Всеволод Чебодаєв, «Українське радіо»: Уперше потрапив на радіо завдяки парі з одногрупником, а касета «ВВ» стала перепусткою

Всеволод Чебодаєв уперше потрапив на радіо більш як 30 років тому, а його захоплення почалося ще раніше, в ранньому дитинстві. Тоді вдома він влаштував домашнє радіо — і його «Говорить Люботин» із зачитуванням новин із газет слухали рідні та знайомі. За порадою батьків він вступив до Харківського медичного училища та, навчаючись там, уклав парі, що врешті й привело його на радіо.

Нині Всеволода Чебодаєва користувачі соціальних мереж знають як Всеволода Харківського, а колеги називають «диспетчером радіохвиль». З часом радіо стало для нього не лише захопленням, а й справою всього його життя. Всеволод Чебодаєв завжди в курсі всього, що відбувається в ефірі радіостанцій Суспільного, опікується першою радіостанцією української ретро музики «Радіоточка» та є співзасновником групи у фейсбуці «Телефан. Фан-клуб української музики минулих десятиліть».

— Всеволоде, ви прийшли на радіо понад 30 років тому. А з чого почалося захоплення радіо?

— У моєму радянському дитинстві пропонувалося лише дві розваги — радіо й телебачення, і з-поміж них я обрав перше. Оскільки до дитячого садочка я не ходив, то слухав радіо від ранку до вечора. Слухав не лише дитячі передачі, які мені за віком підходили, а й дорослі. У мене з’явились улюблені ведучі та диктори, я достеменно знав розклад усіх передач і намагався бути схожим на своїх кумирів, ними були Микола Козій і Світлана Горлова з «Українського радіо».

Згодом захотів робити те, що робили вони — вести радіопрограми. Ще дитиною створив домашнє радіо, в хаті лунало «Говорить Люботин», оскільки я народився в Люботині, під Харковом. Новини брав із газет, музику — з платівок. Прослуховування цих радіопрограм було обов’язковим для всіх домашніх. Цікаво, що ця фраза «Говорить Люботин» пролунала вже і в дорослому віці, коли я створював справжнє Люботинське радіо.

У дитинстві ж слухав, як це тоді називалося, «Першу союзнореспубліканську програму», у якій звучали передачі з Києва, Москви та Харкова. І мене, малого, чогось так зачепило те, що так мало було передач з Києва та Харкова і так багато з Москви. З Києва та Харкова передачі йшли мовою, якою говорили в мене в сім’ї, говорили всі сусіди, говорили всі навколо, мені хотілося їх більше слухати, а їх було мало. Поступово зрозумів, що керівництво «Українського радіо», не питаючи дозволу в Росії, потихеньку збільшувало кількість київських передач, витісняючи Москву. Це було ще за радянських часів. Таке моє спостереження…

Коли говорив, що у дитинстві було лише дві розваги, помилився, була ще одна — друковані газети. Якщо всі довкола переплачували «Правду», «Труд», «Ізвєстія», «Комсомольську правду», то я батькам запропонував переплатити наші українські видання «Радянську Україну», «Молодь України», обласну молодіжну газету «Ленінська зміна». Так і зробили. І я відкрив для себе таку дуже сміливу газету «Молодь України» Центрального комітету комсомолу України. У цій газеті тоді публікували доволі сміливі статті й історичні розвідки про справжню, а не вигадану в Москві історію України. Я давав читати їх сусідам, і згодом вони також почали переплачувати наші рідні українські газети.

Коли ходив до школи, у нас кожен понеділок починався з політінформації, на якій кожен по черзі розповідав про події минулого тижня. Я брав газету «Молодь України» і зачитував українські статті. «Чому українською? Школа ж у нас російська», — казали мені. «Ви не розумієте, відбулася дуже важлива подія. Надцятий пленум центрального комітету комсомолу України! І саме про нього я хочу поінформувати, цитуючи офіційний орган центрального комітету комсомолу. А там саме українською мовою про це розповідається», — іронізував я. І саме так зачитував, потроху україніуючи всіх.

• Читайте також: Радіодинастія. Анатолій і Юрій Табаченки пропрацювали на «Українському радіо» вже пів століття

— У нещодавньому інтерв’ю «Суспільне Новини» ви розповіли, що на радіо потрапили завдячуючи студентському парі. Розкажіть, як це було?

— Батьки вважали, що у сина має бути більш практична для життя професія, тому віддали мене вчитися до Харківського медичного училища. Але і там я продовжував захоплюватися радіо. Слухав, писав паперові листи, брав участь у різних конкурсах. Десь перемагав, приміром, у конкурсі знавців української мови на Харківському обласному радіо.

А потрапив уперше на радіо у 1987 році. Мій однокурсник Ашот Худаєв приніс на заняття касету. Сказав, що це перший альбом дуже крутої української групи, ще офіційно не виданий, піратським чином йому передали. «Послухай, перепиши собі. І ти там з радіо дружиш, заб’ємося, що вони не поставлять в ефір цю музику», — сказав він мені. Це був Радянський Союз, цензура, кожне слово та кожну ноту затверджували в обкомі партії. Я вирішив ризикнути. З цією касетою пішов на Чернишевську, 22, де у Харкові був і є «Радіодім». Покликав музичних редакторів і кажу: «Ось у мене є ексклюзив, поставите його в ефір?». Вони забрали, а коли через деякий час прийшов за касетою, мені сказали: «Слухайте пісню найближчої суботи у найпопулярнішій програмі “Музична пошта”». Це була пісня гурту «ВВ» «Танці».

Таким чином парі я виграв. Бо попри цензуру таки поставили «крамольний» у Радянському Союзі рок, бо в загальноукраїнському ефірі я тоді «ВВ» ще не чув. Так із легкої руки Олега Скрипки й Ашота Худаєва, який потім став знаменитим травматологом, лікарем харківської футбольної команди «Металіст», я вперше потрапив на радіо (на жаль, Ашот Худаєв помер у віці 48-років у 2020-му — «ДМ»).

— Які були враження?

— Якщо чесно, то запам’яталися старі похмурі коридори. Це ще дореволюційна будівля в центрі Харкова. Потім я в ній працював. До студії мене тоді не допустили, там була сувора пропускна система, тому цей діалог відбувався в коридорі. У святая святих я тоді ще не потрапив, це сталося трохи згодом.

— Пам’ятаєте свій перший репортаж на радіо? Чим узагалі запам’ятався той період на радіо — наприкінці 80-х років?

— Ще навчаючись у медучилищі, прийшов на радіо і там познайомився з редакторкою піонерської редакції Генрієттою Вербою. І вона якось сходу запропонувала мені зробити репортаж. Дала в руки магнітофон, тоді це ще був важкий бобінний, і каже: «Підготуй репортаж із табору праці та відпочинку». А я, коли навчався в школі, не раз бував у такому таборі. Бо у Радянському Союзі змалку привчали до непосильної праці. Ще в третьому (!) класі нас посилали збирати яблука, де ми тягали важкі величезні відра з урожаєм. Згодом були табори праці та відпочинку, де після підйому і зарядки йшли не до річки чи до лісу, а на колгоспні лани або й у сади, де були джунглі з бур’янів вищі за нас зростом. Ми мали, як Дон Кіхоти, боротися з ними тупими сапачками. Оскільки всю цю «кухню» я знав досконало, то і репортаж вийшов швидко — і мені запропонували подальшу співпрацю.

 Монтаж в апаратній. 1989 рік.

А от справжній серйозний репортаж, яким я пишаюся, зробив уже в редакції новин позаштатником, ще навчаючись у медучилищі. У 80-х роках вже з’явилися перші фермери. Був лист у редакцію, де фермер із Люботина скаржився, що йому дали землю, а потім намагалися відібрати. Я поїхав до нього. Записав інтерв’ю, повертався до Харкова на своєму мотоциклі — бачу в дзеркалі заднього виду, що за мною женеться «Волга». Блимає фарами, сигналить, вимагає зупинитися. Зрозумів, що це якесь переслідування, почав тікати. «ІЖ», звичайно, не «Волга», втекти мені вдалося легко. Проте, пилюка, кіптява… Коли повернувся до Харкова й увійшов до редакції, мене не впізнали. Кажу: «Що ви на мене так дивитесь?», а коли подивився у дзеркало, то у ньому відображалось абсолютно чорне обличчя. Цей репортаж попри радянську цензуру вийшов, бо вже почалася відлига, перебудова, відбулося певне послаблення. Та й керівник головної редакції інформаційного мовлення Олександр Швець був дуже прогресивною людиною, він зробив тоді справжню революцію на обласному радіо. Замінив монотонні новини сучасною інформаційно-музичною програмою за зразком закордонних аналогів. Це було динамічно, були й новини, й аналітика, й музика. У цій програмі вийшов і мій репортаж. Він ще запропонував приправити його сміливою бардівською піснею, у якій ішлося про «народний суд над нинішніми вершителями доль».

Ще про 80-ті… У фонотеці Харківського радіо з’являлися записи, які не звучали на той час у загальноукраїнському ефірі. Наприклад, записи Тараса Петриненка «Народний рух», «Лівобережна — правообережна». Звідки вони з’явились? Адже всім відомо, що в Києві в Будинку звукозапису вони були розмагнічені за наказом ЦК партії. Справді, в Києві їх не було, вони були… в каталозі Всесоюзного радіо в Москві. Ми їх офіційно там замовили і… з Москви їх нам надіслали… Ну, хіба не телепні?)

 Всеволод Чебодаєв у студії Харківського облрадіо. 1990 рік

— Далі, вже після закінчення вишу, ви очолили мистецьку редакцію обласного радіо.

— Мені це зненацька запропонували, оскільки я цікавився українською музикою. Це було творче об’єднання «Ефір», тижневик про культурно-мистецькі події на Харківщині й численні музичні програми. Тоді я поставив умову, щоб, окрім програми на замовлення, звучала саме українська музика. Усіх вітчизняних виконавців, які приїздили на гастролі до Харкова, ми запрошували на запис інтерв’ю. Тоді всі програми виходили в запису, прямі ефіри ще не практикувалися.

Ще цікавий виховний момент я запровадив щодо української мови. Надихнула мене колега з Києва Антоніна Медвєдєва, вона вела суперпопулярний тоді «Експрес-концерт на замовлення» на радіо «Промінь». Які тоді були здебільшого замовлення? «У Свєткі Соколовой день рожденья», «Сіній туман похож на обман», «Колодєц, колодєц, дай води напіться»… Були, звичайно, замовлення і українською мовою — це «Мамина вишня» й інші. Що ми робили? Створювали фейкові замовлення. Це, мабуть, той єдиний випадок, коли фейк був виправданим. Озвучували замовлення від вигаданих людей і ставили нібито замовлені ними цікаві україномовні пісні. Цим самим знайомили аудиторію з різними українськими виконавцями та створювали враження популярності української музики серед слухачів. Бо це ж програма на замовлення, це ж люди замовляють. Як-то кажуть, фейк на благо.

Ще було певне піратство в роботі, але теж на благо. Річ у тому, що ми виходили на першому каналі радіо, на дротовому мовленні й на ультракоротких хвилях. А це максимум 50 кілометрів від Харкова. Хтось якось сказав: а чого б нам не вийти на середніх хвилях? Це ж значно ширше покриття. А річ у тому, що кабель, який ішов до потужних середньохвильових передавачів у області, проходив саме через приміщення нашого «Радіодому». І ось одного разу мікшером на пульті було виведено в ефір саме наш сигнал, звук якого тоді долетів якщо не до Далекого Сходу, то до Уралу точно. З мовчазної згоди керівництва ми почали робити музичні ефіри, виходячи на середній хвилі 837 кГц. Робили програми про українську музику. І уявіть собі, листи приходили не лише з Західної Європи, а з-за Уралу також. Вони слухали українську музику, ділилися своїми враженнями, щось просили поставити.

 Всеволод Чебодаєв під час інтерв’ю з гуртом «Скрябін» у Донецьку на фестивалі «Вітер зі сходу»

— Ви продовжили працювати у сфері української музики вже на радіо «Харків-2». Який вплив ця радіостанція мала на розвиток української музики в регіоні?

— У той час я працював на Харківському обласному радіо, мистецьку редакцію очолював, але керівництво вирішило, що треба розширювати горизонти. Не лише мати певні врізки на першому каналі, а створити свій повноцінний другий канал обласного радіо. Сформувати його доручили мені, підібрати колектив, розробити сітку мовлення. Я міг тоді стати творцем першої FM-ки в Харкові, але не так сталося, як гадалося. Обираючи назву, ми пропонували різні креативні варіанти, але керівництво їх відкинуло, сказало, що «Харків-2» звучить солідно та престижно.

Друга наша ідея була — мовити на FM-хвилях, бо ультракороткі хвилі втрачали свою популярність, зникали приймачі, з допомогою яких їх можна було слухати. Нові приймачі для них не випускали, на закордонних аналогах цього діапазону не було. Тож однозначно варто було виходити саме у верхньому FM-діапазоні. У Києві керівництво забронювало для «Харків-2» частоту 106,1 МГц, але ж тут наше керівництво вперлося — вийдемо на 69,2 УКХ, бо це потужний передавач, там колись виходив московський «Маяк», це престижна радіостанція... Якщо і ми там вийдемо, то це теж буде виглядати дуже престижно. Так і сталось, але іронія долі: вже Суспільне «Українське радіо» з’явилось у Харкові у 2019 році саме на частоті 106,1. А тоді її віддали радіо «Довіра Ніко-ФМ».

 Колектив «Харків-2» біля «Радіодому». 1997 рік

Яка була ситуація загалом щодо української музики й українського мовлення? Тоді з’явилися перші комерційні ефемки, зокрема й у Харкові, місцеві. Вони були на 100% російською мовою і на 100% російськомовна музика там звучала. Максимум — харківські, але російськомовні виконавці.

Тоді з’явились і перші мережеві всеукраїнські радіостанції. У них не лише в назвах були російські бренди («Русское радио», «Хіт-ФМ», «Мелодія»), а й московські бренди були в іменах ведучих. Тобто в українців, які приходили туди працювати, забирали їхні власні імена й давали імена ведучих, які працювали в Москві.

Мій друг Юрій Лисенко пішов працювати на радіо «Хіт-ФМ» і вів ефіри там під ім’ям Андрєй Разиграєв. Я його питав, чому в ефірі «Хіт-ФМ», який іде з Харкова, немає жодної української пісні. Він каже: є одна. У плейлисті була затверджена лише одна пісня під назвою «Украинская» — і та у виконанні якоїсь московської групи. Він сказав, що крім цієї пісні, нічого українського в ефір не має права ставити під загрозою звільнення. Це був якийсь ефірний геноцид українців. Хоча він якось примудрявся хоча б у концертах на замовлення поставити щось українське, але оштрафувати його могли й за це.

А ми в ефірі «Харків-2», хоч і в УКХ-діапазоні, але працювали на 100% українською. У нас звучала фактично тільки українська музика, яку розбавляли західною. Цікаво, де ми її брали? Це нині будь-що можна завантажити на стримінгових платформах, а тоді все це можна було привезти з Києва на рулонах. Це такі величезні бобіни, доволі важкі, які я брав із собою та їхав до Києва на «Українське радіо» на Хрещатик, 26. Там переписував у колег із рулона на рулон усю актуальну українську музику, яку ми потім крутили в ефірі в Харкові. Згодом з’явилися касети й диски. Ми ходили на «Балку», ринок у Харкові, де все це купували. Шукали спонсорів, знаходилися керівники промислових підприємств, які саме під українську музику на касетах і дисках давали нам гроші. Під чесне слово, бо на ринку ж ніяких чеків не давали. От такими спільними зусиллями пропагували українське на «Харкові-2». У нас уже був прямий ефір, ми запрошували й місцевих харківських, і українських виконавців на ефіри в студію.

Не лише музика лунала у нас на радіо, були й новини. Цікавий теж момент: де їх брати, бо тоді ж не було інтернету. Була офіційна підписка на «Укрінформ», але новин там було мало. Тож ми вночі перед чергуваннями прослуховували й записували «ворожі» голоси «Радіо Свобода», «Голос Америки», ВВС, записували на папір новини, які там звучали, і зранку розповідали їх в ефірі. Була у нас музично-інформаційна програма «Від учора до сьогодні». Були й авторські програми. До речі, саме у нас з’явився перший хіт-парад харківських виконавців.

 «Харків-2» в апаратній. 1998 рік

— Як змінилось «Українське радіо» в Харкові з початком реформи Суспільного мовлення?

— Розкажу, що було до Суспільного, — це просто жах. Усі канали виходили в УКХ-діапазоні, який втрачав свою аудиторію. Уявіть, «Українське радіо» в ФМ-діапазоні було лише в Луцьку і в Кропивницькому (тоді це ще був Кіровоград). Коли в Кіровограді закінчилася ліцензія і на конкурсі треба було її продовжувати, то на цю частоту подалося радіо «Шансон» — і тодішній склад Нацради віддав частоту їм, відібравши її в «Українського радіо». До 2014 року радіо «Промінь» у ФМ було лише в Гадячі на Полтавщині, потім якось вибили частоту 105 у Києві. У радіо «Культура» не було жодної ФМ-частоти. Натомість московські радіобренди мали майже 100% покриття всієї України. З появою Суспільного ці питання почали ставити руба: у Суспільного мовника має бути покриття й аудиторія.

Нині у Першого каналу «Українського радіо» вже понад 200 ФМ-частот по всій Україні, майже 100% покриття. Трішки менше у «Променя» й «Культури». Усі обласні центри мають Перший канал і «Промінь», «Культури» поки ще немає в Одесі, Хмельницькому й Сумах. Сподіваємося, буде.

У Харкові «Українське радіо» в ФМ з’явилося 1 жовтня 2019 року на частоті 106,1 МГц. «Українське радіо» в Харкові з початком реформи Суспільного разюче змінилося жанрово й тематично з приходом нового керівника, відомого журналіста Володимира Носкова. Він тоді зробив, як на мене, просто цукерку. «Українське радіо Харків» стало можна і треба слухати. Зараз Володимир веде на Першому каналі програму «Сили добра». Щонеділі о 15:45 розповідає про тих, хто наближає перемогу не лише на фронті, а й у тилу.

Сьогодні «Українське радіо Харків» уособлюють двоє ведучих — Тетяна Кривоніс і Роман Кривко. Тетяна розповідає щобудня о 17:35 про всі новини Слобідського краю. А Роман працює в «полі», він просто блискучий майстер репортажу. Мабуть, уже немає на Харківщині такого куточка, де б він не побував, зокрема й близько до лінії фронту, на деокупованих територіях. Де відбувається щось цікаве — там обов’язково побуває Роман Кривко, і це обов’язково прозвучить в ефірі о 17:45 на «Українському радіо Харків».

• Читайте також: З «Українським радіо» ми разом понад третину його історії та понад половину мого життя

— За останні роки збільшилося покриття «Українського радіо» на Харківщині. Які населенні пункти охоплені, які в планах?

— Тут треба згадати, що раніше до 2014 року ситуація була зовсім патовою з покриттям. «Українське радіо» на УКХ працювало лише в Харкові, а на ФМ з’явилося лише в Ізюмі, Куп’янську та Великому Бурлуці. Свого часу ще задовго до російсько-української війни я бив на сполох в усіх соцмережах щодо засилля сигналу російських радіостанцій на Харківщині й відсутності належного покриття українських. Буквально до недавнього часу з Бєлгорода можна було слухати все що завгодно, від «Радіо Росії» до «Маяка» й «Міра Бєлогорья». Ці радіостанції мали потужності, офіційно затверджені згідно з міжнародним планом «Женева», і пройшли свого часу міжнародну координацію. Україна як сусідня держава цю координацію росіянам робила, всі вони мовлять офіційно з потужністю 1—2 кіловати. А фактично, як мені сказали технарі, вмикають усі 10 кіловат. Тому пів Харківської області спокійно слухало російський сигнал. Це буквально до недавнього часу було.

Натомість Український державний центр радіочастот для українських каналів погоджував потужності 30, 50, 100 ват — і для «Українського радіо» зокрема. Що вони могли покрити? У кращому разі до 20 км на хороший приймач. Ось така ситуація була довгий час. Казали: «Більше не можемо. Росія нам не погодила більшу потужність». Тобто Україна росіянам погоджувала, а Росія Україні — ні. Не погодила — тож ми по закону не можемо збільшити потужність.

Радикально ця ситуація змінилася після широкомасштабного вторгнення, і допомогла змінити її Харківська ОВА. Це перша обласна адміністрація, яка звернула увагу на цю проблему. Зокрема, начальниця управління масових комунікацій Ярослава Бережна. Вона впритул зайнялася цією проблемою. Почала питати в УДЦР: а чому так, чому росіяни мовлять, а нам не можна? Ваші відповіді не приймаються, у нас війна, ніякі узгодження окупанта не потрібні. До речі, росіяни часто мовили не лише на своїх частотах, а й включалися на наших. Зрештою, натиснула обладміністрація на УДЦР і почали з’являтися нові частоти, як за помахом чарівної палички, почали давати дозволи на збільшення потужностей, зокрема «Українському радіо» на наявних частотах. Завдяки цим діям у 2022 році «Українське радіо» з’явилося в Берестині, Зачепилівці, Лозовій, Кегичівці, торік з’явилося воно в Балаклії, були збільшені потужності на наявних передавачах в Ізюмі, Куп’янську, Великому Бурлуці, Златополі. Збільшили потужність радіо «Промінь» у Харкові.

Нині є лише дві проблемні точки на Харківщині, де поки не чують «Українське радіо», — це Барвінкове (місто на крайньому півдні Харківщини) й Богодухів (на півночі). Сподіваюся, що з допомогою обласної влади частоти з’являться й у цих містах, і «Українське радіо» там почують. Було розв’язано ситуацію і з російським мовленням. Наші компетентні органи її розв’язали — і в Харкові й на околицях тепер не чути нічого російського.

 Голова Харківської ОВА Олег Синєгубов вручає Почесну грамоту ХОВА Всеволоду Чебодаєву

— Ви весь час залишаєтеся в Харкові з початком повномасштабного вторгнення. Як війна вплинула на вашу роботу?

— Я залишався в перші дні, але я мешкаю на півночі Харкова — це район Салтівка. Він найближчий до російського кордону, тому по нас перших почало прилітати. Зокрема і з артилерії. Перебувати тут було складно і небезпечно. Ми виїхали в Харківську область до родичів. Але якщо тут росіяни стояли буквально в 15 км, то там, де я перебував, до фронту було близько 20 км. Це Ізюмський напрямок. Тому теж було доволі неспокійно. Керівництво Суспільного, зокрема член правління Дмитро Хоркін, постійно телефонували, пропонували виїхати, пропонували якісь варіанти, але ми вирішили залишитися.

Що цікаво, там де я перебував у 2022 році, там така цікава точка, де приймався сигнал радіостанцій із трьох областей — Донецької, Харківської та Дніпропетровської. Перебуваючи там, я міг моніторити сигнали всіх наших радіостанцій: де працюють передавачі, де замовкли, де неякісний сигнал — і передавав цю інформацію нашим технікам, вони оперативно лагодили. Важливо було, щоб люди мали доступ до українських новин, бо з окупованого Донецька теж було засилля російських станцій. Важливо було зберегти українське мовлення на цих територіях, щоб люди мали до нього доступ і щоб воно справно працювало.

У багатьох населених пунктах Харківщини ще тоді, на початку 2022 року, не було «Українського радіо», були лише місцеві комерційні, переважно музичні станції. Вони на моє прохання замість свого ефіру увімкнули перший канал «Українського радіо», щоб люди могли слухати 24 години на добу українські новини. Велика їм подяка за це. Офіційно Суспільне дозволило таку ретрансляцію усім, хто бажав її увімкнути.

Моя робота змінилася в тому плані, що була дистанційною. Фізично в Харкові було небезпечно. Наш «Радіодім» зазнав двох прильотів ракетами протягом повномасштабки, тому вся робота перемістилася в дистанційний формат.

Я активно займаюся публікацією анонсів у соцмережах. Усі, хто хоче знати про найцікавіші передачі «Українського радіо», «Променя», «Культури» та «Радіоточки», які мають вийти в ефір, ласкаво прошу на мої сторінки «Всеволод Харківський» у фейсбуці й інстаграмі. Багато анонсів супроводжую ексклюзивними мемами від їхніх творців.

Якось під цими анонсами почали з’являтися такі коментарі: «Дякую. Я й не знав, що такі передачі існують. Від вас дізнався, а візуалізація взагалі на висоті». Завдяки цікавим ілюстраціям ми привертаємо увагу до передач радіо, а наші творці мемів збільшують свою аудиторію завдяки аудиторії моїх сторінок.

Якось ще почали люди писати: «Ой, а у мене замовкло “Українське радіо”», «ой, а у мене шипить», «а у мене дуже тихо». Я моментально почав на це реагувати, повідомляти наші технічні служби, максимально швидко виправляли ці проблеми. І досить скоро отримав прізвисько «диспетчер радіохвиль». Почав записувати людей, які залишають коментарі, з якого населеного пункту, з якої області. Створив базу наших активних небайдужих слухачів, до яких і ми можемо у разі чого звернутися за інформацією.

Псевдо в соцмережах «Всеволод Харківський» не пам’ятаю хто придумав, це було у 2022 році. Коли пропонували всім працівникам евакуюватися з небезпечних регіонів, нам сказали також прибрати свої прізвища з соцмереж, тому що ворог ледь не в терористичну організацію нас записав. Саме тоді з’явився такий псевдонім. Він прижився, то я не став його змінювати, повертати прізвище своє. Люди якось звикли.

 Всеволод Чебодаєв

— Разом із тим повномасштабне вторгнення дало поштовх для відродження інтересу до української культури, музики зокрема. З’явилася перша радіостанція української ретромузики «Радіоточка», до її роботи ви також маєте безпосередній стосунок.

— З кінця 80-х років я знайомий практично з усіма авторами й виконавцями українських пісень того періоду і 90-х років. Коли їздив до Києва за записами з тими величезними рулонами на «Українське радіо», паралельно домовлявся з багатьма виконавцями про інтерв’ю. Когось запрошував на Хрещатик, 26 і там записував, у когось, як-от у нашого метра композитора Геннадія Татарченка, записував у нього вдома. По-різному це відбувалося. До Харкова повертався не лише з музичними записами, а й із записами інтерв’ю з українськими виконавцями та композиторами, які творили в той період.

Ці знайомства стали в пригоді, коли Суспільне створило «Радіоточку». Були оцифровані всі записи з фондів «Українського радіо». Максимально якісно. Але плівка з часом сиплеться. Тому деякі записи були втрачені. А маючи знайомства і контакти авторів і виконавців української музики минулих десятиліть, звертався до них із проханням, якщо в них збереглися записи, то надати їх нам. Хтось мені почав говорити, що переробив пісню, зробив цікаве аранжування, просили поставити саме новий варіант. Хтось покращив на студії звучання старих творів, хтось робив ремікси. Якщо просили ставити нові версії, то в ефір «Радіоточки» їх і ставили.

Я страшенно радий, що радіостанція такого формату нарешті з’явилася в Україні. Такий парадокс, але Україна — чи не єдина країна, у якої не було радіостанції своєї пісенної класики, свого ретро. Радіостанції у форматі ретро в Україні, звісно, були. Це ті, що з московськими брендами в назві. Але вони крутили ретро західне й російське, українського не було нічого. Настільки в’ївся в мізки синдром меншовартості творцям цих радіостанцій, що ніби й не було у нас своєї пісні, ніби не збирали величезні зали Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Віталій Білоножко, Лілія Сандулеса, Алла Кудлай, Руся. У 90-х узагалі з’явилася ціла плеяда самобутніх українських артистів, стався страшенний бум української пісні. Але власники цих радіостанцій цього не помічали, ніби вони жили в іншій країні. Коли у 2014 році почалася російсько-українська війна, вони прибрали з часом російських виконавців із ретрорадіостанцій, але не поставили українських, точніше поставили, але сучасних. Тому на ретростанціях звучало західне ретро й сучасна українська музика. В Україні ретрорадіостанцію створило Суспільне, тоді як в інших країнах радіостанції такого формату створював приватний бізнес, певно, розуміючи цінність своїх коренів. У нас цього не зрозуміли. На щастя, зрозуміло Суспільне.

 Всеволод Чебодаєв у студії радіо «Промінь»

— Ваша група у фейсбуці «Телефан. Фан-клуб української музики минулих десятиліть» також набирає обертів. Розкажіть про це ваше захоплення.

— Так, це моє дітище. Створили ми цю групу разом із Дмитром Акімовим. Це відомий композитор, поет, продюсер. Він ще у 80-х роках влаштував потужну протидію музичній експансії північного сусіда. Коли в Росії почала з’являтися популярна дискотечна музика «Ласковий май», «Міраж», то він створив український аналог. Студію для обдарованих дітей «Вечірня школа». Він писав вірші, а Костя Осауленко — музику. Це були україномовні варіанти популярної музики. Тоді гриміли хіти «День народження Наташі», «Третій зайвий», диско-проєкт «Руся» співачки Ірини Бистрик, яка стала королевою дискотек України. Усі, кого він продюсував, почали збирати не просто зали в радянські часи, а стадіони. Він працював на українському телебаченні, почав знімати перші кліпи для українських виконавців. Його програма, яка стала символом відродження української музики на УТ-1, називалася «Телефан». Коли ми спільно вирішили створити групу у фейсбуці, він запропонував цю назву. Я погодився. Бо у 80-х вів на радіо програму, яка називалася «Музичний додаток», така неприваблива назва. Але так керівництво тоді вирішило.

У «Телефані» ми розповідаємо про українську музику минулих десятиліть — від 50-х до 2000-х. З часом інтерес до цієї групи став просто шаленим. Якщо раніше додавались одиниці, то сьогодні за день — до сотні нових підписників. Деякі публікації набирають уже по кілька десятків тисяч уподобань. І це засвідчує інтерес не лише до цієї групи, а й до наших коренів, наших витоків, нашої пісенної класики. Саме такий великий інтерес і до «Радіоточки». Сподіваюся, що вона не залишиться лише в інтернет-форматі, а здобуде ФМ-частоти, звучатиме і в ефірі, й в інтернеті.

Фото: з особистого архіву Всеволода Чебодаєва