Трамп-миротворець: місія нездійсненна? Що можна запропонувати противникам, які бажають перекроїти карти

Дональд Трамп буде "миротворцем", пообіцяв він у своїй інавгураційній промові, наголосивши, що "наша сила зупинить усі війни та принесе новий дух єдності у світ, який був злим, жорстоким і абсолютно непередбачуваним".

Якби ж. Фантазія про мирне майбутнє за Трампа 2.0 прекрасна, але ймовірність її реалізації набагато менша, ніж, скажімо, у розрядки в 1970-х роках. Є важлива відмінність: у ті часи Захід на чолі зі США протистояв противнику — Радянському Союзу, який дивився на світ і бачив межі своєї перемоги. Завдяки такому погляду Москва була готова приєднатися до Вашингтона, щоб обговорювати й умиротворяти територіальні лінії в міру їх проведення.

Сьогодні США та їхні союзники стикаються щонайменше з чотирма супротивниками, які дивляться на карти й бачать кордони своєї поразки — лінії, що нагадують їм про їхнє власне приниження і які мають бути перемальовані, незалежно від того, хто перебуває в Білому домі. Саме так сформулював геополітичну ситуацію історик Стівен Коткін, коли я зустрівся з ним днями в Гуверівському інституті Стенфордського університету.

Коткін порівнює 1975 і 2025 роки, тому що цей період охоплює пів століття і тому що 1975 рік став свого роду віхою. Того року 35 держав, включно зі США, Канадою, Радянським Союзом і європейськими країнами по обидва боки "залізної завіси", підписали Гельсінський заключний акт, який європейці (більше, ніж американці) досі вважають поворотним пунктом у "холодній війні".

Гельсінкі закріплював на папері, але дедалі частіше і на практиці, початок кінця войовничості в Європі, підтвердивши міжнародні кордони в тому вигляді, в якому вони існували, та зобов'язавши сторони, що підписали його, до мирного врегулювання суперечок. Гельсінський процес також став інститутом, який сьогодні називається Організацією з безпеки та співробітництва в Європі і який підтримує все — від контролю над озброєннями до свободи преси й прав людини.

Цікаво те, як це сталося. Ініціатива виходила з Кремля, який дивився на світ і бачив межі перемоги. У нього були війська в частині Берліна, Німеччини та Європи. Вона безпосередньо керувала поглиненими нею країнами, як-от Литва, Латвія та Естонія, і опосередковано — усім Варшавським договором. Москва могла жити з таким статус-кво.

Президент Джеральд Форд вхопився за цю можливість. Однак це дорого йому обійшлося: яструби критикували його за те, що він, схоже, визнав радянську анексію країн Балтії та погодився з пануванням Москви у своїй сфері впливу. Форд виглядав радше слабким, ніж сильним, але так завжди виходить із лідерами, які йдуть на компроміс заради миру.

Але що бачать Москва, Пекін, Пхеньян і Тегеран, дивлячись на світ у 2025 році? Ці чотири столиці фактично об'єдналися в автократичну й антиамериканську "вісь", і на їхніх картах видно кордони поразки.

Кремлівські війська вже давно виведені з трьох гордих прибалтійських країн і більшої частини Східної Європи, які з ентузіазмом вступили до НАТО. Іншим пострадянським країнам, насамперед Україні, не терпиться зробити те саме. Приниження від цього довгого відступу — головна мотивація для президента Росії Володимира Путіна.

Саме це змусило його напасти на Україну, спочатку обмежено, починаючи з 2014 року, потім повномасштабно, починаючи з 2022 року. Сьогодні його агресивна війна, схоже, застопорилася; фронт зсувається повільно. Як порівняти з галюцинаторними цілями війни 2022 року, коли Путін думав, що зможе поглинути всю Україну за кілька днів, будь-яке припинення вогню, навіть те, що дасть йому змогу зберегти нещодавні завоювання, знову буде рівнозначним визнанню кордонів поразки.

У Пекіні сприймають ситуацію приблизно так само. Там дивляться через Тайванську протоку і бачать самоврядну демократію, що процвітає, яка має бути провінцією, але має вигляд і поводиться як незалежна нація. Для китайських комуністів Тайвань — постійне нагадування про те, що громадянська війна не увінчалася їхньою перемогою, а залишилася невирішеною, і нинішні демаркації відображають свого роду поразку.

Те ж саме стосується і Пхеньяна. Кім Ір Сен вторгся на Південь, щоб возз'єднати Корею, але зазнав невдачі. Укладене в результаті перемир'я (яке не є мирним договором) досі тримається дуже неміцно, і його онук Кім Чен Ин, нині озброєний ядерною зброєю, продовжує домагатися реваншу. Навіть теократи Тегерана, який формально все ще є успішним революційним рухом, дивляться на регіональні карти, на яких видно поразку ісламу перед сіоністськими переможцями.

Важливо Трамп як новий Пригожин: що показала перша реакція Росії на ультиматум президента США

Усі основні закордонні антагоністи Трампа в цьому сенсі є іредентистами, причому ревними. На відміну від Рад 1975 року, вони не зацікавлені в тому, щоб визнати сьогоднішні кордони постійними. Що ж залишається миротворцю?

Нічого хорошого. Зате у нього є сила у вигляді величезної економічної, політичної та військової могутності Америки. У крайньому разі, він міг би використати її, щоб підпорядкувати собі Іран, який все ще не має ядерної зброї та вже ослаблений ударами Ізраїлю.

Але США, навіть маючи союзників, не зможуть здолати одразу дві, три або навіть усі чотири держави "осі", бо Пентагон готовий одночасно виграти тільки одну велику й одну малу війну. "Не дивлячись на те, що США — наймогутніша країна в історії людства, — каже Коткін, — американської могутності у світі недостатньо". Якщо сила означає здатність примушувати, то у Трампа її немає.

Залишається тонкість, або мистецтво угоди, яке, як стверджує Трамп, він опанував так само, як Сунь-Цзи опанував мистецтво війни. Йому знадобиться багато цього мистецтва, бо, по суті, Трампу потрібно придумати, як продати ці кордони ураження назад своїм антагоністам. Альтернатива — продаж України, Тайваню чи Південної Кореї та надання "осі" реальних перемог — була б не тільки слабкою, а й катастрофічною.

Навіть для лідера, переконаного в тому, що він "врятований Богом, щоб зробити Америку знову великою", така угода здається непосильним завданням. Тому в мене є кілька запитань.

По-перше, чому Трамп продовжує паплюжити союзників Америки, коли вони йому явно знадобляться для зміцнення його позицій на переговорах у Європі, на Близькому Сході та в Азії? По-друге, чому він так різко перейшов від схиляння перед Путіним (що само собою було поганою ідеєю) до презирства в перший же день свого другого терміну? Путін "руйнує Росію", — заявив Трамп, підписуючи указ перед пресою, і додав, що у Путіна "не все так добре" і "так не можна керувати країною".

Трамп здобув свій великий успіх на реаліті-телебаченні та хореографує своє президентство так, начебто це шоу, в якому він має виглядати сильнішим за всіх у кожному епізоді. Але спосіб протистояти противникам, озлобленим кордонами поразки, полягає в тому, щоб наполягати на кордонах, дозволяючи противникам заявляти про свою перемогу якимось іншим способом, який ще треба буде знайти. Чи вистачить у Трампа сміливості — ба більше, сили — уподібнитися Форду, щоб укласти мир? Нехай він впорається з цим завданням!

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо "Знищу економіку і заберу твій трон": як слід розуміти ультиматум Трампа Путіну