Уникають нової гонки озброєнь: Олександр Хара - про ядерне роззброєння від Китаю та нову Ялту

МЗС Китаю закликав США та Росію скоротити свої ядерні арсенали у якості передумови своєї участі в потенційних переговорах з роззброєння, ідею яких напередодні озвучував президент США Дональд Трамп.

Таким чином у китайському зовнішньополітичному відомстві прагнуть створити необхідні умови для приєднання інших ядерних держав до процесу роззброєння. Паралельно на тлі цих заяв у західних медіа обговорюють можливість зустрічі США, Китаю та Росії у форматі нової Ялти для ймовірного поділу сфер впливу у світі.

В інтервʼю Главреду дипломат, виконавчий директор Центру оборонних стратегій Олександр Хара розповів, для чого Китаю насправді зменшення ядерних арсеналів, скільки можуть тривати переговори з денуклеаризації та чому Росія може затягувати переговори.

Була заява від представників Китаю щодо пропозиції скорочення ядерних озброєнь для США та Росії. Наскільки я пам’ятаю, за минулої каденції Трамп намагався обговорювати, зокрема й з Китаєм, питання ядерного роззброєння на стратегічному рівні. Однак тоді нічого не вдалося досягти. Що ж змінилося зараз, і чому саме Китай виступає ініціатором цих майбутніх переговорів?

Ця тема надзвичайно складна, оскільки це не лише питання ядерної зброї, а й контролю над технологіями, озброєннями та протиракетною обороною. Це також стосується як міжконтинентальних балістичних ракет, так і тактичної ядерної зброї.

Чесно кажучи, я не знаю, чому Китай саме зараз виступає з такою ініціативою. З одного боку, ми бачимо, що Китай намагається нарощувати свій ядерний потенціал шаленими темпами. З понад 200 боєголовок, які вони мали кілька років тому, їхня кількість зросла до 300-350 (точну цифру наразі складно визначити). До 2027 року Китай планує довести кількість ядерних боєголовок до 1000 (та, відповідно, збільшити кількість носіїв для них), щоб мати можливість вести переговори зі Сполученими Штатами на рівних.

Зараз найбільший ядерний потенціал мають Росія та Сполучені Штати — кожна з цих країн володіє понад 1000 міжконтинентальних балістичних ракет з ядерними боєзарядами. Крім того, Росія має більше тактичної ядерної зброї, ніж США.

Історія ядерного роззброєння триває вже багато років. Наприклад, під час першої каденції Трампа США вийшли з Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності, оскільки Росія порушувала його умови. Крім того, Китай не був стороною угоди, а водночас стрімко нарощував арсенал ракет середньої дальності, які йому необхідні для вирішення "тайванського питання". Через це американці вирішили, що немає сенсу залишатися в угоді та обмежувати себе в тому, що є для них принциповим.

Тема ядерної зброї є багатогранною. Варто враховувати не тільки кількість боєголовок, а й їхні носії, а також систему протиракетної оборони (ПРО). До речі, система ПРО була одним із наріжних каменів міжнародної безпеки ще з часів Холодної війни. Обмеження кількості носіїв і боєзарядів супроводжувалося обмеженням розгортання ПРО, щоб запобігти безкінечній гонці озброєнь. Адже для подолання ефективної ПРО країнам довелося б створювати ще більше ракет.

Китай, можливо, вирішив переосмислити свій підхід. З одного боку, він наростив свої звичайні військові сили: військово-морський флот, військово-повітряні сили та ракетні системи, що є важливими для його регіональних амбіцій, зокрема щодо Тайваню. З іншого боку, Китай стикається з економічними та, ймовірно, технологічними проблемами, тому не хоче витрачати величезні ресурси на ядерну гонку.

Тобто Китай може відчувати себе більш впевнено в конвенційних озброєннях, але не хоче витрачати шалених коштів на ядерне озброєння. Крім того, Китай традиційно дотримується доволі специфічної ядерної доктрини (nuclear posture), яка передбачає застосування ядерної зброї лише у відповідь на перший ядерний удар по китайській території. Тобто вони оцінюють завдану шкоду і лише після цього ухвалюють рішення щодо симетричної відповіді. Це не те саме, що у Росії, яка вигадала концепцію "упереджувального зустрічного удару", яка фактично дає можливість завдати превентивного удару по супротивнику навіть за мінімальних ознак ядерного нападу. У Китаю ж, навпаки, більш консервативна й оборонна стратегія застосування ядерної зброї.

Тому, на мою думку, ця ініціатива Китаю пов’язана з двома факторами. По-перше, з його потужними збройними силами. До речі, американці зазначають, що вони дещо втрачають у темпі нарощування військово-морських сил і розгортанні своїх військ та засобів в Індо-Тихоокеанському регіоні. Тому Китай, можливо, враховує свою кількісну перевагу (принаймні, якість цих сил — окреме питання) і прагне уникнути виснажливої гонки озброєнь.

По-друге, це хороший піар для Китаю. Він демонструє своє бачення глобальної безпеки, економічних питань та позиціонує себе як країна, що виступає проти використання ядерної зброї. Слід віддати належне, буквально перед широкомасштабним вторгненням Росії п’ять постійних членів Ради Безпеки ООН (тобто країни, які легально володіють ядерною зброєю) оприлюднили спільну заяву про те, що у ядерній війні не може бути переможців, а отже, її не можна починати.

Після цього Китай ще кілька разів надсилав Путіну закриті сигнали із закликами не застосовувати ядерну зброю. Загалом, Китай цю тему активно просуває. І я вважаю, що це один із найбільш позитивних аспектів ролі Китаю у конфлікті між Росією та Україною. Китай став на бік міжнародного права й здорового глузду та намагається стримувати Росію. Тому з дипломатичної точки зору це також виглядає виграшно для Пекіна.

Наскільки я розумію, зараз Китай робить акцент саме в бік РФ. Якщо гіпотетично відбудеться таке роззброєння, то що станеться з російськими ядерними боєголовками? Куди вони подінуться? Чи може Китай забрати їх собі, щоб мати змогу говорити зі Сполученими Штатами на рівних?

Ні, у Китаю є власна ядерна програма, і він точно не потребує російських боєголовок. Тим більше, ми не знаємо, в якому стані перебувають російські ракетні системи, системи управління та самі ядерні боєголовки.

Щодо носіїв, ми бачимо, що Росія використовує застарілі стратегічні бомбардувальники, зокрема Ту-22М3. Росія не здатна будувати такі літаки в принципі, і використання їх у війні проти України лише скорочує їхній ресурс.

Я думаю, що цілком можна повторити історичний досвід, коли СРСР погодився скоротити свій ядерний арсенал, а вже після розпаду Радянського Союзу у сучасній Росії діяла програма "Мегатонни в мегавати". Це була американська ініціатива, за якою російський високозбагачений уран передавався США і перероблявся на паливо для атомних електростанцій.

Це був би найбільш правильний шлях: по-перше, процес знищення боєголовок відбувався б під міжнародним контролем, а по-друге, це принесло б користь у сфері мирної енергетики.

Варто також пам’ятати, що Росія вже порушувала свої зобов’язання щодо роззброєння. Наприклад, вона зобов’язалася знищити всю свою хімічну зброю, але, як показало використання "Новачка" (а це заборонена хімічна зброя), насправді вона цього не зробила.

Я не виключаю можливості, що в Росії також збереглася і біологічна зброя, а також є потенціал для її масштабного виробництва. Тому в будь-якому процесі роззброєння ключовим є питання встановлення довіри та контролю. Необхідно ретельно відстежувати наявні запаси, зокрема ті, що знаходяться на бойовому чергуванні чи в місцях зберігання, а також контролювати сам процес утилізації як боєголовок, так і носіїв.

Росії не можна довіряти, і саме тому потрібен чіткий механізм перевірки. Але загалом існують вже відпрацьовані технології утилізації або конвертації ядерних боєголовок для потреб мирної енергетики.

Відповідно, наскільки загалом такі дискусії щодо початку тристоронніх переговорів із денуклеаризації вписується в майбутній контекст так званої "нової Ялти" між Сполученими Штатами, Росією та Китаєм? Чи може це стати одним із пунктів для обговорення? Якщо говорити про "нову Ялту" загалом, то що саме вона зараз може означати?

У мене немає сумнівів, що в Москві та Пекіні прагнуть до "нової Ялти". Сі Цзіньпін навіть пропонував Джозефу Байдену поділити світ. Він казав, що земної кулі достатньо для двох держав, щоб жити в безпеці й добробуті. Тобто фактично він пропонував систему сфер впливу.

Джозеф Байден, звісно, не погодився, оскільки він дотримується принципів міжнародного права, свободи націй тощо. Росія ж, ведучи війну проти України, намагається просувати свою концепцію міжнародного порядку. Вона визнає лише дві повністю суверенні держави — США та Китай. Існує також категорія потужних держав, таких як Велика Британія, Франція, Німеччина, які мають певний вплив, але все ж обмежений. А решта країн, зокрема й Україна, на думку Росії, взагалі не мають жодних прав чи суб’єктності й повинні підкорятися "великим хлопцям".

Якщо ж переглянути заяви російських дипломатів, принаймні до 2022 року, вони постійно наголошували, що Сполучені Штати та Росія мають "особливу відповідальність" перед світом.

У цьому приховано два основні меседжі. Перший – обидві країни є постійними членами Ради Безпеки ООН і мають право вето. Отже, тільки Рада Безпеки може ухвалювати обов’язкові для інших держав рішення. Другий – їхній статус підтверджується наявністю ядерної зброї, здатної знищити світ.

Тобто вони фактично приховано погрожують світу та вимагають для себе особливих преференцій у важливих для РФ питаннях. Очевидно, що росіяни намагатимуться використати будь-які тристоронні переговори щодо роззброєння, щоб зміцнити свій вплив, закріпити своє привілейоване становище в Раді Безпеки та повернути світ до моделі сфер впливу.

Вони постійно наголошують, що тільки Рада Безпеки має ухвалювати будь-які міжнародні рішення. Відповідно, всі санкції, запроваджені проти Росії без рішення Ради Безпеки, вони вважають нелегітимними.

Звісно, вони б самі ж і заблокували будь-яке таке рішення в Раді Безпеки, але їхня концепція майбутнього світового порядку передбачає повернення до принципів, закладених після Другої світової війни у 1945 році.Тобто – поділ світу на сфери впливу, де "великі гравці" вирішують долю менших держав.

Китай, можливо, поділяє таку думку, оскільки його стратегічні цілі часто збігаються з російськими. Їхня мета — витіснити Сполучені Штати, європейські країни та деякі інші держави з центру міжнародної системи, яка поки що функціонує.

Чесно кажучи, я не знаю, як у цій ситуації поведе себе Трамп. Сам формат поділу світу може йому сподобатися, адже він вважає США найпотужнішою державою, яка може діяти самостійно, якщо міжнародне право її не влаштовує.

Це видно з його заяв щодо Канаду як 51-й штат США, чи то купівлі, чи то захоплення Гренландії, а також із намірів зберегти контроль над Панамським каналом, адже ще у 1980-х США вже застосовували військову силу для захоплення цього стратегічно важливого інфраструктурного об’єкта.

Тому не можна виключати, що Трамп, після того, як знову опинився при владі, захоче сісти за стіл переговорів із Путіним та Сі Цзіньпіном і домовитися про щось велике без урахування інтересів союзників та решти світу.

З іншого боку, це складний процес. Найголовніше, що серед цих трьох центрів сили Росія є карликом у контексті звичайних озброєнь. Україна, навіть за мінімальної підтримки Заходу (хоча вона й здається значною у грошовому вимірі), змогла зупинити Росію. Якщо ж НАТО вступило б у конфлікт, задіяні сили були б у рази більші.

Росія виявилася нездатною захопити Україну навіть за використання своїх звичайних військових сил. Міф про "другу армію світу" було зруйновано. Саме тому Москва все більше покладається на ядерне стримування.

Тому за останні кілька років вони двічі змінювали свою ядерну доктрину, знижуючи поріг застосування ядерної зброї. Отже, Росія буде складним партнером у переговорах, оскільки усвідомлює: без ядерного арсеналу або з невеликою його кількістю є велика ймовірність, що РФ не зможе виконувати свої стратегічні завдання по знищенню супротивника. Відтак, росіяни будуть пручатися і не давати ходу ядерному роззброєнню.

З іншого боку, на Росію можуть впливати фінансові та технологічні чинники, оскільки російська економіка не витримає нової гонки озброєнь. Якщо США, навіть з величезним зовнішнім боргом, готові вкладати кошти в модернізацію ядерного потенціалу (не кажучи вже про неядерні засоби, які здатні завдати шкоди, співмірної з ядерним ударом – дрони, високоточні ракети тощо), то Росія опиниться в програшному становищі.

Москва не хоче вступати до нової гонки озброєнь, бо розуміє, що результат буде той самий, що й у випадку з Радянським Союзом, — колапс РФ.

А чи можуть ці ситуативні партнери змусити Росію до таких переговорів? Чим це загрожує Україні?

Ймовірно, Москва охоче піде на процес переговорів, але це не означає, що вона буде готова до реальних поступок. Вона не захоче зраджувати свого "старшого партнера" – Китай, водночас Кремль прагнутиме виглядати респектабельно в очах країн, що розвиваються, або як їх називають політкоректно – країн "третього світу".

Звичайно, Росія намагатиметься робити те, що вона робила з 1991 по 2022 рік, а саме прив’язати питання ядерного роззброєння до інших вимог. Зокрема, щодо отримання преференцій на пострадянському просторі, обмеження сил і засобів НАТО в Європі, особливо на кордоні з Росією.

Це буде комплексний підхід. Росія не просто захоче скоротити певні види озброєнь – вона намагатиметься сформувати нову систему міжнародної безпеки.

Хоча саме Росія систематично, починаючи від початку вторгнення до Грузії у 2008 році, порушувала міжнародні угоди — від договору про звичайні збройні сили в Європі до численних інших механізмів контролю над озброєннями. Вона вимагатиме гарантій безпеки, хоча насправді таких гарантій не потребує – це оксюморон, адже Росія вже є найбільшою ядерною державою, і ніхто не планує на неї нападати.

Але в риториці росіян такі гарантії безпеки означають беззахисність України та країн Центрально-Східної Європи, відсутність американської військової присутності в Європі, юридичні механізми, які збережуть привілейоване становище Росії у Раді Безпеки ООН. Фактично, вони хочуть повернути світ до ситуації, коли лише постійні члени Ради Безпеки ухвалюють рішення щодо застосування сили іншими державами.

Відповідно, лише в такому комплексному підході РФ може вести переговори, затягуючи їх максимально ще до початку?

Справа в тому, що подібні переговори ще з радянських часів і вже за сучасної Росії тривали роками. Кожна зі сторін має власне розуміння загроз і шукає способи комплексного протистояння цим загрозам. Це питання розглядається у комплексі.

Наприклад, якщо йдеться про певні види озброєнь, такі як ракети з роздільними бойовими частинами або зброя певного радіусу дії, то всі ці аспекти ретельно аналізуватимуться з точки зору національних інтересів.

Це нормальна практика і для Сполучених Штатів, і для Росії, і для Китаю. Їм потрібно знайти формулу, яка забезпечить їм впевненість у власній здатності знищити супротивника, а також мати контроль над озброєнням — його кількістю, станом тощо.Необхідно буде проводити верифікацію, що є традиційно довготривалим процесом. Це точно не питання одного року.

Якщо Росія вважатиме, що вона поступається більше, ніж це їй вигідно, вона блокуватиме процес. Якщо навіть переговори між Радянським Союзом і США, або між США і Російською Федерацією були складними та затяжними, то залучення третього гравця зробить цей процес ще більш ускладненим. Адже інтереси сторін не збігаються, і кожна країна має своє бачення механізмів їхньої реалізації.