Сумнівайся в усьому: як доводити правду в часи дезінформації, маніпуляцій і штучного інтелекту

Під час одного з моїх недавніх тренінгів із медіастійкості учасниця за допомогою штучного інтелекту згенерувала брехливе повідомлення про те, що її рідне місто в центрі України, далеко від лінії фронту, захопили. Штучний інтелект згенерував повідомлення у стилі новини в медіа, підібрав десять заголовків, підготував окремі тексти для різних соцмереж і аудиторій. Це було зроблене просто наживо, на занятті, за пару хвилин.

Мене це вкотре вразило, хоча вправу цю я пропоную не вперше. Упевнений, що якби ми продовжили, то змогли б створити фото- й відеопідтвердження, а також легко та швидко розповсюдити це в соцмережах. Це показує, що створити й поширити брехню нині — дуже просто, з цим упорається навіть людина без жодного досвіду.

Раніше, коли між читачем і інформацією стояли журналісти та редактори, новини хоч і не завжди були правдивими, але мали вищу якість завдяки професійним стандартам. Медійники перевіряли правдивість фактів, точність цитувань, давали інші точки зору й контекст. Принаймні, якісні медіа намагалися так робити.

Сьогодні ж кожен, хто має смартфон і доступ до інтернету, може стати автором контенту. Роль журналістів і редакторів у цьому зменшилася, й може видатися, що вони не потрібні. Ніхто не редагує наші дописи в інстаграмі, телеграмі чи фейсбуці, якщо вони не порушують доволі розмиті правила спільноти. А завдяки алгоритмам соцмереж цей контент може потрапити до мільйонів людей. Поява штучного інтелекту масштабує ці можливості до промислових розмірів. 

Наприклад, із початком війни користувачі соцмереж поширюють фото та відео з місць бойових дій. Проте не всі ці матеріали є достовірними. З'являються фотографії або відео, які спершу подають як кадри з фронту, але потім з'ясовується, що це старі зображення з інших конфліктів або навіть із фільмів. В інших країнах поширюються відео політиків у неприродних для них обставинах, що їх дискредитує.

Або ж під час пандемії COVID-19 з’явилися «розслідування», які поширювали теорії змови про вакцини або походження вірусу. Деякі матеріали маскувалися під журналістські статті з посиланнями на «експертів» і «фахівців», але при цьому не наводили жодних достовірних джерел або досліджень, що підтверджували ці твердження.

Звісно, не кожен читач чи глядач вивчатиме журналістські стандарти чи етичні кодекси. Можна, звісно, спробувати раціоналізувати поведінку читача або глядача, щоразу рекомендуючи йому перевіряти авторство статті, допису чи сюжету, шукати першоджерела фотографій чи дізнаватися про компетентність експерта-коментатора. Але це все ж певні зусилля — і я прекрасно усвідомлюю, що не кожен буде їх докладати. У нас просто бракує на це часу, бо ми вже читаємо за тиждень більше, ніж наші пращури — за все життя.

Однак для пересічної людини, яка дивиться телевізор, читає телеграм чи переглядає фейсбук, може бути корисним простий принцип, який я назву презумпцією фейковості або сумнівності новин. Він означає, що ми повинні сумніватися в правдивості інформації, поки сам автор не надасть доказів її достовірності.

Ідея в тому, що тепер споживач контенту повинен запитувати: «Чому я маю вірити цьому?» — і шукати відповіді безпосередньо в матеріалі. Наприклад, якщо це фото, то автор має вказати походження й авторство зображення, подати підпис із поясненнями, що саме зображено. Тоді читач має змогу легко перевірити його достовірність. Інакше немає жодних доказів, що зображення не згенероване, не змінене або невідповідне.

Якщо йдеться про якийсь факт, то він має бути перевірений особисто автором, щоб таким чином показати, що це не вигадка штучного інтелекту чи не чиясь фантазія або брехня. А якщо він поданий факт не бачив сам, то має вказати джерело — і вже сам читач або глядач робить висновки, наскільки воно достовірне. Довіру ж до автора ми формуємо з огляду на репутацію медіа, в якому діють ці вимоги. Наприклад, до того ж Суспільного.

Коли історію коментує сторонній фахівець, то саме автор має показати, що він є компетентним у темі, навівши його регалії, досягнення, звання чи статус. Інакше де гарантія, що це не сумнівний або недоброчесний «експерт» з усього на світі, просто підписаний чи названий «експертом»?

Автор має чітко розрізняти факти й думки, а також забезпечити рівноправне представлення різних точок зору в конфліктних питаннях.

Це стосується всього контенту в медіа — фото, текстів, відео, аудіо або навіть предметів із місць подій. Як автор доводить, що ці речі не є фейками? Ідея в тому, що читач або глядач повинен бачити докази правдивості прямо в самому матеріалі.

На мій погляд, це і є сутність презумпції сумнівності чи фейковості новин — споживач має усвідомлювати, що новини можуть бути неправдивими, і автор має надати переконливі докази їхньої правдивості.

Ці докази повинні бути надані безпосередньо в матеріалі, бо часто ми читаємо новини в транспорті або на ходу, не маючи часу для додаткової перевірки. Ми споживаємо контент не вдумливо, а фоново. Враховуючи це, автор повинен забезпечити пояснення та факти, які підтверджують правдивість повідомлення.

Таким чином, кожен елемент матеріалу, чи то цитата, твердження чи навіть епітет, має бути підкріплений відповідними доказами. Це дозволить споживачу контенту краще орієнтуватися в тому, що перед ним — правдива новина чи брехлива або маніпулятивна. І це важливо, адже на основі цього ми формуємо свою поведінку та приймаємо рішення.

Зараз дуже легко поширювати дезінформацію, як показав приклад із першого абзацу, і саме автори новинних повідомлень повинні докладати зусиль, щоб переконати свою аудиторію в правдивості своїх матеріалів. Якщо це не робиться, вони ризикують бути сприйнятими як джерела неправди або маніпуляцій, адже нині створити будь-який контент і поширити його зовсім нескладно.

Титульне фото: Getty Images