Як поліглоти запам’ятовують іноземні мови та чому нам буває складно заговорити іноземною?

Хіба можна не захоплюватися поліглотами? Але чи знаємо ми, чим вони відрізняються від нас із вами? І скільки мов потрібно знати, щоби стати поліглотом? Більшість мовознавців вважає, що достатньо чотирьох. Однак є уточнення: чотирма мовами людина повинна вміти висловлювати свої думки, а ще як мінімум шістьома — розуміти висловлювання інших людей. Отже, умовно поліглот має знати десять мов.

Людина, яка до цього ліміту поставилася б як до іграшки

Його ім’я — Еміль Кребс. У свої шістдесят він знав 68 мов, і працював у Міністерстві закордонних справ Німеччини на початку ХХ століття. Якщо вірити біографічним даним, то перша мова, яку він зміг подужати, була французькою. Семирічним хлопцем він побачив на столі в учителя газету незрозумілою мовою. Вчитель жартома вирішив змусити малого Еміля попрацювати з тим текстом і дав йому німецько-французький словник. Хоч як дивно, але цей словник Кребс повернув учителю за декілька тижнів і заявив, що вже пам’ятає більшість французьких слів.

Найцікавішим було те, що хлопець справді їх пам’ятав. Для цього йому було достатньо лише кілька разів погортати словник. У двадцятирічному віці Кребс володів уже дванадцятьма мовами. Коли йому було 32 роки, він міг вільно спілкуватися 35 мовами. Звісно, що людина з такими здібностями була просто незамінною на дипломатичній службі. Вміння Кребса читати, писати, говорити й слухати неймовірною кількістю мов підштовхнуло його до роботи в посольствах у найвіддаленіших країнах.

І коли в Німеччині, аби замотивувати працівників посольств і консульств вивчати мови, вирішили з кожною новою мовою збільшувати зарплатню, виявилося, що є проблема. Адже із затвердженою тарифною сіткою, коли за кожну наступну мову зарплата збільшувалася на 50%, Еміля Кребса потрібно було б звільнити. Бо його місячна зарплата була б настільки великою, що на неї не вистачило б грошей не те, що в МЗС Німеччини, а й узагалі в країні!

Крім таких цікавих фінансових головоломок у своєму життєписі, Еміль Кребс залишив нам у спадок іще один подарунок. Він був першим поліглотом, мозок якого зберігся для досліджень.

Ще два прізвища

Мозок Еміля Кребса зберігся, і його вивчення допомогло відхилити завісу таємниці, чим відрізняються поліглоти від звичайних людей. Виявилося, що в Кребса була значно розвиненіша частина мозку, відома під назвою «центр Брока». Більше нічим мозок людини, котра могла розмовляти 68 мовами, не відрізнявся від будь-якого іншого.

Центр Брока — це частина мозку, що відповідає за дії, які ми вчиняємо, щоб вимовити слово, тобто за відтворення мови. Аби сказати навіть щось дуже просте, ми насправді виконуємо велику роботу: наші груди мають зробити вдих і почати видихати, голосові зв’язки — напружитися з певною силою, язик і губи — рухатися, мають з’явитися міміка та жести. Усе робиться одномоментно. І це лише для одного-двох слів. А ось щоби, наприклад просто розповісти коротенький анекдот, наше тіло повинно змінювати всі ці синхронні дії з такою швидкістю, з якою не впорався б навіть дуже потужний комп’ютер. І за цю синхронізацію відповідає центр Брока.

Центр Брока в мозку названо на честь Поля Брока — людини, яка досліджувала пацієнтів із проблемами мовлення.

Якщо дивитися з висоти сучасної науки, то Полю Брока пощастило, що за короткий проміжок часу в його практиці з’явилися пацієнти з ідентичними травмами голови й однаковими проблемами — вони не могли вимовити ні слова. Два випадки — цього явно замало, щоби зробити висновки, але Брока припустив, що в мозку є відділ, який дає нам змогу говорити. Й у тих двох нещасних, напевно, саме цей відділ був ушкодженим, що й спричинило їхню неспроможність розмовляти.

Вже згодом виявилося, що Поль Брока, зробивши відкриття 1865 року за даними, отриманими в результаті вивчення лише двох випадків у своїй практиці, мав рацію. В голові справді є центр, що працює як синхронізатор. Він справді знаходиться там, де вказував Поль Брока. І в разі травмування реально може вплинути на мову людини. Саме цей відділ мозку був значно більшим у поліглота Еміля Кребса, ніж в інших людей.

Цей розділ статті недарма має назву «Ще два прізвища». Крім Поля Брока, нам потрібно згадати ще одну людину — Карла Верніке, який також досліджував людей із проблемами мовлення.

От лишень на відміну від Поля Брока, який спілкувався з тими, хто все розумів, але не міг правильно вимовити жодного слова, Карл Верніке мав справу з тими, хто через травми втратив здатність розуміти слова. Причому вимова в більшості випадків залишалася чіткою.

Так само, як і Поль Брока, Карл Верніке дійшов висновку: в головному мозку є ділянка, що відповідає за наш словниковий запас. І якщо її буде травмовано, є дуже велика ймовірність того, що деякі слова ми просто забудемо. Ця ділянка має назву «область Верніке». В ній зберігається словник рідної мови. Але! Якщо в дорослому віці людина починає вивчати нову мову, то для неї в головному мозку виділяється нова ділянка. Це означає, що іноземні слова ми з вами не зможемо запам’ятовувати так, як це робили зі словами рідної мови. І тут починаються проблеми, відомі всім, хто намагається опанувати щонайменше англійську.

Non Stop практика

Вивчення рідної мови нерозривно пов’язане з постійним говорінням. Спершу «дай», «мама», «баба». Складні слова маленька людина вимовляє з помилками, плутаючи звуки, роблячи неправильні наголоси чи мелючи повну нісенітницю. Але постійний зворотний зв’язок від батьків, їхні провокування до розмови на кшталт «А як каже песик? А хто каже «му»?» змушують дитину знаходити слова у своєму словнику (читай — в області Верніке) й одразу ж їх вимовляти (читай — працювати центром Брока). Знаходимо слово — вимовляємо, знаходимо — вимовляємо, знаходимо-вимовляємо… Раз у раз, слово за словом, день у день, рік у рік.

І ось між частинами мозку, які носять імена Брока та Верніке, виникає міцний нейронний зв’язок.

Швидкість передачі даних між словником і язиком настільки вражає, що часто нам навіть здається, нібито слова самі ллються, ми не докладаємо жодних зусиль для цього. Й чомусь вважаємо, що можемо те саме зробити з іноземною мовою. Але це зовсім не так.

Оскільки для вивчення іноземної мови в нашій голові виділяється зовсім інша частина, не область Верніке, то виявляється, що зв’язку між словником англійської та нашим синхронізатором немає. А якщо і є, то він у порівнянні зі зв’язком Верніке—Брока є щонайменше слабким. Можна порівняти лінію Верніке—Брока з оптоволоконним кабелем, а лінію між словником іноземної мови та центром Брока — з ниткою, на якій натягнуто дві сірникові коробки. Очікувати високої швидкості передачі даних у другому випадку не варто.

Але для налагодження цього взаємозв’язку ми використаємо одне з правил неврології: якщо два нейрони працюють одночасно, то між ними виникає зв’язок. Тому наше завдання дуже просте — зробити так, аби, знайшовши в словнику іноземної мови якесь слово чи фразу, ми одразу ж були б готові вимовити їх. А для цього є вправа, що має назву Non Stop:

— Протягом першого тижня тренування вам потрібно 5 хвилин щодня без перерви говорити мовою, яку вивчаєте. Якщо ви знаєте лише 40–50 слів, то просто вимовляйте ці слова. Не турбуйтеся, якщо вони повторюватимуться. Ваша мета проста — 5 хвилин говорити мовою, яку хочете опанувати.

— Протягом другого тижня виділяйте щодня по 10 хвилин на безперервне говоріння.

— Протягом третього тижня — по 20 хвилин.

Ви можете в такий спосіб лише за три тижні створити нейронний зв’язок між ділянкою мозку, що зберігає словник іноземних слів, і центром Брока. І навіть якщо після трьох тижнів такого тренування ви вже не приділятимете часу цій вправі, нейронний зв’язок використовуватиметься для дедалі більшого запасу слів, які залишатимуться у вашій голові в процесі навчання.