Перший конгрес ОУН у Відні: як українські націоналісти об’єдналися у боротьбі за власну державу

У столиці Австрійської республіки Відні з 28 січня до 3 лютого 1929 року відбувся Великий збір – Перший конгрес представників українських націоналістичних організацій. На цьому велелюдному зібранні в останній день Конгресу було оголошено про створення Організації українських націоналістів (ОУН). Було обрано провід новоствореної політичної організації – Провід українських націоналістів (ПУН) – на чолі з полковником Євгеном Коновальцем.

Хто такий Євген Коновалець

Чому саме Євген Коновалець очолив цю радикальну політичну організацію? Він був активним учасником Першої світової війни у складі австро-угорської армії, навесні 1915 року потрапив до російського полону. Згодом, після Лютневої революції 1917 року звільнився і опинився в авангарді визвольних змагань в Україні: очолював підрозділи "січовиків", які придушували у січні 1918 року більшовицький антидержавний заколот в Києві, центром якого був завод "Арсенал", у березні звільняли столицю України після підписання Берестейського миру.

Згодом, після того, як гетьман України Павло Скоропадський 4 листопада 1918 року оприлюднив "Грамоту", в якій оголосив про федеративний зв’язок з "білою" Росією, Коновалець підтримав повстання майбутньої соціалістичної Директорії УНР. Без допомоги "січовиків" антигетьманське повстання було приречене на поразку.

У 1919—1920 роках Коновалець воював і з білими, і з червоними росіянами, після поразки армії Директорії УНР опинився у таборі для інтернованих у Луцьку; надалі мешкав у Чехословаччині, уряд якої чимало допоміг українській еміграції. Поступово він був висунутий на перші ролі в Українській військовій організації (УВО), створеній в 1920—1921 роках. Український історик і політик Володимир В’ятрович писав: "Поразка 1921 року для багатьох українських політиків стала шоком, який вони так і не зуміли подолати, перетворившись на еміграційних діячів, відірваних від українських реалій та залежних від іноземної підтримки. Для Коновальця поразка, навпаки, стала поштовхом".

Серед фундаторів ОУН були також Група української націоналістичної молоді (ГУНМ), Легія українських націоналістів (ЛУН), які базувалися у Східній Галичині, та Союз української націоналістичної молоді (СУНМ) з міста Подєбради в Чехії. Але саме УВО, яка об’єднувала старшин, що воювали з численними ворогами Української революції в 1917—1921 роках, стала цементуючою силою під час Віденського конгресу. Український політолог, літературознавець і публіцист Олег Баган підкреслював мету УВО: "організувати якісно новий визвольний рух, позбавлений усякого компромісництва та ліберально-соціялістичного вузького доктринерства, ідейною базою для якого мала бути ідеологія націоналізму". На кінець 1920-х років необхідно було структурувати і об’єднати націоналістичний рух в міцних руках старшин з УВО.

Захист прав українців на окупованих землях

Підготовка до першого конгресу націоналістичних сил розпочалася раніше. В Берліні (1927 рік) і у Празі (1928 рік) відбувалися установчі конференції, на яких зустрічалися представники вищезгаданих організацій для створення засад об’єднання в єдину політичну силу. Їхні учасники намагалися втаємничити свої дії, проте, звісно, і польська, і радянська розвідки (головні вороги українського націоналістичного руху) мали інформацію від своїх агентів.

Отже, 28 січня 1929 року у Відні розпочинає роботу Великий збір представників вищеназваних націоналістичних організацій, в якому брали участь 30 делегатів. Головним завданням новоствореної ОУН був захист прав українців на окупованих радянськими більшовиками і польською владою землях. Ще 1923 року країни-переможниці в Першій світовій війні на Раді послів Великої Британії, Франції, Італії та Японії закріпили остаточне входження Східної Галичини та Волині до складу Другої Речі Посполитої.

Побажання країн Антанти надати українцям національно-культурну автономію поляки не бажали виконувати і просто проігнорували. Це викликало бурхливу реакцію автохтонів, які на своїх етнографічних землях у Східній Галичині, на Волині і Підляшші складали абсолютну більшість населення. Лише дві промовисті цифри, наведені канадським істориком українського походження Орестом Субтельним в книзі "Україна. Історія": "З понад 2400 початкових українських шкіл, що існували у Східній Галичині в 1912 р., у 1937 р. залишилося лише 352. На Волині протягом цього часу кількість українських шкіл скоротилася з 440 до восьми".

У відозві, в якій повідомлялося про створення ОУН, були викладені головні програмні та ідеологічні засади цього націоналістичного руху на етнічних українських територіях, поділених між сусідніми державами (Радянським Союзом, Другою Річчю Посполитою, королівською Румунією та демократичною Чехословаччиною): "Маючи за мету відновлення, впорядкування, оборону та поширення Незалежної Соборної української Національної Держави, українські націоналісти змагатимуться до зібрання творчих сил унутрі нації та до зміцнення її відпорності назовні. Тільки повне усунення всіх окупантів з українських земель відкриє можливості для широкого розвитку української нації в межах власної держави". Найбільші проблеми українські націоналісти мали в Польській державі, хоча ситуація в Румунії була також складна.

Більшу частину членів ОУН складала молодь зі Східної Галичини. Практично це було молодіжне крило організації, хоча на першому етапі головну роль відігравали представники ветеранів Визвольних змагань 1917—1921 років. Між цими двома течіями час від часу виникали гострі суперечки. Можна назвати їх поміркованою і радикальною. І лише авторитет Євгена Коновальця стримував ці протиріччя.

Більшість членів ОУН, які знаходилися на еміграції, були згодні з ним в питанні формування політичної еліти і в оперті на власні сили. Молодше покоління націоналістів (а це здебільшого галичани) перебували в ситуації постійних гонінь на українство суто авторитарним режимом Другої Речі Посполитої. Тому і "поступовство" старших товаришів" сприймалося ними негативно, бо на їхніх очах асиміляційний курс польської влади стосовно національних меншин (українці, євреї, німці, білоруси, литовці складали понад третину населення новопосталої в 1918 році держави) приймав все більше огидні та жорсткі форми. Але лише українці та меншою мірою німці (за допомогою кроків берлінського уряду в економіці та освітній сфері – і за часів Ваймарської республіки, і за влади НСДАПз 30 січня 1933 року) опиралися цьому курсу Варшави.

Степан Бандера. Посада як смертний вирок

Молодіжне крило ОУН намагалося більш радикально розв'язувати нагальні питання відносин з окупаційною владою, в першу чергу з польським режимом "Начальника держави" Юзефа Пілсудського, який прийшов до влади після травневого перевороту 1926 року. Степан Бандера у червні 1933 року (у 24 роки!) на Берлінській конференції ОУН був офіційно затверджений Крайовим провідником організації на всіх західноукраїнських землях. Насправді цю посаду можна було порівняти зі смертним вироком: його попередники Юліан Головінський та Степан Охримович загинули від рук польської поліції.

У відповідь на серію атентатів (терористичних актів), що їх провели молоді оунівці, варшавський уряд розпочав масові репресії проти українців на Східній Галичині та на Волині, які називали "пацифікацією" (замирення, умиротворення від лат. Patificatio). Терористичні акти лоївок ОУН стали відповіддю на майже поголовне закриття українських шкіл, культурних, освітянських і економічних організацій, в першу чергу кооперативів. Воєнізовані загони польських колоністів за допомогою поліції і армійських частин громили у селах "Освіти", змушували селян переходити з православ’я в католицизм – на Волині та Підляшші. Нормою стали привселюдні фізичні розправи над учителями, кооператорами, представниками кліру, взагалі над пересічними українцями…

Отже, саме через такі дії польської влади відбулася радикалізація представників ОУН на окупованих територіях. Відбулася ціла серія атентатів, й серед них убивство 15 червня 1934 року міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, відповідального за жорстокі "пацифікації", а також убивство 21 жовтня 1933 року секретаря консула СРСР у Львові Олексія-Андрія Майлова (насправді працівника ОДПУ) – як реакція на заплановий Кремлем штучний голод – Голодомор 1932-1933 років.

Вже в другій половині 1934 року практично все керівництво крайової організації ОУН було арештовано польською поліцією. За день до атентату проти Перацького арештували і Степана Бандеру. У Березі Картузькій під Брестом було відкрито концтабір (в колишній російській тюрмі) для супротивників варшавського режиму – людей різних поглядів і націй. Серед його бранців було понад 120 українців, над якими знущалися особливо жорстоко…

Після вбивства 23 травня 1938 року у Роттердамі агентом НКВД СРСР Павлом Судоплатовим лідера ОУН Євгена Коновальця вирішення конфлікту поколінь в організації (а саме закордонного проводу і крайового галицького) відбулося достатньо скоро. 13 вересня 1939 року Степан Бандера під час нападу нацистської Німеччини на Польщу в ситуації повного безладу і панічного відступу польських військ вирвався з тюрми "Бригидки" у Бресті. І невдовзі представники крайової організації ОУН розпочали дискусії з новообраним керівництвом організації, яке очолив Андрій Мельник – давній товариш Євгена Коновальця. Нарешті, 10 лютого 1940 року в Кракові було створено Революційний провід ОУН, який і очолив Степан Бандера. Організація де-факто розділилася на дві, часом непримиренні, фракції українського націоналістичного руху – бандерівців і мельниківців. Але це вже інша, не менш цікава історія…