Трамп міняє зброю на українські ресурси. Три причини, чому це погано

Дональд Трамп хоче підписати з Україною угоду про отримання США рідкісноземельних металів та інших природних ресурсів в обмін на постачання зброї.

Ми нарешті говоримо з ділком зрозумілою йому мовою «угод і вигод». Нам потрібна зброя, їм — цінні корисні копалини, якими, на щастя, багата Україна.

У теорії все прекрасно: інвестиції — наш культ, крім унікальних покладів, подекуди маємо й унікальні повні виробничі цикли, яким також не завадить технологічне оновлення. А головне, у нас досі ще живі науковці, які життя поклали на розробки в цій царини, і, повірте, їм є чим здивувати західних колег.

В асортименті

Протягом десятиліть Україна була, по суті, єдиною країною в світі, яка мала повний цикл виробництва металевої титанової продукції, критично важливої для ВПК будь-якої країни. Ми ж мали два підприємства з виробництва діоксиду титану, без якого все біле у цьому світі, від паперу до ракети Falcon, буде сіруватим. Україна ж є однією з небагатьох країн із великими покладами літію (до 10% світових запасів), життєво необхідного для електрокарів. Ба більше, всі родовища літію в Україні — комплексні, тобто містять ще берилій, рубідій, цезій, олово, вольфрам, тантал і ніобій. Усе рідкісне, все цінне не менше від самого літію, адже сучасний технологічний розвиток без рідкісноземельних елементів неможливий, і приставка «рідкісно-» прямо натякає на ціну.

Окрім екзотики, маємо в асортименті й традиційні викопні цінності (згадані Трампом «інші ресурси»): під 80 млн тонн нафти і 1,3 трлн кубометрів розвіданих запасів природного газу, дві ділянки покладів сланцевого газу із сумарними запасами до 7 трлн кубометрів, 40 млрд тонн вугілля, 240 млн тонн кварцового піску, 20% світових запасів графіту. Ой, та чого у нас тільки нема.

Рік тому український Forbes оцінив вартість корисних копалин України майже у 15 трлн дол. Роком раніше канадські консалтери SecDev для The Washington Post оцінили наші запаси у 26 трлн дол.

Начебто розрахуватися за американську військову допомогу вистачає.

Сума навіть суголосна «трильйонам доларів», у які Володимир Зеленський оцінив ресурси України у презентованому в жовтні 2024 року в Брюсселі Плані перемоги. Пригадайте, четвертий із п'яти пунктів плану якраз про «критичні ресурси України для спільного інвестування та використання».

І все ж дарма президент завів нас у ці торги…

По-перше, значну частку цих підземних скарбів захопили росіяни. Наразі окуповано більш як 60% наших вугільних запасів (41 родовище), 11% — нафтових (дев’ять родовищ), 20% — родовищ природного газу (27 ділянок), 42% — металів, 33% — рідкісноземельних металів і мінералів. Зокрема, шість родовищ залізної руди, два — титанової, два — цирконієвої, одна ділянка покладів стронцію, одне літієве родовище і одне уранове.

За оцінками тих таки SecDev, мова про ресурси на 12,5 трлн дол. із згаданих 26 трлн, або про 48%.

Що простіше: витратити мільярди доларів і роки на підтримку України у сподіваннях, що вона поверне собі кордони якщо не 91-го, то хоча б 14-го, чи вже зараз піти і домовитися з Путіним про розподіл цих ресурсів?

Якщо вже всі стали такими циніками, то чому б Трампу просто не віддати України Путіну, досягнути «всіх цілей спецоперації» та почати широкомасштабне партнерство з освоєння ресурсів «нових тєріторій».

Не забуваємо, що у Білий дім заїхали справжні гуру простих рішень.

Не те щоб росіянам захоплені ресурси були не потрібні, але список накладених на РФ санкцій, у тому числі персональних, — достатньо вагомий аргумент при будь-якому обміні.

Тим паче що для того, аби наші запаси реально перетворилися на трильйони, у них треба вкласти мільярди і десятиліття.

Отже, по-друге, якщо ми вже перейшли до таких прагматичних і ділових відносин з одним із ключових партнерів, то, може, не обіцяти йому того, чого нема? Суто заради fair play, щоб потім пан Дональд не шаленів, що скарби Полуботка виявилися купою гуано. Наша нинішня влада вже нічого, крім печії, у команди Трампа не викликає. Брехня навряд чи покращить цю ситуацію.

Почати слід з того, що наразі у світі немає апробованих технологій для отримання продукції з українських родовищ літію і супутніх «рідкісноземів». Тільки теоретичні розробки. Ба більше, всі три наші родовища відмінні за типами й містять різні набори руд, тому і технології переробки потрібно розробляти для кожного родовища окремо. Мінімальні інвестиції у кожне — 750 млн дол. і 15 років для початку виробництва. Того відчайдуха, хто спокуситься цими перспективами, одразу ж чекає сюрприз — найсвіжіші дані геологорозвідки родовищ від 1967 року. Одне родовище — в окупації, інше — у судовому спорі з 2018-го і донині, третє роками шукає інвесторів і поки не знайшло.

Потім треба чесно сказати, що ніякого титану у нас теж уже немає, бо металевий титан багато хто може виробляти, а от його сировину — титанову губку — лічені підприємства. Правильно, у нас таке було, Об’єднана гірничо-хімічна компанія (ОГХК), але ми його продали буквально відразу після обіцянок-цяцянок Зеленського в Брюсселі. Причому не інвесторам країн-союзниць, а азербайджанцям із російським душком. Ще ціну давайте нагадаю — 96 млн дол. за унікальне виробництво.

Однак іще ж є берилій, він у нас, як і літій, сусідить з іншими рідкісноземельними рудами, і родовище добре розвідане, підготовлене, на безпечній Житомирщині, от тільки спецдозвіл на його розробку на 20 років належить приватному українському інвесторові.

Боюсь шокувати, але у 2025 році від Різдва Христового все, що має хоч якусь цінність, комусь належить. І це не про міфічне «надра належать народу України», а про реалії отримання ліцензій на видобуток. Якщо наша пропозиція серйозна, то де конкретні інвестиційні кейси? Чому ми починаємо не з них, а з конференції, ще й відповідальним за все призначаємо Олександра Кубракова? Вибачте, у статусі кого: керівника ГОшки чи радника міністра оборони?

Ми можемо, звісно, запропонувати західним інвесторам державний «Східний ГЗК», що видобуває уран. Трохи газових родовищ, витиснутих, мов ті лимони. Олеську площу сланцевого газу, але цей лимон ще й квіту не дав. Чи не замало буде після таких щедрих авансів?

Не час для жадібності, ми як ніхто зацікавлені у тому, щоб у потужних економік з’явилися цінні активи в Україні, які вони боронитимуть, раптом що. Це насправді найкращі безпекові гарантії з можливих. Буквально незвідані поклади Українського кристалічного щита варті уваги, грошей, технологій. Ми спраглі до нових робочих місць та інвестицій. Тільки припрошуємо якось дивно, без «іскорки». А у нас є ще й європейські партнери, які, хоч би що там стверджував Трамп, допомагають Україні не менше і чомусь здебільшого нічого не просять натомість.

Ось воно, наше по-третє і головне — переводячи переговори з партнерами на рівень комерційних вигод і інтересів, ми спускаємося з рівня «війна за демократичні цінності проти автократій» на рівень «зброя за ресурси».

Ідеологічну війну на цьому рівні буде програно. Найпотужніша із західних демократій, що десятиліттями поставляла на експорт «демократію, свободу, права людини та верховенство права», розпишеться у небажанні відстоювати ці переконання, якщо їй не заплатять. А отже, не такі вже ці переконання й цінні (а ліквідація USAID — це не лише про бюрократичну оптимізацію). Навряд чи США від цього виграють.

На жаль, на рівні «зброя за ресурси» наша вже крихка геополітична суб’єктність перетворюється на гарбуз. І хоч би як надалі йшли переговори, навряд чи ми від цього виграємо, бо хто слухатиме купку корисних копалин? Тим не менш, поки ми віддавали своїх найкращих, а росіяни перемелювали своїх найгірших, хтось завдяки санкціям встигнув зайти зі своїм газом на ринок ЄС, налагодити поставки з Індії дешевих нафтопродуктів із російської сировини, щоб приборкати власну інфляцію, відродив цілі міста дякуючи тому, що значна частина допомоги нам — це реінвестиції в економіку США. І ми щиро дякуємо за будь-яку допомогу, але ми не нахлібники, Дональде Фредовичу, ми завантажили ваші потужності ВПК замовленнями на десять років наперед, уже гарантувавши вам і робочі місця, і зростання ВВП, і експортну виручку. Навіть без усієї ідеологічної патетики ми варті кращої ролі, ніж нам зрештою пропонують.

А головне, на рівні «зброя за ресурси» можна забути про невідворотність покарання агресора за інтервенцію у суверенну країну. Це ж рівень про бабки, аванси, торги і поступки. Не про верховенство міжнародного права, не про страшну ціну, яку щодня платять українці, не про ціну, яку заплатять інші, якщо порядку не буде відновлено. Нещасні ті, хто думає, що бодай хтось узагалі від цього виграє. Не вірите? Що ж, гренландських інуїтів теж навряд чи міжнародне право турбувало ще рік тому.