександр повернувся до занять спортом та почав цікавитись пара-джиу-джитсу. Це бразильське бойове мистецтво, яке фокусується на боротьбі в партері — суперники борються сидячи, навколішки чи лежачі. Саме тому цей вид спорту адаптували для людей з ампутаціями нижніх кінцівок. І оскільки вони змагаються сидячи, то роблять це без протезів. "Спорт — це моє життя. Я з дитинства ним займаюся, тож, звісно, продовжив це робити і після поранення, відкривши для себе джиу-джитсу", — каже ветеран.

Отже, коли отримав новий, більш зручний протез, то вирішив брати участь у чемпіонаті України з пара-джиу-джитсу. Так після трьох місяців тренувань Олександр став чемпіоном України, полетів у Абу-Дабі та посів друге місце на чемпіонаті світу. Він і надалі планує займатись джиу-джитсу, причому хоче змагатись не тільки на рівні пара-джиу-джитсу.

Водночас із протезуванням Олександр почав розвивати власний мотиваційний бренд, щоб на своєму прикладі показувати, що життя з протезом триває. Спочатку створив власні стикери з мотиваційними фразами та патч. А зараз розробляє адаптивний одяг (одяг, спеціально розроблений для людей з інвалідністю. – Liga.net) та готується подаватись на грант, щоб перетворити цю ідею на власну справу. "Це як заклик до суспільства. Я хочу показати хлопців і дівчат з різними травмами, які в житті пробують щось нове та досягають чогось. І саме це я хочу показувати, що попри всі труднощі люди можуть досягати багато чого", — пояснює Олександр.

Проте власний бренд не єдиний спосіб демонструвати, що життя після травм чи ампутацій не закінчується. Олександр також почав брати участь у соціальних проєктах. "Спочатку мене покликали грати в футбол на протезах. Організатори створили умови, щоб ми могли пограти і познайомитись, — розповідає ветеран. — А там я познайомився з хлопцями, які після цього мене покликали на зйомку в соціальній рекламі".

Потім Олександра запросили знятись у кліп на пісню "Пташка". Він виконував роль військового та чоловіка головної героїні, співачки SWOIIA. Також, за сюжетом, подружжя мало сина, ним виявився син режисерки Юлії Павлової, яка згодом запросила Олександра знятись дублером у її майбутньому проєкті. Вона працювала над серіалом про ветерана та його складнощі з поверненням до цивільного життя. Олександр став дублером головного героя. За сюжетом, він втратив ногу на війні. Дублювати актора потрібно в сценах, де видно протез.

"Я доволі швидко погодився, бо знятись у серіалі — це ж кайф, — розповідає Олександр. — І цей проєкт розповідатиме про життя ветерана після поранення, проблеми, з якими він стикається. Показати це на загал, для суспільства, щоб люди розуміли, що і як".

За сюжетом, герой після поранення хоче повернутись на фронт, тому в серіалі є сцена, де він тренується на полігоні — стріляє з автомата, бігає по шинах та проходить смугу перешкод. Перед початком знімань автори серіалу спитали у Олександра, чи зможе він це зробити.

"Звичайно, я сказав, що зможу. Я себе взагалі не визнаю людиною з якимись обмеженнями, бо передусім у мене в голові немає обмежень. І я тільки за, щоб таке робити і показувати, що з такою травмою, як у мене, все ще можливо все", — говорить Олександр.

Камера, мотор, почали!

Сьогодні в Олександра останній робочий день на зйомках серіалу. Він заходить на знімальний майданчик. Це недобудований будинок друга головного героя — побратима, якого вважають зниклим безвісти. За сюжетом, головний герой приїхав сюди, щоб познайомитись з сином побратима.

Ветеран лягає на кілька дерев’яних палет. Таке ліжко облаштував собі головний герой. Оператори налаштовують камери та починають знімати. Олександр "прокидається", стягує з себе ковдру та сідає. Знаходить біля себе лайнер (спеціальну шкарпетку для кукси. – Liga.net), вдягає спочатку її, а потім протез. Встає та йде умиватись.

Весь цей час у кадрі тільки нижня частина тіла — видно лише куксу та протез. Так знімають майже всі сцени з Олександром. Його обличчя зовсім не схоже на лице головного актора. Тож усі сцени в повний зріст чи ті, де треба говорити, знімають з актором, але вище пояса чи в довгих штанях.

Олександр переважно знімається саме у сценах побуту. І бачить у цьому свою місію — показати, яким є побут ветерана з ампутованою кінцівкою. Це ж важливо і для команди серіалу. Тому під час роботи вони звертались за консультаціями у кілька ветеранських організацій. Також проводили інтерв’ю з ветеранами з різними пораненнями, щоб говорити про ветеранів словами самих ветеранів.

Останній знімальний день Олександра добігає кінця. Він сідає на імпровізоване ліжко, натягує на себе джинси, взувається. Зовні ніщо не видає, що він ходить на протезі, хіба що трохи шкутильгає. Режисерка запевняє Олександра, що є вдалі дублі, та відпускає його.

На знімальний майданчик виходить головний актор. Коли вони стають поруч, то зі спини їх можна відрізнити лише за зачіскою — в Олександра волосся кучеряве та темніше. Ріст та статура майже однакові.

Олександр ще не прощається з колегами. Він йде до фургончика та чекає там — раптом треба буде щось перезняти, та й поїзд додому лише ввечері. Чоловік не сумує, навпаки радіє, що в його житті з’явився такий досвід. Говорить, що хоче зніматись ще, і не лише як дублер, а спробувати себе як актор. Хотів би зіграти когось, зовсім не схожого на нього в реальному житті — когось злого, можливо, навіть жорсткого. "Але точно ніколи не погоджусь грати росіян", — серйозно та трохи суворо говорить Олександр.

"Я зараз себе шукаю, в принципі, я займаюсь багато чим: спорт, гори, розвиваю свій бренд, але і зніматись мені теж подобається, — продовжує він. — Я від цього кайфую, я кайфую від багатьох речей у житті і не боюсь пробувати щось нове. Навіть навпаки, я хочу цього. А що саме мене затягне от прямо з головою, не знаю".