Георгій Коваленко: УПЦ МП створила за кордоном сотню парафій. Час перевірити, чи несуть вони загрозу нацбезпеці

Аналітики агенції Мольфар дослідили розташування московських храмів в 11 країнах Європи і з'ясували: багато з них розмістилися біля стратегічних об'єктів – військових баз, аеропортів, ядерних об’єктів. Після цього Ґрунт з’ясував, що у Києві також церкви УПЦ МП розташовані біля міністерств, аеропортів, стратегічних заводів та лікарень. Крім того, на третій місяць повномасштабного вторгнення УПЦ почала розбудовувати свою мережу за межами України, аргументуючи це тим, що багато біженців не повернуться додому і потрібно розвивати місію за кордоном «задля збереження ними своєї віри, культури, мови та православної ідентичності». 

Ці парафії можуть бути осередками російської дезінформації і наративів, які впливають на українських біженців, а також на уряди інших країн, вважає ректор Відкритого Православного університету Георгій Коваленко. Тому українські спецслужби мають перевірити діяльність цієї мережі, яка вже налічує понад 100 парафій. 

ПЦУ не планує відкривати свої парафії за кордоном. Свої духовні потреби українські біженці можуть задовольняти у місцевих церквах, інтегруючись у суспільство. Водночас приїзд українських священників за кордон допомагатиме тримати зв’язок з церквою в Україні і Батьківщиною. 

Як священники за кордоном можуть долучитися до допомоги Україні? Навіщо тримати зв’язок між українцями за кордоном і церквою? Які загрози несуть «агенти у рясах» у світі? На ці та інші питання Георгій Коваленко відповідає у проєкті громадської ініціативи «Голка» – «Мости України». 

«Главком» виступає інформаційним партнером проєкту.

УПЦ Московського патріархату розбудовує мережу парафій за кордоном. Яка у них мета і де вони розташовують свої храми?

Московський патріархат – структура, створена за наказом Сталіна за безпосередньої участі НКВД, потім КДБ, потім ФСБ. Яка мета у цієї структури? Контроль над вірянами всередині країни та зовнішня розвідка, якою займався відділ зовнішніх зв’язків. Аналогічний відділ існує в УПЦ (МП). Більше того, ця зовнішня діяльність має погоджуватися з Москвою.

У цьому розслідуванні є інформація, що дуже часто храми Московського патріархату розташовані поруч, на території посольств або перебувають під патронатом посольств. Часто священники Московського патріархату отримують додаткове забезпечення від російських посольств. Така система існує не одне десятиліття.

У травні 2022 року відбувся собор УПЦ МП, який спробував імітувати своє відділення від Московського патріархату. На ньому було ухвалене далекоглядне рішення про початок творення парафій московського патріархату в країнах Європи. Тобто на третій місяць війни вони розуміють, що багато людей, які виїхали за кордон, не повернеться і тому треба створювати парафії по всьому світу.

У 2024 році ми бачили повідомлення про появу майже 100 парафій. Це вже ціла мережа у різних країнах, діяльність яких координуються керівництвом УПЦ МП. Це означає, що цю діяльність варто аналізувати і з духовної, і з безпекової точки зору: хто ці люди, які наративи вони поширюють, і частиною якої структури насправді є. Час на це звернути увагу. Ми одразу говорили, що це небезпечна тенденція і це може бути мережа, яка допомагатиме Московському патріархату виживати у світі.

Згадайте початок війни: усе російське перестало бути привабливим для іноземців. А поруч розбудовується, назвемо її, «дружня» структура, яка нібито складається з громадян України.

Ми зараз бачимо, наскільки мляво Всесвітня рада церков реагує на війну. Московський патріархат ще з радянських часів увійшов у велику кількість міжнародних християнських і міжрелігійних структур, вибудовував відносини з Ватиканом, і в усіх цих церквах, не тільки православних, має певних агентів впливу: людей, які симпатизують Росії, надихаються великою російською культурою чи духовністю.

Які це загрози несе для нас?

Московський патріархат фактично вже не релігійна організація. Є «Росатом», «Роснефть», а є Росцерква, яка виконує свою ідеологічну функцію і договорилася до священної війни і інших ознак сучасного нацизму.

Для багатьох священників і ієрархів УПЦ МП в Україні все не так однозначно. Можемо собі уявити, що цей наратив буде поширюватися в Європі і це говорить українською мовою людина з українським паспортом, яка тікає і від війни, і від гонінь української влади. Тобто створюється альтернативна реальність і точка зору.

Ми бачимо, що люди, які в Україні займалися російською пропагандою і працювали у нині фактично заборонених медіа, тепер у парафіях за кордоном. Наприклад, СПЖ (Союз православних журналістів – ред). Питання: які наративи вони поширюють?

У мене був досвід відвідин Литви, де є Московський патріархат, що надає приміщення священнику канонічної, як там написано, Української православної церкви для богослужіння. Тобто священник, який звідси їде за кордон, служить в російській церкві нібито для українських біженців. Які наративи там будуть? От вам «братство» і розповіді про «один народ».

Але у мережі не всі агенти, можуть бути і корисні ідіоти – люди, які щиро думають, що вони займаються доброю справою. Але давайте уважніше придивимося, що відбувається. Це вже питання української дипломатії і спільнот біженців.

Організації українців намагаються донести до місцевих влад цю гібридну історію.

Але уявіть, наприклад, владу скандинавської країни, для якої і ті, і ті біженці з українськими паспортами, вони – віряни. І влада говорить: «Ні-ні, ми у цьому не розбираємося, ми – або всім допомагаємо, або нікому».

Як працює мережа УПЦ МП за кордоном

Одним з архітекторів мережі парафій УПЦ МП називають заступника голови відділу зовнішніх зв'язків УПЦ МП Миколу Данилевича, який зараз перебуває під особистим зобов'язанням з'являтися до слідчого через дописи про те, що нібито Росія напала через захоплення ПЦУ московських храмів в Україні. Після вторгнення він неодноразово виїжджав в Італію відкривати парафії. Чи продовжує він зараз координувати цю роботу з України? І як спецслужби мають на це реагувати?

Це людина, яка працювала і у московському відділі зовнішніх церковних зв'язків, освічена, блискуче говорить українською і не тільки нею. Дійсно він займався реалізацією цього рішення. 

У кінці 2024 року опублікували заяву Духовенства Західноєвропейського вікаріату про те, що їх неправильно розуміють, що вони громадяни України, які поїхали до біженців займатися їх духовним окормленням і не несуть загрози нацбезпеці. На фото десь 40 священників, які вже вважають себе певною структурою. Певні органи мають перевірити, яку діяльність вони реально проводять і наскільки це є питанням загроз. 

Чи існує досі правило, коли представники УПЦ МП мають отримати дозвіл у московській церкві на служіння за кордоном? 

Вони мають це погоджувати з Москвою. Чи роблять вони це зараз? Можливо, що якась негласна згода існує.

Тобто дозвіл дають тим, хто може виконувати певні задачі і принесе користь для шпигунської мережі?

Не всі вони обов'язково виконують шпигунські завдання. Якраз наявність тих, хто їх не виконує, може бути прекрасним прикриттям. 

Ця мережа може виконувати різні функції. І це відповідальність, у тому числі, української держави, щоб вона виконувала потрібну українській державі функцію, бо священники – українські громадяни. Напевно треба думати, що з цим робити і певне ставлення української держави до цього має бути озвучено.

Як Україна може переконати священників УПЦ виконувати свої задачі?

Наразі УПЦ МП продовжує декларувати своє бажання розірвати зв'язки з Москвою.

Хай розірвуть врешті-решт і доведуть свою самостійність. Озвучать, що агресор є агресором, московський патріарх – злочинець, а російська церква – не релігійна, а ідеологічна чи розвідувальна інституція. 

Поки що у заяві, про яку ви згадували, священники УПЦ МП переконують, що їхні парафії за кордоном не фінансуються Росією.

Ми не знаємо цих джерел фінансування. Їх дуже важко буде відстежувати. Давайте гіпотетично розмірковувати. Відомо, що у Московського патріархату був потужний спонсор – колишній нардеп, колишній громадянин РФ і український олігарх Вадим Новинський. Він зараз за кордоном і ще диякон УПЦ (МП), який служить у храмах разом з Московським патріархатом. 

Можемо собі уявити, що ця людина, яка вже в Європі і в Україні підтримувала УПЦ МП, так само може підтримувати священників чи парафії? Може. Створити парафію в Європі потребує юридичних і фінансових зусиль. З іншого боку, є й так звані благодійники, які жертвують на цю парафію. Ви ж не запитуєте, що це за людина? 

Так само священники можуть отримувати виплати як біженці. Але непросто жити за кордоном, бо рівень витрат неспівмірний. Давайте переконаємося, що такі прекрасно організовані люди дійсно займаються допомогою українським біженцям. І тоді будемо з цими людьми співпрацювати.

Але до цього вони мають виконати приписи закону, який передбачає, що афіліації з країною-агресором, з її церквами чи спеціальними службами не має бути. 

Місія Православної церкви України за кордоном – тримати зв’язок з Україною

Чи є плани у ПЦУ розбудовувати мережу своїх парафій за кордоном? Чи є такий запит з боку українських біженців? 

ПЦУ не має можливості розбудовувати мережі парафій, бо згідно з Томосом наша зона церковної відповідальності – це територія України. Тому ПЦУ ухвалила рішення окормлювати біженців. Для цього була створена місія: здебільшого священники виїжджають з України. Я декілька разів їздив, наприклад, до Литви, де всіляко декларував, що не будую українську церкву і не створюю паралельні структури. Є литовська церква. Ми налаштовані на співпрацю з місцевими спільнотами, щоб допомагати нашим людям.

Коли ти їдеш з таким посилом, тобі набагато легше. Я служив у Литві і в Італії, у католицьких, протестантських храмах, в музеї навіть. Це була не тільки релігійна місія, а й відвідування шкіл, спілкування з родинами, культурні акції, інтерв'ю, виступи на площах під час свят. 

Там розумієш, що не все так добре у цих людей. Деякі пройшли більші випробування, ніж ми тут в Києві. Особливо люди з Маріуполя, Харківщини, Донеччини, Луганщини. Ти повертаєшся сюди і розповідаєш їхні історії. І в Україні інакше починають ставитися до тих, хто за кордоном. Тобто ти в'яжеш цю мережу українства між собою. Важливо, що ти не за кордоном, а священник, який приїхав до них з України. Тобто Україна і українська церква про них пам'ятає.

Хоча на третій рік повномасштабної війни починають формуватися мігрантські спільноти, які вже потребують власних парафій та священників, які живуть з цими людьми одними проблемами. Це вже більш складна ситуація комунікації з Україною, церквами, суспільством. Зараз багато різних проєктів створюються, щоб плести цю мережу всесвітнього українства.

А де цим людям молитися Богу, якщо ви не можете до них приїжджати часто? 

Ефективною мала б бути оця дружба і долучення до місцевих християнських спільнот. І тоді періодичні приїзди українських священників підтримували б зв'язок з українськими церквами і давали б можливість періодично сповідуватися, хрестити дітей, вінчатися чи причащатися. Але включеність у місцеву спільноту дає можливість нашим людям інтегруватися в контекст: вчити мову, традиції, спілкуватися, бути приналежними не до однієї уявної спільноти, нації, а до двох. Коли ж одразу розбудовується мережа парафій, то це певна мережа замкнених спільнот, які не завжди вбудовуються в місцеву структуру. 

Знаю, що священників з України, з тієї ж самої УПЦ (МП), виїхали і перейшли до Вселенського патріархату. І парафія задоволена. Деякі священники Православної церкви України переїжджають і переходять у місцеву юрисдикцію. Це теж нормально. Але в Європі так само існує українська церква Константинопольського патріархату. Є УПЦ в США, УПЦ в Канаді. Мало хто знає, що є УПЦ в Європі.

Але ми розуміємо, що потрібен зв'язок з матір’ю церкви, з Києвом. Думаю, що якраз у цій конфігурації, у діалозі з Вселенським патріархатом, з місцевими православними церквами, ця історія буде розвиватися.

Водночас, є наприклад, польська церква досі не визнає ПЦУ і ускладнює процес її окормлення. Наші біженці, які ходили до польських православних церков говорили, що ніби потрапили до російського агітпункту. 

Міністр єдності Чернишов на презентації міністерства перед українською громадою у Польщі якраз говорив про релігійний аспект, про РПЦ як інструмент дезінформації за кордоном і необхідність працювати з місцевими релігійними громадами. Як священники можуть у цьому допомагати?

Якраз ПЦУ пішла шляхом у створення капеланської місії. Якщо ми підемо цим шляхом, коли релігійна складова, вміння втішити людину, дати їй надію йшли в комплексі з певною державною стратегією комунікації з біженцями, культурної дипломатії і презентації України у різних спільнотах.

Головне, щоб ми не наслідували у цьому Московський патріархат і не перетворювали священників у таємних агентів.

Церкві дуже часто не вистачає ресурсу, тому цей ресурс має бути розумно використаний. Слово «релігія», до речі, перекладається як зв'язок. Сам Бог велів релігійним людям ці зв'язки вибудовувати не тільки з Богом, а й між собою. 

Для мігрантів перших хвиль релігія була частиною ідентичності і вони відкривали церкви. Але для біженців вона вже не є об'єднуючою. Що може стати «новою релігією», яка триматиме зв'язок з Україною?

Потреба у релігії є, але вона якраз не у зовнішніх формах, як богослужіння, наприклад, а у спілкуванні. Мій досвід говорить, що людей турбують екзистенційні питання. Священник потенційно може бути у такому діалозі.

У Литві до мене підійшла жінка з Маріуполя, яка розповіла історію, як вона зі своїми дітьми поховала матір просто у дворі багатоповерхівки. Ми разом помолилися за упокій і дистанційно її відспівали. Це питання втіхи. Вже кілька місяців після того минуло і для жінки це було важливе питання.

Зараз йдуть розмови про можливі перемовини і вибори. У соцмережах вже активізувалися проросійські політики, Юрій Бойко, наприклад. Чи буде УПЦ МП вдаватися до спроб взяти реванш хоча б у соціальних мережах і в Україні, і за кордоном, використовувати меседжі про утиски, «не все так однозначно» чи інші?  

Московський патріархат це використовує постійно. Релігійна тема російської церкви в Україні постійно лунає з уст російських пропагандистів і всіх тих, хто намагається впливати на світову аудиторію.

Більше того, частина Московського патріархату – класичні ждуни, які очікують, що їх включать у «віш-ліст» до переговорів. Вони думають, що їхнє завдання зараз не сіпатися, а Путін чи Москва за них постоїть.

Але водночас ми бачимо, що в Україні вибудовується ідентичність і наразі московське і московсько-православне маргіналізується. Сподіваємося, що цей процес буде тривати і далі. І УПЦ МП врешті-решт перестане бути МП, а, як вона декларує, буде дійсно Українською Православною Церквою.

Маргарита Ситник, – комунікаційниця, співзасновниця громадської ініціативи «Голка»