“Мамо, я був у пеклі”. Як українці шукають викрадених росіянами родичів в окупації

Російські загарбники прийшли за Тетяною та Олегом Плачковими, коли ті спали – увірвалися до них додому пізно ввечері. Це було 25 вересня 2023 року в Мелітополі, на південному сході України, де вони виросли, закохалися та одружилася. Тепер їхнє місто окупували російські війська.

Чоловіки були озброєні та одягнені в чорне. Коли одні почали обшук, вилучаючи техніку та документи, інші вивели Тетяну та Олега в кайданках. Потім пара безслідно зникла, пише BBC.

Від початку повномасштабного вторгнення Росії в 2022 році в Україні вважають зниклими безвісти понад 61 тисячу людей, як військових, так і цивільних.

Коли зникають безвісти військові під час бою, є ймовірність, що з часом їх можуть включити до списків на обмін військовополоненими. Але цивільних повертають дуже рідко: росіяни зазвичай не зізнаються, що їх утримують.

Через чотири місяці після затримання Тетяну привезли в лікарню Мелітополя в комі. У неї не було ані одягу, ані медичних документів, а солдати, які її привезли, не дали жодних пояснень. Вона померла, так і не прийшовши до тями.

Олега так і не знайшли.

“Мені так важко думати, що з нею зробили і чому. Моїй мамі був 51 рік. Вона любила життя. Вона була така світла людина, а потім все обірвалося”, – тихо плаче єдина донька подружжя Людмила.

“Якщо, не дай Бог, щось трапилося з моїм батьком, я взагалі згасну”.

Покарання, страх і патрулі

У телефоні Людмили повно радісних спогадів про батьків. Вона показала їх мені під час своєї нещодавньої поїздки до України, куди вона приїхала, щоб закрити сімейний ресторанний бізнес і здати зразок ДНК, за яким можна було б ідентифікувати її батька, якщо коли-небудь знайдуть його тіло.

Людмила не хоче навіть думати про це.

У родині були дуже близькі стосунки. Щодня під російською окупацією її батьки надсилали заспокійливі відеоповідомлення. “Доброго ранку, донечко! Просто перевірка”, – каже Тетяна в одному з відео, а потім повертає камеру до свого чоловіка, який махає рукою та посміхається у халаті.

Є й фото з довоєнного життя: сміх на пляжі, танці на дискотеці. Пара сповнена енергії та життя.

Коли на початку 2022 року до їхнього міста заїхали російські танки, Плачкові вирішили залишитися. Вся країна опинилася під ударом повномасштабного вторгнення, яким погрожував Володимир Путін, але більшість людей не вірила, що це може статися – аж до перших вибухів.

У ті перші тижні Людмила приєдналася до натовпу, який розмахував синьо-жовтими українськими прапорами та кричав солдатам, щоб вони забиралися геть. А потім почалися облави.

У путінській Росії страх є головним інструментом правління: інакомислення придушують, а критиків ув’язнюють. Мета полягає в тому, щоб покарати кількох і налякати решту, щоб вони підкорилися.

Тепер той самий принцип росіяни імпортували на території південної та східної України, які Росія незаконно окупувала. Вулиці українських міст почали патрулювати російські солдати.

Тих, кого вважали лояльними до Києва, сприймали як зрадників.

Ті, хто чекають на Україну

Через кілька місяців у такій атмосфері Людмила втекла за кордон як біженка. Але її мама не хотіла залишати ані своє місто, ані власних батьків, ані бізнес, який вони створили з чоловіком. Також вона вірила в українських військових.

Наприкінці 2023 року всі говорили про контрнаступ на південному сході, щоб відбити в Росії території, і Тетяна вірила, що Мелітополь звільнять.

“Вона була великою оптимісткою, – посміхається Людмила. – Я говорила: “Мамо, можливо, вам варто виїжджати”. А вона сказала: “Ще трошки, наші хлопці піднатиснуть”.

На початку того ж року ім’я Тетяни з’явилося в мережі на проросійському форумі. Там її називали “ждуном” – так на підконтрольних Росії територіях називають тих українців, хто чекає на звільнення від окупації. У Мелітополі було повно донощиків.

“Вона передавала гроші і допомагала [Україні], чим могла, – каже мені її дочка. – Хтось гине на полі бою, хтось помирає в окупації, допомагаючи Україні іншим чином. Для мене вона воїн. Вона знала, що йде на ризики. Але вона мусила допомагати”.

На той час українців на окупованих територіях змушували брати російські паспорти. Натомість росіян завозили та працевлаштовували у школах, а також поліції та прокуратурі.

Зрештою Тетяна та Олег погодилися покинути Мелітополь, якщо українська армія не звільнить його до листопада. Але у вересні їх затримали.

Що сталося зі зниклими

Людмила скаженіла. Не маючи змоги повернутися до окупованого міста, вона писала в усі офіційні установи, які могла знайти, вимагаючи відповіді, тим часом її бабуся почала обшукувати місцеві поліцейські відділки та в’язниці.

Потім, у лютому 2024-го, надійшов дзвінок: Тетяна тяжко хвора, і бабуся Людмили може відвідати її в лікарні – після того, як пройде допит у ФСБ. Так рідні дізналися, що Тетяну звинувачують у шпигунстві.

Але на той момент вона була без свідомості. Пізніше медсестра повідомила Людмилі, що її матір привезли в лікарню з сильними пролежнями, тобто вона, скоріш за все, вже деякий час була нерухома. Тож де вона була і що з нею сталося?

Завдяки наполегливості Людмила зібрала товсту папку документів про зникнення батьків, але каже, що нічого з написаного у них не має сенсу. Вони стверджують, що Тетяна передавала українській розвідці інформацію про російських військових, але кримінальну справу відкрили лише після того, як її доправили до лікарні.

До цього в матеріалах було записано, що у вересні 2023 року її та Олега вивезли в “невідомому напрямку” “невстановлені особи, вдягнені у військову форму”.

Відтоді їхнє місцеперебування офіційно залишається таємницею. Але в Росії справи про шпигунство, зокрема затримання та допити, веде ФСБ, й обшуки вдома у Тетяни та Олега проводили саме співробітники ФСБ Росії.

“Хотілося б вірити, що її здоров’я не витримало через невідповідні умови, але в глибині душі я розумію, що її замучили тортурами”, – каже Людмила.

На таку думку її наштовхнули розповіді з перших вуст про жорстокість на окупованій території, зокрема від ресторанної співачки, яку звинувачують у тій самій справі про шпигунство, що й Тетяну.

“Вони, напевно, витягували інформацію, – каже Людмила. – Я знаю, що вони люблять використовувати електрошок”.

Результати розтину і медичний висновок з лікарні, які вона отримала, стверджують, що Тетяна померла від пневмонії після тривалого перебування на апараті штучної вентиляції легень. Але чому їй взагалі знадобилася ШВЛ, не зазначено.

Так само не відомо, що сталося з батьком Людмили Олегом.

“В списках затриманих осіб він не значиться, до відповідальності не притягувався”, – йдеться в листі МВС Росії. Поліція відкрила кримінальну справу за фактом викрадення, але підозрюваних і слідів немає.

Тисячі інших зниклих безвісти

Страждання Людмили розділяють багато тисяч українських родин. На гарячу лінію Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) в Києві більшість дзвінків надходять від людей, які шукають родичів, які зникли на цій війні.

Телефонні оператори збирають детальну інформацію, часто під час довгих та емоційних розмов, які потім надсилають до бази даних розшуку в Женеві.

Людмила надала свої дані їм та іншим установам, але поки що відповіді не отримала.

“Наші можливості обмежені, і ми маємо реалістично говорити з рідними, щоб вони розуміли, чого можуть очікувати. Є багато болю та розчарування”, – пояснює речник МКЧХ Патрік Гріффітс.

Він також заперечує проти критики в Україні щодо того, що організація недостатньо тисне на Росію.

Міжнародне гуманітарне право зобов’язує всі держави повідомляти про кожного затриманого під час збройного конфлікту, надавати доступ, але Росія просто ігнорує це правило. Частково тому, що вона вважає всіх цивільних на окупованих територіях росіянами, тобто своєю внутрішньою справою. Це також прояв зневаги до правил решти світу.

У МКЧХ дійсно є співробітники в Москві та в деяких частинах окупованої України, але хоча вони можуть час від часу роздавати допомогу, можливостей шукати в Мелітополі секретні в’язниці вони не мають.

“Є багато сімей, які… можуть ніколи не отримати відповіді, яку вони шукали, – попереджає Гріффітс та додає, що МКЧХ не може нікуди “вриватися силою”. – Але процес діалогу з владою з метою покращити наш доступ ніколи не припиняється”.

Українські служби мають ще більш обмежений доступ.

В управлінні з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин пошуком зниклих займаються лише троє співробітників, які сидять в кімнаті в кінці коридору офісу управління в Києві. Але вони мають потужне програмне забезпечення для розпізнавання облич, яке може сканувати вебсайти та ЗМІ, шукаючи зниклих безвісти, кількість яких постійно зростає.

Російські блогери іноді викладають відео із затриманими або загиблими. Але пошуки батька Людмили досі не мали результатів.

“Або він затриманий в заручниках і не може зв’язатися зі своїми рідними”, – пояснює уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин Артур Добросердов.

А потім озвучує іншу альтернативу: “Інколи вони повертають тіла цивільних осіб разом з тілами наших захисників. У більшості випадків тіла передають в дуже поганому стані, тому візуальне впізнання не можливе”.

Саме тому Людмила здала зразок ДНК.

Наслідки для морального духу

Під кінець третього року повномасштабної війни викрадень на окупованих територіях стало менше, але вони не припинилися.

Міністерство внутрішніх справ зафіксувало понад 1000 нових зниклих безвісти людей минулого місяця, але більшість із них – військові.

Загалом методи Росії видаються брутально ефективними: найзатятіші прихильники Києва або залишили окуповану територію, або ховаються та мовчать. Деякі українці, які спочатку виїхали з окупованих міст, тепер повертаються жити під владу Росії. Для них це краще, ніж бути біженцем.

Можливо, тому останнім часом я чую, як деякі українці вголос міркують про те, чи варто взагалі боротися за таку землю.

Оскільки лінія фронту ледве рухається – і не на користь Києва – і щодня гинуть військові, в Україні починають ставити кілька дуже складних питань: про цю війну, її фінал і величезні витрати.

Ті, хто були у “пеклі”

У своїй боротьбі Людмилі все ж вдається знайти привід для надії. Адже деяких зниклих вдається відшукати.

У 2023 році Леоніда Попова затримали в Мелітополі, як і батьків Людмили.

Він сфотографував російську військову техніку, солдати переслідували його вулицею, а потім він зник.

Через три місяці батькові подзвонили: Леоніда залишили в міській лікарні, виснаженого та сильно зневодненого.

Фотографії з того дня, якими поділилася його мати Анна, шокують: під шкірою хлопця добре видно ребра.

“Він розповідав, що був у жахливих умовах, – згадує Анна розмову з Леонідом того дня.

“Він сказав: “Мамо, одним словом, я був у пеклі”.

Протягом кількох місяців Леоніда утримували та допитували в багатьох місцях.

“Їм давали у пластиковій тарілці жменьку гречки і стакан води, а їх там було людей 20. Коли вони казали, що голодні, їм відповідали, щоб закрили рота, бо розстріляють”, – каже Анна.

Батьки Леоніда почали будувати плани, як вивезти його з Мелітополя в безпечне місце. Але щойно його виписали, його відразу ж затримали і він знову зник.

Леонід, як і батько Людмили, офіційно вважався безвісти зниклим, хоча його забрали солдати.

Минув ще цілий рік, перш ніж його батькам повідомили, що він перебуває в СІЗО в окупованому Донецьку, і його звинувачують у шпигунстві. Спочатку батьки дуже раділи, що знайшли його, але тепер вони хвилюються за його здоров’я: у Леоніда параноїдальна шизофренія, яку лікують медикаментами.

“Вони не розуміють, що для людини з таким діагнозом перебувати в ув’язненні без його ліків – це вже вбивче”, – переживає Анна. Вона почала писати російським офіційним особам, благаючи включити Леоніда до списку на обмін полоненими з гуманітарних міркувань.

Ефект Трампа

“Ніхто навіть не міг подумати, що такий жах міг статися, – каже Людмила. – Навіть зараз, коли я розповідаю про це, я не вірю, як таке можливо”.

Вона досі не вибрала фото на могилу матері, ніби вона відкладає свою скорботу, поки не знайде батька. Але їй вже більше немає куди звертатися.

Тим часом до Білого дому повернувся Дональд Трамп – із розмовами про переговори про припинення війни. Це не буде швидко чи легко – якщо це взагалі станеться – але це може змусити Україну віддати Росії окуповані території, такі як Мелітополь.

“Може, вони відпустять цивільних, якщо вважатимуть, що перемогли? – Людмила намагається знайти хоч якийсь світлий бік. – А може, навпаки, це буде якийсь глухий кут”.

“У будь-якому випадку, прийняти, що ця земля вже не буде Україною, для нас буде складно”, – каже вона.

Це земля, яку захищали її батьки, де вони були щасливі і де навіть зараз, на думку Людмили, Олег може сидіти в холодному підвалі чи тюремній камері й досі чекати, щоб його знайшли.

“Я не змогла врятувати свою маму, хоча я намагалася. Але не вийшло, – каже вона. – Дуже важко. Але мені потрібно врятувати свого тата”.

Над матеріалом працювали Поль Прадьє, Ксав’є Ванпевенаге та Світлана Лібет