Чи буде війна між США та Європою?

У цій замітці, незважаючи на "гостроту моменту" -- Гренландії, мова йде не про найближчий рік-два-три. Питання у збереженні глобальної гегемонії США в контурі умовного Заходу, коли утвердження американських планетарних інтересів переважить вигоди від підтримки союзників як "союзників".

Анонсоване скорочення на 20% -- 20 000 контингенту американських солдатів у Європі, бажання максимально домогтися оплати їхнього перебування на субконтиненті -- перші ознаки такої політики.

Гренландія відіграє важливу роль, сперечатися немає сенсу, але оскільки єдина військова інфраструктура що там, що в Ісландії -- американська, то навіть сама ідея "анексії" виглядає смішно. Американці і так мають військовий контроль над цими країнами, а Данія -- особливі відносини і окремий (від НАТО) стратегічний оборонний договір зі США.

Хто буде новим Коринфом?

В цілому, ситуація відносин у рамках "Заходу" все більше нагадує конфігурацію, що склалася у відносинах між Ахейським Союзом -- союзником римлян, у прагненні обох послабити Македонію, і самим Римом, який завжди за можливості і необхідності відправляв війська на Пелопоннес. Була присутня і пропаганда -- у 196 р.д.н.е. Тит Квінкцій Фламінін, переможець Філіппа V (царя Македонії) проголосив на Істмійських Іграх про "свободу еллінів" -- маючи на увазі остаточний підрив гегемонії Македонії на південних Балканах. Греки влаштували нескінченну овацію римлянину, як описує Полібій.

Рим тоді вів глобальну геополітику -- галли, Карфаген, Мала Азія тощо (це була, так би мовити, його тодішня "планета"). Греція представляла для нього особливе питання. З одного боку, високі зразки культури, філософії, науки, медицини були імпортовані ним або безпосередньо з Греції, або опосередковано -- через південну Італію, Сицилію і в цілому "елліністичний світ". Будучи одним з найпотужніших у Середземномор'ї елліністичних полісів, він неминуче символічно залежав цивілізаційно від "колиски" тодішнього глобалізму.

З іншого боку, Коринф (скарбниця і найбільше торгове місто Ахейського союзу і всієї тодішньої Греції) представляв для себе безпосереднього регіонального економічного конкурента. І скільки б римляни не звільняли від тодішньої "агресивної Німеччини" в особі Македонії Грецію, римський інтерес був очевидний: або підтримка подальших планів римлян, або повне поглинання.

Рим відрізнявся принциповістю саме в питаннях союзництва -- і саме нейтралітет у третій македонській війні сформував передумови для остаточного поглинання Греції Римом. У рамках цього поглинання свого торгового конкурента -- Коринф, римляни просто зруйнували, виселивши всіх жителів.

Будь-які історичні аналогії треба приймати з належною часткою здорового глузду. Але спробуємо описати ситуацію дещо інакше.

Американський Ковчег та Китайська Ринок-Фабрика

У планетарній гегемонії США (інакше вона неможлива -- планета закінчилася, в цілому, далі тільки Марс і Місяць), існує ряд проблемних питань:

• Китай, що реалізує свій проект глобальної економічної і технологічної експансії, з близьким контуром безпеки (недопущення блокади), балансуючий США в стратегічних силах стримування, і створює свою зону "єдиної долі людства";
• Група партнерів Глобального Півдня, Східної Азії та давніх союзників, з яких весь час створюють то союзи (AUKUS), то різноманітні багатосторонні формати (QUAD -- Індія, Японія, США, Австралія), з метою одночасно і розвитку економіки (для балансування розвитку), і вирішення питань безпеки (континентальна блокада Китаю і його "перлинного намиста" -- ланцюга портів у ближньому радіусі та штучних островів, при неможливості -- на більш далеких рубежах);
• Питання глобальної експансії та розвитку (Арктика, Місяць, Марс, ШІ, роботизація тощо).

Кожне з трьох питань неминуче впливає на інше. Так, програючи Китаю в технологічній гонці, США доведеться більше відкривати кооперацію з "малими економічними конкурентами Китаю", такими як Індія, Індонезія, В'єтнам тощо -- однієї допомоги старих технопартнерів (провінція) Тайвань КР, Японія, Республіка (Південна) Корея) в регіоні буде недостатньо.

Більше того, логіка "повернення", а фактично -- м'якого примусу цих технопартнерів переносити свої компетенції і технології в США, очевидна. З іншого боку, так зменшується їхня цінність (крім військової) для економіки і стратегії США.

У свою чергу, якщо темпи розвитку економічного партнерства виявляться недостатніми на глобальному Півдні, США отримають недостатньо "палива" (включаючи як природні, так і трудові ресурси, а також капітали) для колонізації Арктики, інших планет, розвитку технологій тощо.

У випадку ж переоцінки (про що пише, наприклад, регулярно український аналітик Володимир Стус) самої можливості нової експансії ("зима технологій" на тлі глобальної гібридної герильї), ставиться під питання унікальність самого ресурсу Штатів (батьківщина нових технологій, глобальний культурний та економічний центр тощо). У кращому випадку, тоді США можуть бажати двополярного світу ("спаринг партнер"), чого в свою чергу вже не хоче Китай.

З "умовно-прийнятного" варіанту можливий міні-варіант Pax Americana, де, прямо по Аррігі, буде реалізована Світ-Система -- ядро (в особі США, Канади, можливо Британії), напівпериферія (в особі НЗ, східноазійських союзників і Австралії) і периферії (Мексика, латинська Америка, частина Африки для постачання ресурсів/залучення за необхідності робочої сили/ринок збуту).

Решта ж світ просто буде займатися тим, що перепродавати один одному китайські товари (оскільки створення порівнянного промислового комплексу не представляється реальним ні для кого більше на планеті) -- не дивлячись на модернізацію, багато підприємств, в тому числі сімейних, замість виробництва починають перепродавати китайські товари. Як приклад -- в Індії, до сих пір наполовину "сільській", фермери використовують акумулятори, що перезаряджаються -- в пальниках, насосах-розпилювачах, побуті -- повсюдно. Індійська економіка може запропонувати їх вартість від 100 рупій (прибл. 50 грн.), китайська з доставкою -- 20 рупій (10 грн.). У такій ситуації будь-яка недостатньо технологічна і роботизована економіка буде завжди програвати "китайській фабриці", яка вже будує більше половини суден усього світу (решту по суті будують корейці та японці -- перші учасники можливої війни) і експлуатує абсолютну більшість (55%+) промислових роботів (які автоматизують заводи) світу.

Можна відзначити, що контури обох проектів (торгово-фабричний і "мала світ-система") на практичному рівні видно вже зараз.

У всіх цих (вищеперелічених варіантах) Європа США не потрібна. І вона навіть ... заважає.

Європа як проблема

Європа є донором капіталу (в першу чергу фінансового, але також промислового, технологічного). Зараз цим активно користується США -- за менш ніж двадцять років Європа перестала бути порівнянною зі Штатами за часткою в Глобальній економіці -- тепер, маючи більше населення, вона поступається на третину в економіці одним тільки США.

Але, об'єктивно, економічне "вмирання" Європи йде не так швидко, як було б потрібно. Європа повинна скоротитися ще хоча б вдвічі, щоб зайняти своє законне місце напів-периферії в Світ-Системі США. Тоді є сенс і в розміщенні військових контингентів, підтримці споживчого ринку тощо -- загалом, "поверніть мій, 1947-й").

Європа, маючи власні ключові проблеми безпеки, в першу чергу, це безперечно, Росія, не має ні можливості, ні доцільності активно брати участь у контурах безпеки де-небудь ще в тій мірі, в якій це вимагає Головний Ключовий Союзник. Одне тільки те, що одна Росія присилає на спільні навчання з Іраном або Китаєм суден більше, ніж вся Європа на навчання зі своїми союзниками в Індо-Тихоокеанському Регіоні (ІТР) -- говорить про себе куди більше, ніж сто декларацій Європарламенту.

Також, враховуючи економічні проблеми, Європа формально підтримуючи тезу про загрозу китайського капіталу і технологій, сепаратно, на рівні окремих своїх країн -- полісів нового Ахейського Союзу, розвиває співпрацю з Китаєм. Фактично, Європа в контурі торгово-технологічного протистояння США і Китаю займає або прагне, в рамках можливого у зв'язку з союзом США, до економічного нейтралітету. Показова заява керівника компанії з Нідерландів, ASML (світовий лідер-монополіст виробництва обладнання для виробництва тих самих "чіпів"), де він зазначає, що введені обмеження на поставку новітніх версій їхнього обладнання в Китай, тільки "підштовхують їх створювати своє незалежне виробництво літографічного обладнання".

Європа до сих пір є як донором, так і власником ряду передових технологій. Крім напівпровідникової літографії, це також ядерна зброя, енергетика, ВПК і багато чого іншого. Все ж, будучи колискою глобалізму (у всіх сенсах цього слова -- економічному, політичному, військовому, культурному і технологічному) їй є і ще довго буде що запропонувати будь-якій країні світу, в тому числі тим же США. Але також і Китаю, Африці, Індії і взагалі, кому завгодно, хто заплатить...

І все це на тлі великого населення (бл. 450 млн. проти 330 млн. в США), і політичної роз'єднаності (фактично, кожна країна сепаратно веде свою політику, а Брюссель все більше з центру виконавчої влади перетворюється на конференцію, що знаходить широку підтримку серед населення самих європейських країн).

Ризики для США очевидні -- Європа по суті це "союз торговців", які, кожен будучи за себе, намагаються знайти збут своєї продукції включаючи передачу ключових технологій по всьому світу -- і ця тенденція буде тільки посилюватися. Запевнення у вигляді загальних декларацій ради ЄС, дірявих антиросійських санкцій, голосувань у Європарламенті -- вже не переконують Вашингтон.

Кому потім "витечуть" європейські технології? Росії, Ірану, знову Китаю? А може і якимось взагалі квазідержавним утворенням в Африці, під зобов'язання постачати ключові ресурси?

Європа не хоче вмирати -- і більше того, незважаючи на роз'єднаність, здаватися вона теж не має наміру. Але саме така поведінка диктує її стратегію, яку по відношенню до США і Китаю можна охарактеризувати "і вашим, і нашим".

Але це, в свою чергу, не знаходить співчуття у Вашингтоні. Адже, в оптиці американського істеблішменту, підтримка реалізованої Утопії -- США, є взагалі єдиною надією людства на подальший розвиток. Заради цього союзники повинні затягнути пояси, якщо знадобиться, і разом брати участь у справі будівництва і захисту Вільного Світу.

Тут не може бути "і-і", тільки "Або-або". У свій час з цієї американської стратегії (нехай і підіграючи їй довгий час) вийшов Китай -- але Китай є єдиною державою з єдиним керівництвом, і, нехай через глибокий дискомфорт, американське керівництво прийняло це. Далі дискусія в США вже звелася до дилеми -- конкуренція з Китаєм, або навпаки, співпраця з ним ("біполярний світ" і G2). У будь-якому випадку, США воліли б бачити на місці КНР все ж СРСР -- то був куди більш зрозумілий спаринг партнер.

Згадуючи "Рух Неприєднання" часів Холодної війни (Індія, Індонезія, Іран як його кістяк), неможливо його порівняти з роллю і вагою Європи. На той момент це були великі, малорозвинені і в цілому, молоді в політико-інституційному плані країни, що не мають навіть можливості ставити палиці в колеса гігантам, що б'ються. Вони не представляли із себе загрозу -- таку загрозу, яку представляє із себе поки ще розвинена Європа.

Кінець (цього разу вже остаточний) Європи?

Європа не може "закотитися", як часто перекладають Der Untergang Шпенглера. Вона може, слідуючи буквальному перекладу саме "звалитися", як у нещасному випадку. Такому ж нещасному випадку, який стався з Коринфом.

Коли був сильний СРСР -- підтримка економіко-технологічного субгегемона для США мала прямий військовий, стратегічний сенс. Зараз же, навпаки, маючи "мережевого субгегемона" біля Китаю, в особі пр.Тайвань КР, Республіки (Південної) Кореї, Японії та деяких інших, мета США знизити залежність і від них. Заводи для виробництва "чіпів" (а також корпусування, і ще сотні інших технологічних процесів у мікроелектроніці) в США будують і вводять в експлуатацію не тільки добрі тайванські інженери. Це роблять і японські компанії, і корейський Самсунг. Все повинно вироблятися в Штатах -- роль цих країн в американській стратегії виключно військова.

США вже, особливо яскраво при новій Адміністрації, підтримують роз'єднаність Європи, грають на її слабких місцях. Відсутність нормального регулярного контакту на вищому рівні з керівництвом ЄС (умовний "Брюссель") замінено на інтенсивні контакти з окремими керівниками країн. У якомусь сенсі, процес вже пішов.

Чи будуть, як древні римляни, американці вводити окупаційні війська в Європу на додаток до ста тисяч вже розміщених солдатів? Чи буде спалений дощенту Брюссель, як символ ненависної євробюрократії? Хто знає.

Або пропускаючи цей болісний етап, Європа сама виступить з пропозицією анексії Сполученими Штатами (вже тоді далеко не Америки)?

Поки відповімо тільки словами прем'єр-міністра Італії Дж. Меллоні -- "столиця Європи повинна бути в Римі!". Дійсно, адже функціональна роль Риму виконується містом на іншому боці океану, як колись (ще до анексії Республікою) найважливіше місто Еллади було за Адріатикою.