Грай за Україну, або чому українцям не варто знецінювати свої досягнення

"Моя перемога - це в один день стати сильною жінкою, яка чекає чоловіка з війни, яка стала водієм великого авто за 1 день, яка почала ремонт в квартирі без сторонньої допомоги, яка стала для доньки і батьком і залишилася мамою..."Це унікальна історія перемоги однієї українки. Перемоги над обставинами та над собою.

Це також одна із тисяч історій звичайних українців, які живуть в умовах повномасштабної війни в Україні, або вимушено з неї емігрували."Я жив у повній апатії. Я нічого не міг робити, валявся на ліжку і грав плейстейшн. Мене нічого не цікавило. Я не мав жодного досвіду, я не знав нічого, тому не міг знайти роботу. Тільки-но на нашу землю ступила війна - я зрозумів, що сидіти склавши руки - найгірший варіант, тому почав волонтерити у місцевих благодійних фондах і паралельно із цим шукав роботу. Почав робити те, від чого кафував найбільше - створення відео. Мій талант помітили і з того часу я пройшов з позиції рядового креативника до позиції тімліда... Паралельно із цим відбувся розвиток моєї благодійної діяльності і ми з друзями заснували фонд, який з місяця у місяць допомагає ЗСУ знищувати ворога"."На початку війни я з чоловіком та трьома дітьми виїхали в Америку. Пробула там рік і зрозуміла, що дуже хочу повернутись в Україну. Чоловік не хотів, бо з'явилась високооплачувана робота. Я дуже боялась повертатись сама, тим більше у місто, де нема рідних та близьких. Але ми повернулись. Я і троє дітей. В мене було безліч проблем… Але на сьогодні я загартувалась, навчилась безлічі речей, про які навіть не здогадувалась, бо постійно була за спиною в чоловіка, знайшла нове хобі та займаюсь улюбленою справою, про яку завжди мріяла. Як на мене - це моя велика перемога".Саме великої Перемоги ми бажали один одному на початку повномасштабної війни в Україні. Це було вітання, яке виглядало доречним на всі випадки життя в умовах тривог, нічних шахедів та ракетних обстрілів.Нині побажання Перемоги звучить все рідше. Очікування затягнулось. Розмови та соціальні мережі повняться зневірою, військові збори закриваються все важче, а особисті здобутки тисяч українців, які наближають країну до Перемоги, знецінюються на фоні загального стану справ.Необхідно змінювати цю ситуацію та вселяти в людей віру і оптимізм - вирішили у 2024 році на Новій пошті. Компанія закликала українців поділитись власними історіями здобутків у рамках акції "Грай за Україну" і таким чином підтримати та надихнути інших співвітчизників на нові звершення."Я знаю справжню ціну як перемог, так і поразок. Іноді невдачі приносять більше болю, ніж радість від перемог. Проте зараз головне - пам'ятати про невеликі досягнення, які ведуть нас до великої мети", – зазначає амбасадорка кампанії, легендарна українська тенісистка Еліна Світоліна. Ексклюзивний червоний м'ячик отримує кожен, хто поділився своєю історією перемоги.Для учасників проєкту такий сувенір - визнання зусиль та старань, адже зберігати мотивацію у довгострокових цілях вдається тільки тоді, коли бачиш результати своєї праці в процесі. Саме тому "Грай за Україну" так яскраво демонструє, що варто фіксувати, усвідомлювати та святкувати найменші перемоги."За пару місяців до початку повномасштабного вторгнення я вирішив звільнитись і почати працювати самостійно. Все було добре, я розвивався і дохід теж ріс. Після страшної ночі 24.02.2022 року все зупинилось і роботи не було декілька місяців, після чого я потрохи почав відновлювати всі робочі процеси. Було важко…Пройшло ще трохи часу і я прийняв присягу на вірність українському народові. Проте незважаючи на це моя справа працює з моїми підказками і люди можуть отримувати зарплату, клієнти отримують той продукт, який бажають. А держава отримує податки, які ми маємо сплачувати"."До війни трохи займався спортом на рівні любителя. Приймав участь в змаганнях. Пробіг більше 40 марафоні - 42км, більше 100 напів марафонів - 21км, один раз пробіг ультрамарафон - 100км. 4 рази проходив повну дистанцію IronMan - 4 км плавання, 180 км велосипед, 42км біг. Був одним із засновників - бігового клубу Running club Poltava - любителів бігу міста Полтави. До війни тренував людей в підготовці до різних змагань на різні дистанції.Під час повномасштабки пішов добровольцем на війну. Проходив службу по місту, а також працювали на Сумському напрямі біля кордону. В 2023 році брав участь в бойових діях на Донбасі. А саме - під Соледаром. Під час бою отримав важке поранення - влучило рпг. Уламок в голову, уламок в груди, уламок в бік і пробив ліву легеню. Втратив половину обличчя. На жаль під час бою евакуація була не можлива через сильний обстріл.Було важко дихати і рухатися. Але саме завдяки спорту, тренуванням, важким дистанціям пішов сам на евакуацію - своїми силами. Було важко, але 2 км пройшов під обстрілом до найближчих безпечних позицій. Саме завдяки спорту і мотивації, вважаю, я вийшов звідти живим. Добравшись до позицій, мене взяли на приціл свої, тому що весь обяг був в крові та бруді. Вони не сильно розуміли, хто перед ними. Прийшлося на колінах ставити і писати на бруді на земля свій позивний.Після цього все стандартно - Краматорськ, Дніпро, в Київ на гелікоптері. Більше 21 операції.З весни 23 року знову почав тренуватися. На сьогодні пробіг вже 4 напів марафони - звісно не так швидко, як раніше, але не зупиняюся і працюю далі. В 2025 вже зареєструвався на напів марафон та марафон.Зараз я ветеран війни та маю 2 групу інвалідності. Попереду ще багато операцій. Але продовжую тренуватися, треную людей в клубі. Раджу всім не зупинятися, не опускати руки, займатися своєю улюбленою справою, роботою, хобі. Адже в цьому і є один з кайфів життя. В моєму випадку - це врятувало мені життя. Живіть! Допомагайте ЗСУ! Вірте в перемогу"."Після поранення я втратив обидві ноги, а також, на жаль, обох побратимів. Лежачи у шпиталі в мене виник страх, що я вже ніколи не зможу жити попереднім життям. Але завдяки лікарям, психологам, протезистам та реабілітологам, я зміг побороти цей страх. Вважаю це особистою перемогою, яка коштувала мені неймовірних зусиль. І це лише перша перемога, адже життя не стоїть на місці. Зараз я живу повноцінне життя, та даю натхнення іншим. Адже за малими перемогами стоять набагато величніші, і зупинятися не варто, навіть якщо в тебе немає ніг!"Після подібних історій перемоги багатьом хочеться заперечити та змалити свої особисті. Це нормально, пояснює психотерапевт, військовий психолог та ветеран Олексій Карачинський. "Контекст війни піднімає рівень глобальності. І на цьому рівні дуже легко знецінити будь-що. Наприклад, купівля кількох машин дружиною військового для його підрозділу картину на фронті не змінює, – зазначає він. – Але якщо розглядати купівлю цих авто за критерієм не глобального результату, а оцінки зусиль конкретної жінки в певних обставинах, то це велика перемога".Сотні історій кампанії розпочинаються обмовками "маленька, але дуже дорога мені", "це дрібничка", "чим могла", а за цими словами слідують розповіді гідні найкращих екранізацій. Про те, як під час окупації Київської області у дівчини вийшло "дістати пальне, виїхати подалі від пекла та вберегти матір і сестру". Про те, як збір кришечок від пляшок для виробництва протезів "у себе вдома малими кількостями" трансформувався у благодійний фонд з відповідним профілем роботи. Про те, як радіотехнічне хобі "визначило подальшу долю" хлопця і тепер він збирає для фронту FPV Дрони. Про те, як після влучання ракети в будинок було створено Штаб потерпілих мешканців та організовано допомогу всім жителям.До речі, подібна "екранізація історії" дозволяє присвоїти собі свою перемогу. "Це психологічний прийом - децентрація, яка допомагає подивитися на ситуацію з іншої перспективи. Не з епіцентру, а немовби з боку. Відійти від власного суб'єктивного сприйняття та спробувати об'єктивно зрозуміти і оцінити. Своїм клієнтам я інколи рекомендую уявити, що він чи вона - людина, про яку знімають документальне кіно, або, що це зробила їхня дитина, яка підросла і опинилась в ідентичній ситуації. Адже дитину ми любимо і її перемогу визнаємо", – пояснює Олексій Карачинський."Хочу розповісти історію своєї маленької втечі. Я родом із Луганська, і так вийшло, що я пережила окупацію ще підлітком, яка мріяла, як і всі, про краще життя. До 2019 року я не мала можливості виїхати. Спроб було три. Моя мама ховала від мене мої документи, а можливості перетнути кордон без них у мене просто не було. Тому, навчаючись в академії культури та мистецтв у Луганську, я вдалася до невеликого обману, вдавши ректора свого університету і зателефонувавши своїй матері з проханням принести відповідні документи на подання захисту диплому. Я була на 3 курсі. Звичайно, говорила по телефону не я)Все вийшло. Я забрала документи, відрахувалась з академії та з одним маленьким рюкзаком виїхала на підконтрольну територію. Я тут уже 5 років. Це моя маленька велика перемога…"."Коли я приїхала до Німеччини, то відчула цілий мікс емоцій - від полегшення через втечу від війни до страху перед невідомістю. Мій досвід і безвихідь були моїм найбільшим ресурсом, але дорога до визнання була непростою.На початку свого шляху я зіштовхнулася з недовірою, оскільки я була новачком із чужої країни. Крім того, особисті виклики й розлука з родиною ще більше тиснули, не кажучи вже про бюрократію, яка здавалася безкінечною. Але я знала, навіщо це роблю. Я хотіла довести - насамперед собі, що я гідна посідати своє місце, що здатна досягти більшого навіть у складних обставинах.Я старанно вчилася, докладала максимум зусиль у проєктах, не боялася брати на себе відповідальність. Через два роки мої зусилля принесли результат. Я стала старшим інженером у великій автомобільній компанії - позиція, яку багато хто тут здобуває роками. Вони побачили в мені фахівця, який привносить щось унікальне, і я зрозуміла, що це визнання також і для моєї країни, яка, попри всі випробування, виховала мене сильною.Ця перемога - моя власна внутрішня битва, де я подолала не лише труднощі адаптації, але й власні сумніви, ставши прикладом для тих, хто також шукає свій новий шлях".Війна роз'єднує перш за все різними досвідами, які ми переживаємо. Саме тому ця кампанія Нової пошти реалізувалась не лише в Україні, а також в Польщі та Німеччині, де проживає найбільше наших співгромадян: у Німеччині - понад 1,2 мільйона осіб, Польщі - понад 800 тисяч осіб.Часом в історіях з Польщі та Німеччини можна зчитати виправдання і почуття сорому, що такий важкий період для держави люди переживають не разом з нею, або роблять, на їхню думку, недостатньо. "Це дуже непросте почуття - сором. Воно про дію, яка протирічить суспільній моралі, - пояснює військовий психолог Олексій Карачинський. – А мораль зараз дуже завищена. От наче не соромно - це бути у війську. Але, наприклад, артилерист, який знаходиться не на нулі, відчуває сором, що він не штурмовик. То виходить єдине, ким не соромно зараз бути - це штурмовиком?"Насправді ж відповідь на запитання про те, що нині не соромно, можна знайти у іншій половині історій кампанії: найбільша перемога людини завжди над самим собою. Під час війни українці розповідають про силу тіла та духу; про те, як змінили власні цінності та відкинули упередження; про те, як вивчили українську, англійську, іспанську та інші мови; як здобули новий фах та родину; як позбулись шкідливих звичок чи зайвих кілограмів.

Поділитися

Поділитися сюжетом

Джерело матеріала

Gazeta UA

Оригінальна версія

Згадувані персони

Элина Свитолина

Спортсмен

4 згадки

Полет фантазии начался: ПК-версия Hogwarts Legacy получила поддержку модов

GameMag

2025-01-30T23:06:52Z