Твори про різні періоди нашої минувшини можуть бути цікаві іноземним читачам на тлі інтересу до України у світі

Чого очікувати 2025 року в українській культурі? Власними прогнозами щодо ключових тенденцій і подій поділилися літературна критикиня Анастасія Герасимова, кінокритик Кирило Пищиков, арткритикиня Євгенія Буцикіна й театрознавиця Ірина ЧужиноваЛІТЕРАТУРААнастасія Герасимова:2025 року художня література й надалі рятуватиме читачів від неідеального сучасного світу. Звідси популярність фентезі, наукової фантастики, трилерів і романтичних історій, яка залишається практично незмінною останніми роками.Мені хотілося б, щоб і в Україні більше розвивалася жанрова література. Адже це те, що має попит на іноземних ринках і може бути потенційно цікаве для перекладів. Якщо ніша фентезі в українській літературі почала активно заповнюватися, то наукової фантастики досі бракує. Між іншим, 2025-го в Польщі вийде роман письменника Макса Кідрука про колонізацію Марса "Нові темні віки. Книга 1. Колонія".Я вірю в потенціал українських авторів трилерів і горорів. Романи Євгена Ліра, Віталія Дуленка, Ілларіона Павлюка доводять, що гостросюжетні жанри нашим прозаїкам добре вдаються. Звісно, історичні романи теж. Твори про різні періоди нашої минувшини можуть бути цікаві іноземним читачам на тлі інтересу до України у світі, що не зникає, хоч би як нас намагалася переконати у зворотному російська пропаганда. Тому хочеться сподіватися на переклади Юрія Андруховича, Марії Матіос, Юрія Винничука, Наталки Сняданко.Наявність перекладів вкрай важлива у плані культурної дипломатії та для присутності нашої літератури у світовому контексті. Цьому вже кілька років сприяють програми грантів на переклади, які надають Український інститут книги та House of Europe. Завдяки їм українські видавці активно просувають своїх авторів за кордоном.Якщо продовжувати тему розвитку жанрової прози, то мрію про більшу кількість літературних конкурсів, зокрема для фантастики та детективів. Можна ще для дебютів. Було б непогано мати премію для нон­фікшну. Хоч багато хто ставиться до відзнак скептично, вони дають авторам незайву видимість і визнання, фіксують процеси в літературі. Тому їх має бути більше. Звісно, хочеться, щоб була окрема премія від літературних критиків. Доволі поширена думка, що літкритики в Україні немає, тож критиків теж. Це не так. Щоб у цьому переконати, потрібна потужна колаборація державної інституції та представників галузі, яка промотувала би критику. Адже студенти філфаків мають розуміти, що на них у професійному житті може чекати щось цікавіше за пере­кваліфікацію одразу після отримання диплома.Цьогоріч на українських читачів чекатиме багато цікавих перекладів. Вийдуть, зокрема, книжки нобеліа­тів 2024-го та 2023-го – "Уроки грецької" південнокорейської письменниці Хан Канг і "Трилогія" норвежця Юна Фоссе. Також з'являться торішні романи ірландської авторки Саллі Руні й американки Крістін Генни. Нарешті українською можна буде прочитати угорця Ласло Краснагоркаї та канадця Робертсона Девіса. Знакового нонфікшну теж вистачатиме. Наприклад, "Хто боїться гендера?" американської філософині Джудіт Батлер, "Квант: ­Айнштайн, Бор та велика суперечка про природу реальності" британського журналіста Манжита Кумара, "Решта – шум: слухаючи ХХ століття" американського музичного критика Алекса Росса.Прогнозів щодо тематики власне української літератури не робитиму, бо доки триватиме повномасштабна війна, вона осмислюватиметься й фіксуватиметься надалі. Видавці традиційно не розкривають релізів вітчизняних письменників. Але точно буде новий роман Тамари Горіха Зерня "Шептуха" та книжка Артема Чеха. Я скучила за прозою Катерини Калитко та Галини Крук. Хотілося б, щоб ці чудові авторки хоч трошки відійшли від поезії, хоча вона в них неперевершена.Думаю, що продовжиться тенденція щодо перевидань важливих художніх творів і літературознавчих праць. Є ще чимало вартих уваги книжок, які виходили в 1990-х чи на початку 2000-х.Загалом мій прогноз на 2025-й позитивний. Книговидавничий ринок не стоїть на місці. Сфері важко, бо бракує людей і потужностей друкарень, дорожчає папір, а наклади взагалі можуть бути знищені під час російських обстрілів. Утім, українці читають, відкривають книгарні, прозу та поезію перекладають іншими мовами. Стоїмо, бо які ще можуть бути варіанти?КІНОКирило Пищиков:Яка буде кіноіндустрія 2025 року? Питання доволі складне, адже на нього впливають різні фактори: ситуація на фронті, державна політика, творчі зусилля кіноспільноти та багато інших.Щоб оцінити майбутнє, іноді буває корисно озирнутися в минуле. З 2014-го український кінематограф переживає своєрідний ренесанс, стає популярнішим як у нашій країні, так і за кордоном. За 10 років у нас з'явилися нові імена, а фільми побували на головних міжнародних кінофестивалях. До 2022-го індустрія поступово нарощувала міць, однак повномасштабне вторгнення Росії багато чого змінило.Чимало кінопроєктів зависло на різних стадіях виробництва, тож попередній розвиток загальмував з об'єктивних причин. Саме тому частину релізів перенесли та відклали. Наприкінці 2024 року індустрії вдалося хоча б частково відновитися, але наслідки повномас­штабного вторгнення нікуди не дінуться і 2025-го, навіть якщо війна завершиться. Також слід додати, що її тема впливатиме на українське кіно не одне десятиліття.Іншим важливим фактором буде державна політика, а саме робота Державного агентства України з питань кіно, діяльності якого за останні роки не критикував тільки лінивий. Можна згадати скандальне призначення Марини Кудерчук на посаду голови, не менш скандальні пітчинги проєктів, підтримку серіальної індустрії замість кіно, численні спроби ліквідації однієї з найуспішніших культурних інституцій України – Довженко-Центру. У нинішніх умовах Держкіно – більше шкідливий орган, ніж корисний. Для повноцінних позитивних змін для індустрії воно має радикально трансформуватися. Проте це навряд чи станеться, адже після звільнення Марини Кудерчук у липні 2024-го тимчасовою виконувачкою обов'язків голови Держкіно стала Юлія Шевчук, яка була першою заступницею Кудерчук. Якихось якісних змін за цей час не відбувалося й, імовірно, не буде й цьогоріч.Нашій кіноіндустрії доведеться дедалі більше покладатися на саму себе, аніж на державну підтримку. Звісно, завжди є міжнародні партнери та фонди, які вже неодноразово долучалися до виробництва українського кіно. Для багатьох авторів це може бути розв'язанням проблеми, проте це все ж не панацея. Більша незалежність індустрії від держави має і свої плюси. Щонайменше режисер може мати більше творчої свободи, а отже говорити на складні та суперечливі теми.Є в індустрії позитивні тенденції, які мають продовжитися. Це насамперед участь українських фільмів у міжнародних кінофестивалях і боротьба за престижні нагороди. У січні лауреат "Оскара" Мстислав Чернов представить на американському кінофестивалі "Санденс" документальну роботу "2000 метрів до Андріївки". У лютому на Роттердамському кінофестивалі покажуть одразу кілька вітчизняних стрічок, зокрема торішню "Там, де закінчується Росія" Олексія Радинського. А "Порцелянова війна" Брендана Белломо та Слави Леонтьєва потрапила в оскарівський шортліст у категорії "найкращий документальний фільм". І це все тільки про початок року.Друга важлива тенденція – осмислення, переосмислення та відновлення української кіноспадщини. Цим, наприклад, регулярно займається колектив Довженко-Центру. Або ж згадати діяльність Групи Кінотрон, яка торік оцифрувала понад 200 кіноплівок з архівів Національної кінематеки України.У національному прокаті 2025-го очікується багато різних за жанром стрічок: космічна фантастика "Ти – Космос" Павла Острікова, камерна драма про початок повномасштабного вторгнення "Медовий місяць" Жанни Озірної, воєнний екшен "Кіллхаус" Любомира Левицького, байопік "Малевич" Дар'ї Онищенко й інші. Добре, що індустрія все ще знаходить шляхи та способи для існування, однак некомпетентна державна політика може рано чи пізно призвести до її краху.ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВОЄвгенія Буцикіна:Незважаючи на складні часи, візуальне мистецтво України продовжує розвиватися. І відомі, і нові інституції відкриватимуть важливі й цікаві виставки та запускатимуть освітні проєкти. Артвидавництва тішитимуть книжками про видатних митців і публікаціями вагомих досліджень історії української візуальної культури. Ось кілька тенденцій, які я могла б виокремити в цьому процесі.1. Наше минуле. Незмінною і неодмінною частиною розвитку мистецтва є дослідження його минулого. Наприклад, цьогоріч 150-літтю з дня народження Олександра Мурашка присвятять виставку в Національному художньому музеї України, а також вихід книжки про паризький період художника "Гріхи молодості" Дар'ї Добріян у видавництві "Родовід".2. Свіжа історія. Набирає обертів робота з осмислення зовсім недавньої історії українського мистецтва – 2000-х і 2010-х. Кінець минулого року ознаменувався відкриттям ретроспективи артгрупи Р.Е.П. у Національному художньому музеї. Цьогоріч на нас чекає персональна виставка однієї з ключових учасниць цього художнього об'єднання Лесі Хоменко й експозиція Відкритої групи в PinchukArtCentre. А виставка Анни Звягінцевої в Мистецькому арсеналі відкриє серію дослідницьких проєктів інституції про художників, які розпочали свій творчий шлях у ХХІ столітті.3. Деколонізація. Виявлення і розрізнення в мистецтві питомо свого та накинутого, віднайдення забутого і прихованого, відновлення історично-культурної справедливості є метою продовження роботи з міжнародними музеями та галереями щодо дослідження і достовірного позначення художників українського походження та ідентичності. 2025 року буде підбито підсумок відкриттю світу Олександри Екстер як української мисткині. "Родовід" разом з Українським музеєм у Нью-Йорку презентує видання "Олександра Екстер: сцена – це світ" Пітера Дорошенка, Івана Козленка, Оксани Семенік і Клер Стеблер українською, англійською та французькою мовами. Дедалі більше порушуватимуть питання локалізації та коренізації в сучасному мистецтві України. Цьогоріч і надалі бачитимемо більше експозицій, присвячених цим дослідженням. Наприклад, Дослідницька платформа PinchukArtCentre представить книжку "Повернення історії. Деколоніальність і мистецтво в Україні після 1991 року", а також виставку на цю тему.4. Низова ініціатива. Поряд із вагомими мистецькими інституціями, що створюють виставки-блокбастери, як-от Український дім і Мистецький арсенал у Києві, Jam Factory Art Center у Львові та ЄрміловЦентр у Харкові, спостерігаємо появу нових просторів меншого формату. Ці "низові" ініціативи напрочуд важливі для активного розвитку актуального молодого мистецтва, незалежного від державних і приватних інституцій. Лише у столиці відкрилися галереї The Stein Studio, "Кручі", КУТ, SPLAV, Eye Sea, Voitok, відновлений Музей-майстерня Ади Рибачук і Володимира Мельніченка, простір культури "Кудрявка" й інші, що здивують нас камерними, але сильними проєктами.5. Децентралізація. Відкривають нові простори поза Києвом і найбільшими містами України. В Івано-Франківську почне працювати артцентр "Промприлад", у якому запустять Школу культурних компетенцій. Активно продовжує роботу нещодавно створений центр KRCC у Кривому Розі. Представить, зокрема, феміністичну виставку "Візуальні голоси жінок" і покаже проєкт про інклюзію старшого покоління в мистецтві "Сонце сходить на заході" країнами Європи.ТЕАТРІрина Чужинова:Український театр – система, що складається зі 117 державних та комунальних і так ніким не порахованої енної кількості недержавних закладів, яких стало відчутно менше. Навіть на 11-му році війни він демонструє стійкість. Однак повномасштабне вторгнення ще більше обмежило в ресурсах театри у східній і південній частинах України, а також значно ускладнило їхнє життя в Дніпропетровській, Запорізькій і Чернігівській областях. Харків і Херсон так і не поновили мистецького життя, вже півтора року вистави там грають у підвалах. І людей, і грошей стало помітно менше – 2025 рік не обіцяє щось змінити.Колег на фронті все більшає. Тільки за останні пів року до лав захисників із видимого мені кола пішли дослідниця театру й режисерка Олена Апчел, театро­знавець Олексій Паляничка, актор і режисер-дебютант Роб Фельдман, спектакль якого "Копи проти Равликів" за п'єсою Ніни Захоженко грають у столичному Театрі на лівому березі. Але насправді цих імен сотні. Комусь, як мінометниці, квірперформерці Антоніні Романовій чи акторові, автору інсценізацій Олексієві Доричевському, вдається тримати зв'язок із театрами та хоч ди­станційно, але долучатися до проєктів. Хтось говорить, що нескоро повернеться до творчості. Хтось, як лялькар Валерій Дзех, у статусі військового розвиває проєкт "Культурний десант", що підтримує бойовий дух і трохи розвантажує психіку тих, хто на передовій. Наш досвід, з одного боку, розділяє нас, але цінності продовжують об'єднувати.Очевидно, що зріс запит на все українське. На історію, музику, літературу, кіно, українськомовні ютуб і тікток. Театр цей тренд посилює і підтримує. У різних містах з'явилися вистави про Володимира Івасюка та "неканонічного" Тараса Шевченка. Одна за одною виходять прем'єри сучасних драматургів – Ніни Захоженко, Ольги Мацюпи, Оксани Гриценко, Андрія Бондаренка, Наталки Ворожбит. "Конотопська відьма" режисера Івана Уривського довела, що театр може бути модний і гарно зроблений. Звісно, мені хотілося б, аби був не лише красивий, але й розумний. Як-от, наприклад, вистава Артема Вусика "Веселка на Салтівці" в харківському театрі "Нафта" або проєкт Рози Саркісян Fucking Truffaut, що його грають на сценах Варшави та Берліна. Іншими словами, українському театру не вистачає артхауса, андеграунду та концептуального мистецтва, якщо порівнювати з кіно, музикою чи живописом.А ще сподіваюся, що цього року вітчизняні театри всерйоз почнуть думати, як нам підключитися до комеморативних практик, напрацьовувати свої наративи про війну, давати раду із травмою, перестати називати все арттерапією, а натомість думати, чим можна посилити арттерапевтичні активності. Мій найбільший страх – це повернення до радянських лекал вшанування, глорифікації, героїзації та решти мертвих концепцій, які цілком можуть повернутися туди, де не сформульовано нових. Війна, зрештою, має стати для нас як громадянського суспільства передусім каталізатором змін. Тих, без яких не вижити.