Психофізіологія ненависті. Від чого закипають українські «бульбашки»

Дисклеймер про те, чого тут не буде.

Не буде психотичної реакції на істеричні медійні подразники, бо вони живуть максимум три дні.

Не буде про зраду та перемогу, бо всі й так знають, що «зрада» — це те, що нам не подобається, а «перемога» — те, чого не вдається досягти (візьміть до уваги лапки).

Не буде про моральність, бо нас заохочують до такої різноманітності, за якої всі мають агресивне право на засліплюючу проєкцію своїх еротико-соціальних фантазій.

Буде про соціальну динаміку та масове закипання мізків.

Слово «бульбашка» як маркер віртуальної соціальної групи з ознаками секти давно вже увійшло в наше повсякдення. Це така нова локальна ідентичність, доповнена реальність із мінімумом затрат і максимумом самовиявлення (не плутати із самореалізацією).

Учасники кожної такої секти сповідують ідеологію «оточеної фортеці», підвищують самооцінку взаємними публічними сповідями, безуспішно займаються прозелітизмом (наверненням у власну віру) та «спаленням відьом».

До речі, абсолютна більшість спалень «відьом» у Середньовіччі була самодіяльною локальною активністю громадянського суспільства, а не інквізиції. Бо демократичне місцеве самоврядування завжди знає, як краще.

Наш повсякденний досвід каже, що поява бульбашок є результатом кипіння. Це так само очевидно, як те, що Сонце обертається навколо Землі. Але мікроскопічні бульбашки виникають спочатку на дні ємності, де рідина нагрівається. Якщо ми цю метафору поширимо на суспільство, то більшість пояснень лежить у царині демографії та соціології.

Це стара історія, їй років тридцять щонайменше. Ейфорія 1990-х, культурологічна схильність до магічного мислення, готовність до красивого обману та самообману, «хатаскрайнсть» укупі з бажанням посадити бурячки там, куди долетить шапка. Інший бік цієї медалі — романтичний героїзм і жертовність, емпатичність, довірливість.

Дно нашої соціальної каструлі таке саме, як у будь-якого «глибинного народу». Воно не має такої негативної моральної конотації, якою його наділяють претенденти на моральну авторитарність. Дно — це те, що має більшу питому вагу, більшу інертність, гранично прості, але дієві налаштування видового й індивідуального виживання.

Бульбашка складається з розчинених газів (переважно повітря), тобто з надуманості. Центри пароутворення — мікротріщини й нерівності поверхні. Є об’єктивний стан справ, який традиційно ігнорується. Є пів десятка системних розривів між владою та суспільством. Це такий податок на демократію.

Коли температура рідини досягає точки кипіння, тиск пари всередині бульбашок перевищує зовнішній тиск, вони збільшуються й підіймаються до поверхні. Під час підйому бульбашки можуть лускати, вивільняючи пару. Пару ненависті, заздрощів, страху, зловтіхи.

Коли вище я говорив про надуманість емоційних проявів, то мав на увазі, що все це відбувається виключно в наших головах. Когнітивна сфера не бачить реальності, інструмент пізнання — мозок — не може сам себе пізнати.

Наукові пояснення — так собі аргументи для людей, які реально переживають, страждають, сподіваються. Але якщо ми говоримо про переживання, то я завжди кажу своїм співрозмовникам, що без застосування будь-яких інших прийомів і підходів воно минеться саме собою за рік-півтора, але ви можете скоротити цей процес, вибір — за вами.

Зебра. як і багато інших ссавців, не бачить тигра таким яскравим жовто-чорним, як ми. В неї дихроматичний зір, тигр для неї — смугасто-зелений, наче в камуфляжі Tiger Stripe.

Український «дихроматичний» культурно-політичний зір не бачить співмірностей, пропорцій, масштабів. Еволюція не знає фінальних рішень, окрім видового самоусунення, але в нас іще є на це трохи часу. В наших традиційних налаштуваннях морально-етичної оптики є очевидні поколіннєві зміни, але демографія свідчить, що навряд чи цей прошарок істотно вплине на загальні процеси емоційного кипіння.

Наше суспільство живе в епоху фазового переходу, який заторкує, за найоптимістичнішими підрахунками, приблизно чверть людства. Це євроатлантичний контингент, який потроху «доїдає» постхристиянську систему цінностей, що кілька століть тримала кукухи в стані відносної стабільності.

Решта світу зайнята своїми вельми специфічними клопотами, які й близько не стояли біля наших марень про гуманізм, прогрес і призначення людини. Звісно, вони всі «неправильні», як нас навчають прогресивні медіа.

Загалом людина — не така вже й лагідна істота. Але масова ненависть у суспільстві виникає через кілька обставин.

1. Війна нагадала, що всі ми раптово смертні, й жоден ЗСЖ, гроші чи світогляд на це не впливають ніяк. Відчуття загрози й тривоги в суспільстві сприяє формуванню ненависті до «інших» як способу захисту. А інші — це не тільки вороги, це просто всі решта.
2. Негативний досвід попередніх десятиліть, укорінений у совковому минулому й посилений російською пропагандою, спричиняє дефіцит потреби в безпеці, так звану базальну ворожість.
3. Учасники сектантських груп ненависті мотивовані внутрішньою прив’язаністю до групи та зовнішньою ненавистю до інших. Це класика групової динаміки, але наша ситуація свідчить, що тиск ненависті всередині самих «бульбашок» зростає. Тобто кожна «бульбашка» ще й норовить закипіти сама собою.

Емоційне зараження має довгу та колоритну історію. Європою в період із XI до XVII століття прокотилася епідемія так званої танцювальної чуми. Найвідоміші описані спалахи відбулися 1374 року в Меці, де 11 тисяч людей одночасно почали витанцьовувати щось чудернацьке аж до повного виснаження. А також 1518 року в Страсбурзі, коли жінка на ім’я Троффеа почала танцювати й спровокувала масове божевілля.

Основні пояснення цього феномену включають, крім отруєння галюциногенами споришу, психоз, спричинений постійним страхом голоду, бідності та епідемій, а також релігійний контекст («прокляття святого Вітта» як покарання за гріхи).

На глобальному медійному рівні в нас була і є cancel culture, яка стартувала у світі 2014 року, і це збігається в наших реаліях із початком війни, сум’яттям різних блаженних уявлень про реальність. Мем «ви порушуєте правила спільноти» — лише невелика частка тотального рефлексивного контролю над поведінкою.

Епідемія ковіду як психотравмуючий епізод доповнила деформацію свідомості, створюючи безпрецедентний тиск і сіючи страх від невизначеності. Масштабне вторгнення москалів увімкнуло мобілізаційний ресурс свідомості. Але за рік батарейка почала сідати, аж доки не заявив свої права на керування поведінкою спинний мозок із його «бий, біжи, завмри».

Ненависть — прерогатива людей середнього й старшого віку. Молодь має більше біологічних компенсаторних механізмів, які захищають від соціальної турбулентності та деградації ціннісних налаштувань.

Як будь-яке ускладнене людське переживання (тому ми любимо святу простоту тварин), ненависть — це конфлікт патернів із атитюдами. Базова людська прошивка на зоологічній оперативці не справляється з режимом експлуатації наших білкових пристроїв. Дух людський, може, й усемогутній, але гормональна система не в курсі.

Патерни — це, зокрема, ціннісні налаштування — всі родом із минулого століття або й раніше. У те, що нам пропонують зараз як заміну, зазирати моторошно, й спинний мозок каже, що це чистий непотріб із погляду виживання. Атитюди працюють за принципом «вгадай мелодію», вони сприяють гнучкості поведінки. Що більше у людей твердих принципів, фундаменту особистості, то чутливіші вони до землетрусу сучасних викликів.

Сприйняти й прийняти такі процеси як геологічні, як мізерну частину загального антропогенезу майже неможливо, бо людський вік і так дуже короткий, а зараз особливо.

Вмикається захисний механізм переносу, проєкції. Альбер Камю колись писав, що найбільший страх — це не страх смерті, а страх життя. А Сартр йому підтакував, що пекло — це інші.

Ми не можемо значно більше, ніж можемо. Від часів Сократа й Платона це очевидне судження кількасот років витісняли вірою в прогрес та інші утопії, але природа рано чи пізно бере своє, й жоден смартфон вас не захистить, навпаки.

У людей є фізіологічна потреба ненавидіти когось або щось то більше, що меншовартісніше вони особисто почуваються. Ненависть — це зовнішня агресія без можливості точно локалізувати її причину й фізично освоїти надлишок адреналіну. Агресія — це породження страху, який обертається або саморуйнуванням включно із самогубством (9 із 10 спроб є демонстративними), або потребою зруйнувати щось зовні. А якщо воно технічно не може бути негайно зруйноване — тоді ненависть.

Ненависть — це необхідний баласт психіки, як у повітряних куль або підводних човнів. Така маніфестація тримає нас на тому збалансованому рівні тиску, де ще можлива життєдіяльність. Так собі життя, але коли довкола всі виконують танок святого Віта, то чом би й не приєднатися?

Що з усім цим робити

Ненавидьте собі на здоров’я. Єдині реально обмежуючі чинники — це Кримінальний кодекс і Конституція. З поправкою на те, що ненависть заважає влучно прицілитися. Це стосується не тільки Сил оборони. Оптика ненависті — це яскрава, але доповнена реальність. Ви можете ненавидіти отруйну змію або ні, але ваші найяскравіші емоції 24/7 не захистять вас від випадкового укусу. Тільки правильне взуття.

Якщо ви не зацікавлені в посттравматичному зростанні за віком або просто за власним вибором, то можете залишатися в колі однодумців.

Але майте на увазі: природа бульбашок така, що вони неодмінно колись лускають. І залишається просто піна.