Забуті в неволі: цивільні українки в російському полоні

«Я ділюся частиною свого болю й національною трагедією, яку переживає моя родина і вся Україна. Моя мама — насильно затримана та незаконно засуджена цивільна. В кожному своєму листі вона дякує за слова підтримки. Моя мама разом з іншими ув’язненими щодня тримаються за надію на хороші новини — що їх звільнять і повернуть в Україну. Але, на жаль, я все ще не можу написати їй ці слова», — з такими словами виступила Аксінья Бобруйко на Першому Всесвітньому конгресі щодо насильницьких зникнень.

Скільки українок сьогодні утримують у російських в’язницях — невідомо. За даними Офісу генерального прокурора, через незаконне ув’язнення порушено понад 4000 справ, а кількість постраждалих становить близько 15 тисяч цивільних. Але ця цифра не відображає реальної кількості тих, хто досі залишається в неволі, далеко від дому, родини та будь-якої надії.

З початку повномасштабного вторгнення Україні вдалося повернути 3672 громадян. Із них лише 5% — цивільні. А жінок серед них іще менше: тільки третина. Решта досі чекає на порятунок, перебуваючи в жахливих умовах, отримуючи суворі вироки, часто без жодного доказу їхньої провини.

Більшість потрапила за ґрати через сфабриковані звинувачення — антиросійські дописи, контакти з військовими або навіть перевезення знайомих через блокпост. Їх переслідують за законами, які Росія використовує як інструмент репресій.

Правозахисники зазначають, що для повернення цивільних заручників наразі немає жодного законодавчого механізму. Всі обміни, які відбуваються, ґрунтуються виключно на політичних домовленостях, а не на правових підставах. Женевські конвенції регулюють лише повернення військовополонених і тільки після завершення війни, залишаючи цивільних повністю беззахисними.

Росія могла б погодитися на обміни, адже ці жінки не становлять ні політичної, ні військової загрози. Вони не є стратегічними фігурами, а лише звичайними людьми. Але для Кремля вони — зручний інструмент тиску та маніпуляцій.

Повернення українок додому залежить від того, наскільки рішучою буде Україна у боротьбі за них. Ці жінки не мають голосу, щоби кричати про свій біль. Їхні долі вирішуються далеко від очей суспільства, в кабінетах дипломатів і на міжнародних платформах.

Україна має наполягати на їх звільненні, використовуючи кожну можливість, кожне слово, кожен майданчик. Бо за сухими цифрами статистики стоять життя матерів, дружин, сестер, які щодня живуть в очікуванні. Це боротьба за право на людське життя.

«Поза списками»

Затримані та взяті в полон українці, як військові, так і цивільні, поділяються на дві основні групи. Перша — це ті, хто має офіційний статус обвинувачених у кримінальних справах. Вони як правило утримуються у звичайних СІЗО, де мають змогу одержувати листи, посилки та мати побачення з адвокатами. Однак є винятки: до деяких СІЗО незалежних адвокатів не допускають. Друга група — жінки, яких офіційно не обвинувачують, але вони затримані чи перебувають у полоні. Вони фактично позбавлені будь-яких прав, і їхні рідні можуть роками не знати, де вони й чи живі взагалі.

До останнього великого обміну, що стосувався українок, було включено лише одну або двох цивільних, а також 11 військовополонених. Серед них було дев’ять кухарок із «Азовсталі» та дві медикині з «Айдару». Їхні співкамерниці — цивільні українки з Ростовського СІЗО — залишилися ув’язненими. Жодна з них не була ув’язнена менш як два роки, дехто перебуває за ґратами вже понад п’ять років.

Українські жінки, які опинилися в російських в’язницях, пережили нестерпний жах. Коли їх затримують, майже всіх піддають тортурам. Це стандартна процедура, щоби зламати людину. Це стосується і жінок, і чоловіків. Жорстокість не знає меж: їх б’ють, катують струмом, принижують, ґвалтують, змушуючи зізнаватися в тому, чого вони не робили. Навіть адвокати, які працюють із цими справами, кажуть відверто: далеко не всі історії можна розповісти, бо вони надто страшні.

«Я чула від підзахисних про те, як катували жінок. Деяких менше й легше, ніж чоловіків, але деяких — наприклад, медикинь із «Айдару» — так само, як і чоловіків, жахливо», — розповіла російська адвокатка.

Частина судових процесів відбувається відкрито, а частина — за зачиненими дверима. Умови утримання жінок теж різні: в Ростовських СІЗО та Лефортово вони нормальніші, проте в інших місцях ситуація може бути значно гіршою.

Наталія Власова

ЇЇ катували надзвичайно жорстоко. Били, застосовували струм, і це відбувалося на очах інших ув’язнених. Наталія потрапила до полону ще в березні 2019 року. Її затримали на КПВВ «Оленівка» так званої ДНР за сфабрикованою справою про співпрацю з українськими спецслужбами. Над нею чотири місяці знущались у катівні «Ізоляція». Тортури були настільки нестерпними, що Наталія благала своїх катів убити її, але ті лише сміялися.

«Те, що робили з Наталією Власовою, — поза межами людяності. Її катували так само жорстоко, як чоловіків, без жодних послаблень», — додає російська адвокатка.

Усі, хто пережив «Ізоляцію», свідчать про жахливу жорстокість бойовиків, які застосовують фізичні та сексуальні тортури як частину психологічного знищення.

Невідома онкохвора жінка

Катування та жорстокість у російських в’язницях не припиняються навіть тоді, коли йдеться про тяжкохворих. Одна з таких жінок — онкохвора полонена, якої не шукають рідні. Її ім’я невідоме, як і деталі справи. Адвокатка, яка намагається допомогти, поділилася часткою інформації: «Мені про неї розповіли інші ув’язнені. Я знаю, що її прізвище Хрустовська. У неї рак другої стадії, і цей стан може швидко погіршитися до третьої чи четвертої, після чого шанси на одужання майже зникають. Я не розумію, чому за неї ніхто не бореться. Вона перебувала в одній камері з моїми підзахисними. Вони переповіли, що в неї є сестра. Я сподіваюся знайти її, аби спробувати допомогти».

Жінки, які перебували з Хрустовською в одній камері, згадували про її вкрай важкий стан: постійне виснаження, біль і повну відсутність медичної допомоги. Хворобу жінці доводиться переносити без ліків та без підтримки близьких.

Маргарита Харенко

35-річна жінка отримала 20 років позбавлення волі за сфабрикованою справою. Наразі вона перебуває у СІЗО Новочеркаська, але незабаром її мають етапувати. Що чекає на неї далі — залишається невідомим.

«Ми тримаємо зв’язок через «ЗонаТелеком». Маргарита регулярно пише мені, і я намагаюся передавати їй продукти та речі. Але я розумію, що цей зв’язок може обірватися після етапування, адже ця система працює не скрізь», — розповідає адвокатка.

20 років за ґратами — це вирок, який знищує не лише її свободу, а й майбутнє. У свої 35 років Маргарита незаміжня й не має дітей. Цей термін позбавляє її шансу стати матір’ю, створити сім’ю, жити повноцінним життям.

Яніна Акулова

36-річну Яніну Акулову з Мелітополя, матір двох дітей, затримали за перевезення знайомих. У машині знайшли вибухівку. Хоча жодного вибуху чи жертв не було, Яніні інкримінували «терористичну діяльність». І засудили до дев’яти років позбавлення волі.

«Її катували електрошоком, били, тримали в підвалі цілий місяць. Потім перевезли до Лефортова в Москві. Для неї це було схоже на порятунок, бо там хоча б дотримуються мінімальних норм утримання», — розповідає адвокатка.

На момент арешту її молодшій доньці було лише п’ять років, а старшій — п’ятнадцять. За цей час їхній дідусь, який боровся з онкологією, помер. Діти тепер живуть із бабусею на території, підконтрольній Україні.

Яніна перебувала в СІЗО №3 Новочеркаська Ростовської області, очікуючи розгляду апеляції. Наразі вона вже на етапі, й востаннє писала з Пермського краю, ймовірно, перебуваючи в транзиті. Куди саме її відправили — невідомо ні їй, ні її адвокату, ні рідним. Адвокатка додає: «Яніна — сильна, неймовірно стійка жінка. Вона не здається, навіть за таких умов. Але її місце вдома, поруч із дітьми, які так на неї чекають».

Ольга Бараневська

61-річна вихователька дитячого садка з Мелітополя усе життя присвятила дітям. 2022 року вона залишилася в окупованому місті, щоб доглядати за літніми батьками, які не могли покинути дім через поганий стан здоров’я. Її принципова відмова співпрацювати з окупаційною владою стала причиною переслідувань.

«Мама завжди казала, що не може зрадити себе та свою країну. Їй пропонували великі гроші, але вона відмовилася працювати в дитсадку під керівництвом окупантів», — розповідає її донька Аксінья.

15 травня 2024 року ввечері Ольга вийшла до магазину. Коли повернулась, біля дому на неї вже чекали. Їй дозволили занести продукти та поставити велосипед у дворі. Протягом 44 днів її рідні не знали, де вона. Лише за півтора місяця стало відомо, що її тримали в підвалі на окупованій території Запорізької області.

Катування, які вона пережила, були жорстокими. Її били, застосовували електрошок, змушували зізнатися у злочинах, яких вона не скоювала.

«Мамі інкримінували зберігання вибухівки та передачу інформації українським військовим. Вона не мала до цього жодного стосунку, але з неї вибивали зізнання», — додає Аксінья.

Донька Ольги зверталася до всіх можливих українських органів: у Нацполіції зареєстрували справу про зникнення, до СБУ було подано заяву про викрадення, а до Національного інформбюро передали дані для включення Ольги до списків утримуваних цивільних. Крім того, Аксінья подала заяву до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, щоб Ольгу включили до списків для обміну, а також передала інформацію про стан здоров’я матері до Міжнародного Червоного Хреста.

Попри всі зусилля родини, яка звернулася до українських та міжнародних організацій, Ольгу не вдалося звільнити. Врешті-решт Аксіньї вдалося встановити зв’язок із матір’ю за допомогою волонтерів. Правозахисники з організації «Пошук.Полон» допомогли їй зрозуміти, як комунікувати з утримуваними, оформили всі необхідні документи та передали дані про Ольгу до міжнародних організацій.

У вересні 2024 року її перевезли до Донецького СІЗО №1, а в листопаді засудили до шести років колонії за статтею «зберігання та розповсюдження вибухових речовин» (Стаття 222.1 КК РФ). Ольга, яка страждає на цукровий діабет першого типу, втратила у в’язниці 20 кг ваги. Вона є інсулінозалежною, але їй неодноразово відмовляли в медичній допомозі, навіть під час нападів.

«Мама почувається зломленою, але вона тримається заради нас. Її психіка дуже постраждала після смерті її матері в листопаді минулого року», — каже Аксінья.

Зараз Ольга виживає завдяки передачам продуктів, ліків та одягу, які організовують волонтери та інші родичі утримуваних жінок. Її донька використовує «ЗонаТелеком» для листування з матір’ю, але цього замало: «Мама пише, що тримається. Але я знаю, як їй важко. Вона втратила здоров’я й майже всі сили, але не втратила віри».

Апеляцію у справі Ольги призначено на 27 січня 2025 року. Аксінья, яка наразі проживає в Німеччині, робить усе можливе, щоб привернути увагу до справи своєї матері. Родина та правозахисники сподіваються на підтримку міжнародної спільноти, щоб повернути Ольгу додому.

Вікторія Клетченко

24-річна дівчина до війни жила звичайним життям, працювала у сфері мікрокредитів і планувала своє майбутнє в Україні. 2023 року її затримали в Каховці за звинуваченням у «шпигунстві» та «державній зраді» (ст. 276 КК РФ). Докази її звинувачення «залізні» — в її телефоні була інформація, яка «загрожувала безпеці РФ».

Вікторію кілька днів тримали у ФСБ, а потім перевезли до Ростова-на-Дону. У жовтні 2023 року її засудили до 10 років колонії.

«Віка завжди була наївною, щирою дівчинкою. Вона вірила у справедливість і в те, що її не торкнуться ці репресії. Вона навіть не думала ховатися чи бути обережною. Вона була впевнена, що чинить правильно, підтримуючи Україну», — каже її тітка Вікторія Кузнєцова.

Зараз Вікторія перебуває у жіночій колонії в місті Азов Ростовської області. Вона страждає на виразку дванадцятипалої кишки та хронічну ангіну, але не отримує належного лікування. Також у Вікторії серйозний алергічний дерматит, її шкіра вся в ранах. Через венозну недостатність її ноги вже вкриті коричневими плямами. Якщо цього не лікувати, на місці плям з’являться трофічні виразки.

До того ж у Вікторії серйозні проблеми із серцем: часто дуже сильно підвищується тиск, а вроджена тахікардія лише ускладнює її стан. Родина підтримує зв’язок із Вікторією через телефонні дзвінки та листування.

«Віка завжди каже, що тримається, але її голос змінився — у ньому туга й втома. Я знаю, як їй важко», — з болем додає її тітка.

Вона намагається боротися за племінницю, співпрацює з адвокатами та правозахисниками. Арешт Вікторії важким тягарем ліг на всю сім’ю. Мати доглядає за двома літніми бабусями та домашніми улюбленцями Вікторії, що залишилися без хазяйки.

«Я часто плачу, коли чую її голос. Віка мене заспокоює, але я знаю, як їй там важко. Вона намагається бути сильною, навіть коли сил майже не залишилося», — додає тітка.

Важлива кожна хвилина. Якщо цих жінок не повернути додому, вони просто зникнуть. Хтось загине від хвороб без ліків, хтось не витримає тортур, а хтось згасне. Правозахисники закликають: українська влада має діяти зараз, бо кожен день зволікання — це наближення до безвісті.