«СВО “Війна і мир”»: прочистити мозок спершу українцям

Вікіпедія містить інформацію про 41 (прописом — сорок одну) екранізацію роману Льва Толстого «Анна Кареніна». З них лише третина марковані російським триколом. А хронологія свідчить: уперше твір перенесено на екран 1910 року не в царській Росії, а в Німеччині. На батьківщині Льва Толстого його екранізовано наступного, 1911 року. Без калькулятора можна порахувати: інші 29 екранізацій — Європа, Америка, Індія, Венесуела, Бразилія, Єгипет, Казахстан.

До порівняння — «Ромео і Джульєтта» Вільяма Шекспіра втілені на екрані 12 (прописом — дванадцять) разів плюс один фільм аніме. Це теж дає Вікіпедія, і одну з найвідоміших і найвпливовіших у світі драм жодного разу не екранізували в Росії хоч царській, хоч радянській, хоч єльцинській, хоч путінській. Якщо винести за дужки фільм «Вам і не снилося» (1981), екранізація надрукованої двома роками раніше в журналі «Юність» повісті «Роман і Юлька» Галини Щербакової, до речі, уродженки Донеччини. Сюжет — майже буквальний переспів Шекспіра. Як знятий 1978 року підлітковий фільм «Коли я стану велетнем» (до речі, дебют у кіно школяра Михайла Єфремова) повністю злизаний із п’єси Едмона де Ростана «Сірано де Бержерак».

Про це не буквально, але концептуально розповідає «СВО: “Війна і мир”», новий епізод авторського проєкту Мирослави Барчук «Остання війна». Прем’єра відбулася 25 січня на Першому каналі Суспільного, але раніше відбувся передпоказ.

Під час презентації документального фільму «СВО “Війна і мир”»

Ті щасливці, хто вже встиг подивитися, не скупилися на слова вдячності не лише авторці, а й усій команді, яка робить важливу справу у вигляді важливих фільмів. І ці подяки абсолютно доречні та справедливі. Тема згубного впливу так званої російської культури на цивілізований світ є ключем до розуміння розгубленості, слабкості, нерішучості Заходу, коли йдеться про адекватну реакцію на російське вторгнення в Україну навіть не три, а одинадцять років тому. Та й вторгнення в Грузію 2008 року Захід якось так не надто помітив. Хоча — це вже моє припущення, — аби йшлося не про Росію, реакція була б значно адекватнішою та жорсткішою.

Кадр із документального циклу «СВО “Війна і мир”»

Мешканці фейсбуку рефлексують про фільм, згадуючи історії власних стосунків і стосунків Заходу з безальтернативною російською культурою. «Українці продовжують опір і відтерміновують російське вторгнення в Європу зараз. Світ: захоплюється російською літературою», — пише журналіст Олександр Янковський.

«У мене особисто є дуже великі сумніви щодо того, що європейські інтелектуали підтримують “людожерську культуру” лише через свою необізнаність, а не демонструють таким чином свою недвозначну позицію щодо “необхідності зрозуміти людожера”, діючи чітко за настановами автора “Злочину і кари”, релятивізуючи зло», — розмірковує журналістка Наталя Іщенко, в якої росіяни забрали на цій війні сина.

«Мені пощастило, бо все-таки прабабуся зі мною говорила українською і я — о, диво! — мав українські книжки. Але Марка Твена, Уеллса і багато інших книг я читав таки російською. Я вже мовчу про цілий пласт книг і книг про чапаєвців, Штірліца і так далі», — пише медіаексперт Ігор Розкладай. Тож далі дозволю собі згадати власну історію.

Рік 2000, грудень, Нюрнберг. Місто, де був, як тепер кажуть, головний офіс нацистської НСДАП і де нацизм судили й засудили, визначивши злочинним режимом. Вечірка після спільного заходу українських і німецьких митців. Як учасник я тоді виступив і сказав, що треба позбутися впливу Пушкіна, маючи на увазі передусім українську культурну ситуацію. Під час вечірки до мене підійшли двоє німців із келихами та почали виховувати: не можна відмовлятися від своєї культури, бо Пушкін представляє велику культуру. Я через перекладача, Сергія Жадана, спробував пояснити: Пушкін репрезентує російську культуру, яка до України не має жодного стосунку. Мене, тобто нас, не зрозуміли. Тож фільм «СВО “Війна і мир”» — про це також.

Кадр із документального циклу «СВО “Війна і мир”»

Я очікував більш лінійної, послідовної оповіді про етапи впливу російської «м’якої сили», тобто, культури й культурної дипломатії на західні уми й серця. Зокрема, можна було б згадати названого вище Герберта Уеллса як великого друга Леніна й Сталіна, симпатика СРСР, читай — Росії й, відповідно, популяризатора всього російського в англомовному світі. Та й не він один цим грішив, і не лише в англомовному. Хоча симпатики Росії — і про це не раз говориться в фільмі Мирослави Барчук, — зовсім не вважали свою проросійську адвокацію гріхом, не кажучи вже про злочин, яким є відкрита пропаганда насильства, агресії, антисемітизму й інших поганих «ізмів».

Мирослава Барчук 

Задіяні в проєкті Вахтанг Кебуладзе, Тімоті Снайдер, Юрій Прохасько різними словами говорять про одне: Росія успішно продавала й продає на Захід себе та своє як антивоєнне, миротворче, високодуховне й водночас загадкове, ірраціональне, незрозуміле й тим цікаве. Тим часом письменник Андрій Любка в цьому ж контексті нагадує статтю Євгена Маланюка «Толстоєвський», написану й опубліковано ним в еміграції ще 1936 року. Де є ті самі висновки: «На його (Толстого) мові се (його твори) називалося “шукати правди”, тієї “правди”, що нею так захоплюються західні аматори російської â mе slave і про яку недавно в совітських журналах, з нагоди толстовської річниці, писав живий труп західноевропейської літератури — Ромен Роллян, може, найбільш яскрава жертва Толстоєвського на заході». І підводить до висновків: «Коли спинимося уважно над такими дивними, несподіваними явищами в тій літературі, як романи Селіна, Джойса, зрозуміємо звідкіль се пішло, як се сталося. І, взагалі, хто спричинився до того процесу смертельної механізації мистецтва, до розкладу його. Ось тут й випливає се символічне прізвище: Толсто—Євський». Бо, ще одна цитата: «Ще яких п’ятнадцять, найбільш — двадцять літ тому захід мав про російську літературу дуже імлисте уявлення. І от світова війна, большевізм, спроби інтервенції, російська еміграція, врешті — що найважніше — величезна систематична й нахабна пропаґанда Москви і російської, і комінтернівської, і “міжнародної” — зробили своє: російська і совітська літератури стали нечувано популярні».

Мирослава Барчук зі спікерами фільму: американським істориком і письменником Тімоті Снайдером, письменником і перекладачем Андрієм Бондарем та французьким письменником Лораном Шамп-Массаром (фото: Суспільне)

Така доволі об’ємна цитація потрібна, аби зазначити: українці бачили й розуміли згубний, руйнівний вплив так званої російської культури на Заході й не мовчали. Проте почутими не були. І, що характерно, навряд будуть почутими зараз. Голос одного Тімоті Снайдера не перекричить тих західних інтелектуалів, котрі, за словами журналістки Христини Яцків, «не доганяють, чому ми цураємося пушкінів і достоєвських. Дехто і всередині країни не доганяє, чому».

Остання фраза не лише суголосна моїм не раз висловленим думкам. А й певною мірою полемізує з шанованим мною Юрієм Макаровим та з усіма іншими, знайомими й незнайомими співгромадянами, котрі абсолютно щиро й навіть справедливо прагнуть перекладу «СВО “Війна і мир”» і не лише цього фільму передусім англійською. Чи бодай зробити англійські субтитри, аби англомовна аудиторія зрозуміла нарешті всю шкідливість, згубність, агресивність, нелюдяність і штучно роздмухану велич російської «культури». Але, любі друзі, в англомовному світі — сім із 29 екранізацій «Анни Кареніної», а ще — чотири екранізації «Війни та миру», а у франкомовному — дві екранізації «Злочину і кари» Достоєвського. Все це й інше хтось перекладав, причому почався процес, як говориться в фільмі, наприкінці XIX століття. Для перепрошивки потрібної нам аудиторії ой як не досить лише англійського перекладу.

У середині 1920-х у Франції налічувалося до мільйона російських емігрантів, переважна більшість яких кинула якір у Парижі. Проте ці носії «великої російської культури» прийшли на вже щонайменше пів століття вгноєну нею територію. Їх там любили, з ними рахувалися, їх чули — на відміну від українських голосів, котрі теж звучали в Парижі в той самий час. Навпаки, українців російськими стараннями вважали антисемітами, тому й виправдали вбивцю Симона Петлюри. Високий суд мав підтримку звичайних французів. Котрі вже читали Толстого і Достоєвського в перекладах.

Тож сподівання Юрія Макарова на дієвість перекладу на основні мови й те, що «що держава в особі різних інституцій, покликаних нести світові правду про цю війну, не знехтує нагодою трохи прочистити мізки нашим партнерам» навряд справдяться. Хоча б тому, що всередині країни, без перебільшення, мільйони мізків досі не прочищені. Їх не прочистили щоденні тривоги, обстріли, руйнування, каліцтва та смерті від російських рук. Наші співгромадяни з непрочищеними мізками вперто не розуміють: вбивати нас — добра воля носіїв «велікой русской культури». Тих, кому зі шкільної лави розповідають про геній Пушкіна, велич Достоєвського та гуманізм Толстого. Дуже правильно, що в контексті шкідливості всього російського у фільмі згадують Чехова й ілюструють «русскій мір» кадрами з фільму Тарковського. Ці двоє досі лишаються священними російськими коровами навіть для українців із питомо антирашистською позицією.

Тому показані в «СВО “Війна і мир”» просвітницькі поїздки українського ПЕНу до прифронтових регіонів, як на мене, значно дієвіші, ніж англійський переклад. Звісно, перекладати українське та поширювати наші наративи для західних аудиторій — справа важлива. Проте значно важливіше вправити мізки якомога більшій аудиторії всередині України. Бо це забезпечення тилу, прикриття. Нехтуючи цим або ж працюючи лише з однодумцями, ми ризикуємо колись отримати від «пушкіністів» удар у спину. Саме тоді, коли він буде найменш очікуваним.

Фото: Ігор Васильєв, «Детектор медіа»