"Я вже навіть прощався з життям": морський піхотинець розповів про доленосний сон, який він побачив у полоні

"Вони хотіли мене поховати, але не знали, що я — насіння" — саме ці слова викарбував на своєму тілі 35-річний Володимир Іванов із Миколаєва після майже двох із половиною років у російському полоні.

Як повідомили у Суспільному, він пройшов через вісім в’язниць, щоденні побиття, тортури й розпач, але знайшов у собі сили вижити.

До повномасштабної війни Володимир жив у Миколаєві разом із дружиною та двома дітьми. Працював механіком-випробувачем авіакорабельних двигунів, однак війна змусила його повернутися до військової служби, яку він розпочав ще у 2015 році.

З початком вторгнення сім’я евакуювалася до батьків дружини, а сам Володимир вирушив до військкомату. Його дружина, яка також військовослужбовець, відмовилася залишати країну, а згодом до лав ЗСУ вступив і її батько.

Володимир воював у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти, пізніше його перевели у 501-й окремий батальйон, де він командував відділенням гранатометного взводу. У березні 2022 року отримав поранення в плече, але продовжив боротьбу за українські позиції на Маріупольському напрямку.

3 квітня 2022 року в одному з боїв його знову поранили – цього разу в голову. Наступного дня він опинився в полоні.

Спершу Володимира доправили до колонії в Оленівці, згодом перевели до Таганрога та ще кількох російських в’язниць. Щодня полонені зазнавали побоїв, катувань електричним струмом, на них натравлювали собак, ламали кістки – все це стало звичною "розвагою" наглядачів.

За час неволі Володимиру зламали коліно, руку, щелепу, ніс, три ребра з одного боку та одне з іншого. Під час обстеження після повернення в Україну лікарі виявили у нього тріщину в черепі, часткову втрату слуху та зору. Гангрена, що розвинулась на нозі, загрожувала ампутацією, але медичної допомоги він так і не отримав.

Одного разу, перебуваючи на межі, він зважився на самогубство, та в ту ніч йому наснилася дружина з дітьми. Саме вони були його головною мотивацією вижити.

"У полоні тримався за дружину і дітей. Перший лист отримав через півтора року полону. У ньому вона написала, що всі живі, здорові й перебувають там, де я їх залишив. Ця картина у мене стояла перед очима, тож мріяв, як до них повернусь. Ще через пів року отримав другого листа. На той момент мені вже зламали ногу і розвинулась гангрена. Добре розумів, що мені ногу або ампутують, або буде зараження крові і я помру. Я вже навіть прощався з життям, думав про самогубство. Вночі мені наснилась дружина – вона обіймала дітей, щиро на мене дивилась і зрозумів: я їм потрібен", – розповідає Володимир.

13 вересня 2024 року Володимира вивели з камери, але нічого не пояснили. Він не знав, чи його везуть у лікарню, чи в нову в’язницю, аж поки не почув слово "обмін".

Перед відправкою до України полонених знову били – "на прощання". Потім їх кілька разів перевозили між містами росії, поки нарешті вони не перетнули кордон.

Перші два місяці на свободі Володимир не міг повірити, що пекло скінчилося. Йому здавалося, що це сон, і його будь-якої миті знову можуть розбудити для чергових тортур.

Нині він проходить лікування у Львові, у центрі "Незламні". Йому зробили першу операцію на нозі, попереду ще одна – потрібно виправити неправильно зрощені кістки та відновити сухожилля. Поки що Володимир пересувається на милицях.

Морпіх мріє повністю відновитися та повернутися до активного життя. Поки що він разом із дружиною вирішує, де оселитися – у Львові чи Вінниці, оскільки повернення в обстрілюваний Миколаїв із пораненнями буде складним випробуванням.

Останні новини України:

Перехожа випадково викрила шпигуна рф: він виявився не простою особою.

Авто з військовим злетіло у повітря: четверо українців скоїли злочини проти ЗСУ, розкрито деталі.

Причетні депутати, працівники ТЦК і не тільки: викрито низку корупційних схем, подробиці від СБУ.