Чому Іран програв ще до поразки: кінець стратегії "сірої зони"

"Сьогодні ви можете сісти в машину в Тегерані і вийти з неї в Дахії, в Бейруті". Через п'ять років і два місяці після того, як генерал Касем Сулеймані зробив цю заяву, Ісламська Республіка Іран відступає. Повітряні та наземні шляхи постачання з Ірану до Лівану тепер проходять через Сирію, де після недавнього падіння режиму Асада панують суніти. Навіть якби в Ірану був простіший шлях сполучення з Ліваном, "Хезболла" зараз ослаблена як ніколи внаслідок безжальних ударів Ізраїлю. За словами одного високопоставленого командира Корпусу вартових революції Ірану: "Ми програли на всіх фронтах".

Фокус переклав статтю аналітика Фарзіна Занді про геополітичну поразку Ірану на Близькому Сході.

В останні десятиліття Іран міг стримувати супротивників і вести війну в основному методами "сірої зони". А структури, ресурси та союзники, які дозволяли йому це робити, зараз зруйновані. Але ерозія іранської стратегії "сірої зони" почалася вже тоді, коли Асад ще перебував при владі, а "Хезболла" становила для Ізраїлю страшну загрозу. Економічна дисфункціональність і політичні заворушення в Ірані не дозволили державі зробити ситуацію більш стійкою. У цій статті я спробую показати, як економічні проблеми Ірану, підживлювані внутрішніми суперечностями між зацікавленими сторонами в уряді, підірвали його геополітичні амбіції і завадили йому перетворити регіональний вплив на стійкі економічні важелі, що означає потенційний поворотний момент у його регіональних стратегіях.

Битва в тумані

Стратегія "сірої зони" Ірану є стратегічним підходом, який балансує на межі між конвенційними бойовими діями та суперництвом у мирний час. Вдаючись до двозначності та заперечення і спираючись на проксі, Іран використовує такі організації, як "Хезболла" в Лівані, хусити в Ємені та воєнізовані формування в Іраку й Сирії, щоб проєктувати вплив і кидати виклик супротивникам — наприклад, протистояти Сполученим Штатам як домінантній зовнішній силі на Близькому Сході, а також їхнім регіональним союзникам, Ізраїлю та Саудівській Аравії. Використовуючи асиметричну тактику, включно з політичною, економічною, соціальною, розвідувальною і військовою підтримкою різних недержавних суб'єктів, Іран переслідує свої геополітичні цілі, уникаючи повномасштабного конфлікту. Ця стратегія дозволяє Тегерану розширювати свій регіональний вплив, врівноважувати своїх суперників і правдоподібно заперечувати свою провину перед обличчям критики міжнародного співтовариства або заходів у відповідь. Сполучені Штати намагаються протистояти цій стратегії різними способами, приділяючи особливу увагу підходам "натиск" і "відкат".

Відправна точка

Попри початковий оптимізм 2021 року щодо прихильності президента Джо Байдена відродженню ядерної угоди з Іраном (Спільний всеосяжний план дій), переговори не привели до жодних угод. Тоді адміністрація, по суті, провела кампанію тиску, набагато менш агресивну, ніж навіть політика "максимального тиску" адміністрації Трампа.

Під час відновлення ядерних переговорів перший напад на торгові судна за президентства Байдена стався 29 липня 2021 року. Цього дня комерційний нафтовий танкер MT Mercer Street, керований ізраїльською компанією, був атакований безпілотниками біля берегів Оману. Ці проблеми ще більше загострилися після того, як хусити завдали безпілотних і ракетних ударів по аеропорту Абу-Дабі та еміратській нафтовій інфраструктурі — за повідомленнями, за підтримки Ірану.

Ця напруженість у відносинах наклалася на вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року. Під час конфлікту з'явилися повідомлення про те, що Іран постачає Росії безпілотники, і це викликало невдоволення Європейського Союзу. ЄС як основний посередник на ядерних переговорах уже понад десять років прагнув досягти угоди між усіма сторонами. Останній значний раунд переговорів відбувся у Відні в серпні 2022 року, коли Європейський союз представив "остаточний текст". Однак Іран зажадав внести в нього додаткові правки, що завело переговори в глухий кут. Іранські прихильники жорсткої лінії на переговорах з оптимізмом говорили про "сувору зиму в Європі", розглядаючи її як потенційний важіль для отримання додаткових поступок під час переговорів.

Економіка, що визначає рішення

Після того як Іран відмовився від підписання остаточної угоди, у Перській затоці, Червоному морі та прилеглих районах сталося кілька серйозних нападів на торгові судна. На тлі цих подій Іран намагався різними способами посилити тиск на Сполучені Штати та їхніх партнерів на Близькому Сході. Ці конфлікти мали глибокий і негативний вплив на регіональну економіку і світову торгівлю, а всі спроби "відтіснити" Іран, щоб обмежити або зупинити його просування, виявилися неефективними.

Крім втручання в глобальну торгівлю, країни регіону були стурбовані своїм економічним розвитком і спробами залучити значні прямі іноземні інвестиції. У період з 2011 по 2021 рік Ізраїль лідирував у регіоні з 238% зростання прямих іноземних інвестицій (з 9,1 млрд доларів до 30,7 млрд доларів), за ним слідували Об'єднані Арабські Емірати зі стійким 189% зростання (з 7,2 млрд доларів до 20,7 млрд доларів). Саудівська Аравія зареєструвала 18% зростання (з 16,3 до 19,3 мільярда доларів), причому її економічні амбіції тісно пов'язані з програмою Vision 2030. Тим часом реальний ВВП Туреччини неухильно зростав, досягнувши за той самий період середньорічних темпів зростання в 5,7% і посівши до 2021 року 17-те місце серед найбільших економік світу.

Ці масштабні економічні зусилля багато в чому залежать від одного ключового фактора: стабільності. Потреба економіки в стабільності могла б створити основу для угод, спрямованих на усунення джерел нестабільності, таких як діяльність Ірану в регіоні. Однак на тлі цих проблем ХАМАС несподівано напав на Ізраїль у жовтні 2023 року, що призвело до ще однієї стратегічної пастки для амбітного Ірану, який в останніх конфліктах також виступає на боці Росії. Цього разу черга Ірану зіткнутися з більш масштабними наслідками.

Від натиску до відкату

Напад на Ізраїль 7 жовтня 2023 року поклав початок процесу, спрямованому на відкат впливу Ірану до його державних кордонів і покликаному ліквідувати або зруйнувати бажану Іраном структуру безпеки в регіоні. Те, чого Верховний лідер Ірану побоювався 2022 року, почало збуватися. Тоді він назвав намір Америки укласти ядерну угоду пасткою, щоб позбавити Іран його органічних ядерних прав. Він попередив своїх прихильників в ополченні про наслідки можливого відновлення ядерної угоди, маючи на увазі, що Ірану, можливо, доведеться повністю піти з регіону і відмовитися від своєї стратегічної присутності пропорційно до тиску, який чиниться на нього з метою скорочення та відмови від свого ядерного проєкту. Ці події можна розглядати як стратегію відкату, спрямовану на ліквідацію або демонтаж кращої для Ірану структури безпеки в регіоні.

Це ознаменувало новий етап у маріонетковій війні на Близькому Сході, коли Сполучені Штати спрямували свої геополітичні амбіції проти Ірану, використовуючи найнижчий рівень прямого втручання. На відміну від попередніх проксі-війн, у яких Іран покладався на своїх проксі та уникав прямої участі, цього разу Іран сам виявився втягнутий у конфлікт. Сполучені Штати, підтримуючи Ізраїль як свого повіреного в цьому конфлікті, залишалися здебільшого на задньому плані, переважно допомагаючи Ізраїлю запобігти іранським атакам і стримуючи ескалацію. Ця стратегія виявилася на рідкість ефективною, оскільки призвела до усунення найважливіших фігур у так званій "Осі опору", знищення організаційного потенціалу "Хезболли", падіння режиму Башара Асада в Сирії та потужних ударів по арсеналах хуситів у Ємені.

Примітно також, що ослабленню Сил народної мобілізації Іраку — воєнізованого парасолькового угруповання, тісно пов'язаного з Іраном, — раніше сприяв тиск, який змусив його інтегруватися в офіційну військову структуру Іраку. Тепер Іран стикається з новим викликом у Лівані в особі президента Жозефа Ауна, тісніше пов'язаного із західноарабською віссю.

Що відбувається зі стратегією Ірану в "сірій зоні"?

Успішність стратегії "сірої зони" залежить від гармонізації різних елементів державної влади та забезпечення ефективного управління ресурсами й операціями — те, що іранська політична система не змогла забезпечити. Від самого початку державний устрій Ісламської Республіки страждав від дисфункціональності, яка значно посилилася останніми роками. У результаті Іран зіткнувся із серйозними проблемами як усередині країни, так і в зовнішніх відносинах.

Для успіху в "сірій зоні" необхідна узгодженість між політичними, військовими, економічними та інформаційними зусиллями, які взаємно підсилюють одне одного, не створюючи вразливості або протиріч. Централізовані, але гнучкі командні структури необхідні для координації дій безлічі акторів, включно з державними структурами і проксі, при збереженні можливості правдоподібного заперечення. Ефективне управління також вимагає точної постановки цілей, адаптивних стратегій і надійних розвідувальних можливостей для передбачення реакції противника. Для всього цього, однак, необхідна найважливіша основа: економічна міць.

Ахіллесовою п'ятою Ірану є його економічна слабкість, яка послаблює політичну систему за багатьма параметрами. По суті, іранська політична система не змогла розробити життєздатну і практичну модель економічного розвитку. Цю слабкість посилили жорсткі економічні санкції і, що ще важливіше, системна дисфункціональність, заснована на ідеологічних пріоритетах, а не на правлінні найдостойніших. Іран втратив свої територіальні досягнення з двох основних економічних причин.

• По-перше, зацікавлені сторони в системі державного управління об'єднані тільки у своєму протистоянні один одному, що не дає можливості країні домогтися розвитку.
• По-друге, внаслідок першої проблеми Іран не зміг перетворити свій регіональний вплив на економічні важелі, не зумівши зробити свою присутність стійкою і конструктивною. Наприклад, величезні інвестиції Ірану в Сирію (близько 20-30 мільярдів доларів) не принесли довгострокових економічних або стратегічних вигод — нестабільність режиму Асада лише виснажила ресурси, не зміцнивши позиції Ірану.

Очевидно, що жорсткі економічні санкції, особливо після виходу США з ядерної угоди, суттєво вплинули на економіку Ірану. Санкції, запроваджені США, значно скоротили доходи Ірану від продажу нафти, яка традиційно є основним джерелом фінансування його маріонеток. У період з 2016 по 2024 рік експорт сирої нафти з Ірану скоротився приблизно на 615784 бареля на день, що відображає вплив зовнішнього тиску на нафтовий сектор країни. Поряд з цим важливим фактором, численні внутрішні проблеми також сприяють зростаючій нестійкості іранської економіки. Корупція в ідеологізованій політичній системі та нераціональне використання ресурсів є ключовими перешкодами для економічного зростання Ірану. У період із 2003 до 2023 року середній бал Ірану за індексом сприйняття корупції становив 26,14, і 2023 року він посідав 149-те місце зі 180 країн, згідно з даними Transparency International.

Крім того, у період з 2017 по 2022 рік показники свободи торгівлі Ірану, оцінАювані за індексом економічної свободи Heritage Foundation, залишалися незмінно низькими, свідчачи про суттєві перешкоди в міжнародній торгівлі. У 2022 році загальний бал економічної свободи Ірану склав 42,4, що ставить його на 170-те місце серед 177 країн. Настільки низький показник має важливі внутрішні причини: деякі угруповання, близькі до ядра політичної системи, виступають за економічну ізоляцію Ірану і прагнуть запровадити високі тарифи та обмежувальну торговельну політику, що перешкоджають свободі торгівлі. У результаті з 2012 до 2022 року прямі іноземні інвестиції в Іран становитимуть у середньому лише 2,4 мільярда доларів на рік, а у 2022 році буде зафіксовано лише мізерний обсяг у 1,5 мільярда доларів.

Ці впливові угруповання і пов'язані з ними групи інтересів прагнуть скористатися ситуацією, щоб захопити контроль над усією іранською економікою, використовуючи риторику опозиції, але зберігаючи при цьому панування над промисловими підприємствами і фінансовими інститутами завдяки своїм зв'язкам із центрами влади. Це призвело до найжорстокішої корупції та глибокої дисфункціональності в іранській економіці, яка значною мірою контролюється державою. Таким чином, система перебуває під величезним економічним тиском без можливості проведення реформ. При цьому зацікавлені особи, які є найважливішою частиною політичної системи і беруть участь в управлінні державою, не бажають відмовлятися від вигідної ситуації, що дає змогу їм експлуатувати і грабувати.

Усі ці обставини завадили Ірану зміцнити свою економіку, що призвело до зниження ВВП приблизно до 262 мільярдів доларів у 2020 році — це найнижчий показник з 2006 року. Крім того, дослідницький центр іранського парламенту оголосив, що 2020 року частка Ірану у світовій торгівлі знизиться до 0,2%.

Важка економічна ситуація посилила невдоволення всередині країни, знизивши підтримку регіональній політиці Ісламської Республіки та дискредитуючи політичну систему. З іншого боку, вона перешкоджає зміцненню геополітичного впливу Ірану в регіоні через брак економічної потужності та втрати людських ресурсів і експертів, багато з яких залишили систему або емігрували за кордон у пошуках кращого життя. Жорсткі санкції, фінансові обмеження, що зростають, та економічна неефективність обмежили фінансові ресурси Ірану, внаслідок чого уряду доводиться нелегко в боротьбі за підтримання ліній постачання та оперативної підтримки ополченців у Лівані, Сирії, Іраку та Ємені. Крім того, чутлива міжнародна обстановка, як, наприклад, нещодавній резонанс у зв'язку з обшуком іранського літака і дипломата в аеропорту Бейрута, поглиблює логістичні проблеми з постачанням зброї та засобів цим угрупованням, значно підриваючи ефективність зусиль Ірану.

Унаслідок цих проблем Іран виявився не в змозі забезпечити внутрішню підтримку або об'єднати різні угруповання в рамках загального стратегічного бачення. Відсутність єдності підриває послідовність і довгострокову стійкість, роблячи країну вразливою перед внутрішнім і зовнішнім тиском, що посилюється. Ісламській Республіці настав час ухвалити рішення: залишатися на шляху опору чи повернути на шлях розвитку. Перший маршрут ненадовго відкрив прямий шлях із Тегерана в Бейрут — шлях, який уже втрачено. Можливо, проходження другим шляхом перетворить Іран на сяючий град на пагорбі.

Про автора

Фарзін Занді — геополітичний аналітик, аспірант і науковий співробітник кафедри політології Університету Канзасу, що спеціалізується на близькосхідній політиці та стратегіях Ірану в "сірій зоні".