"Коли я зайшла у студію і вдихнула запах, серцем відчула, що це моє"

Київська компанія митців створила художнє об'єднання, яке згодом назвали "Триптих"– Я народилася на Північному Кавказі, мої предки – кубанські козаки, – каже мисткиня Неллі Ісупова. Спілкуємося в її творчій майстерні на 10-му поверсі. Ліфт тут давно не працює. – Батько розповідав, що заселила цю територію козаками імператриця Катерина. Вона дала кріпакам волю і землю, а ще змінила прізвища на російські. Так прадід Денежко став Поддєнєжний. Батько матері шив дублянки, вишивав на них і вигадував різні господарські прилади. Його розкуркулили. Мій батько працював у системі МВС. Ми були забезпеченою родиною.Чи звучала українська мова у вашому домі?– Бабуся розмовляла українською, а я краще за всіх читала вірші Шевченка у школі. Вдома говорили російською. Вважалося, що українська – для провінціалів. Мама малювала все життя і хотіла, щоб троє її дітей були творчі, тому ми ходили до художніх гуртків у Домі піонерів. По сусідству з нами у Ставрополі жила бабуся, яка вчилася в художній академії в Парижі. Вона писала невеликі акварельні роботи й відзначила мій живописний талант, навіть подарувала акварельні фарби – наче дала путівку у творче життя. Я хотіла втекти з цього безперспективного міста. Тільки-но отримала атестат, поїхала у 17 років до Одеси – вважалося, що там найкраще художнє училище. Винайняла квартиру на Соборній площі, де стояв зруйнований собор. Тоді було багато зруйнованих війною будинків.А як з'явилася у вашій творчості кераміка?– Живопис не подобався. Ось прикладне мистецтво було моє: тканини, гобелени, декоративний посуд. У бабусиному городі німці, відступаючи, закопали цілий скарб – відрізи тканини, майсенську порцеляну, якою мама красиво сервірувала стіл. Вона шила мені гарний одяг, бо після війни мало що можна було купити. Ми з мамою вирішили, що вчитимуся прикладного мистецтва. Одеське училище імені Грекова мало факультет кераміки, де навчали розпису по фарфору. Коли я зайшла у студію і вдихнула запах, серцем відчула, що це моє. Але треба було скласти іспит із живопису й композиції, графіки, натюрморту і зробити орнамент на тарілці. У моєї хазяйки була старовинна скатертина з орнаментом, і я його використала. А ще в мене була срібна фарба, яку я поєднала з червоною. Склала іспити – і знову на Ланжерон (пляж у Приморському районі Одеси. – Країна). Стала чорна від засмаги. Побачила себе у списках студентів, але додому не поїхала. В Одесі я була щаслива й вільна: тут кораблі на причалі, а вдома два брати й нудний Ставрополь.Училище імені Митрофана Грекова познайомило вас іще й із чоловіком – художником Володимиром Ісуповим.– Володя – кремезний сибіряк. Був перший хлопець в училищі, майстер із велосипедного спорту. Всі дівчата бігали за красенем із мольбертом, він учився на живописця. Володя не звертав на мене уваги – живописці зверхньо ставилися до керамісток. Проте це були найщасливіші дні в житті: я відчувала в собі дар – і мені легко давалося навчання. Згодом ми з Володею блукали приголомшливими музеями Одеси. Одружилися на п'ятому курсі. Я кохала Володю безмежно, мені вистачало, що він поруч і тримає мою руку. До всього, що стосувалося еротики, я була байдужа. Закінчувала училище вже як Ісупова.А як у житті з'явився Васильків?– Нас посилали на практику на фарфорові заводи, яких було в Україні багато. У нас великі запаси каоліну, зокрема часовоярські. Тоді працювали Слов'янський керамічний комбінат, підприємство "Глини Донбасу". Нині зокрема через природні копалини й захоплюють Донбас.Мені на фарфорових заводах зовсім не подобалося: величезні цехи, все стукотить, художники в кімнатках, як раби. Кожен кераміст працював із певними затвердженими формами. Тарілка називалася бельйо, тобто основа. У Радянському Союзі виходив журнал "Декоративне мистецтво". Там і побачила васильківську майоліку. Інтуїція одразу підказала: моє. Володя збирався вступати в Київську художню академію, а мене як відмінницю залишали в Одесі, на комбінаті. Але я поїхала робити диплом у Васильків. Була весна, квітнув бузок, співали солов'ї у вишневих садах – нарешті я у справжній Україні. Місто на річці Стугна мене підкорило. Завод був маленький, люди надзвичайно доброзичливі, і Київ, де вчився Володя, недалеко. А там – музеї, виставки. Цивілізація. Хоч і винаймали квартиру із земляною підлогою, я зробила правильний вибір.Розписувала те, що нині стало васильківським брендом, а після роботи ліпила своє. Мої роботи потрапили на художню раду в Києві, і там звернули на мене увагу. На заводі додали посаду художника з кабінетом, де я перевіряла глазур. Для мене все це було справжньою школою життя і професійності. До всього ставилася з радістю.Цій радості сприяла сім'я?– Я завагітніла, а Володю на другому курсі інституту забрали в армію. Поїхала народжувати у Ставрополь до мами, тому про мого Сергія в довідниках про художників світу пишуть, що він росіянин. У Ставрополі не прожила й року – повернулася в Україну. Володя служив у Підмосков'ї. Мені у Василькові виділили квартиру в першому панельному домі, що його побудували в місті. Після земляної підлоги в мене була своя ванна і дві порожні кімнати, які планувала заповнити своєю керамікою. Усе було класно – я брала участь у виставках, мої роботи купували. На заводі ми не мали права маркувати вироби своїм іменем. А мої індивідуальні роботи Міністерство культури закуповувало, і їх досі експонують у музеях. Коли Володя повернувся з армії, в нього вже була квартира, 3-річний син і дружина, яка готувалася до вступу у Спілку художників. А він лише другокурсник. Звісно, у Володі знизилася самооцінка, почалася депресія. Він не хотів приїжджати додому з Києва, де навколо нього крутилися подружки.Володя після інституту планував навчатися в Тетяни Нилівни Яблонської. Тепер ми з дітьми розуміємо, що він був не настільки талановитий, щоб його забрала на свій курс Яблонська. А чоловік не хотів викладати живопис у школі й ­малювати ленініану після п'яти років в училищі та семи років в інституті. Жили на мою зарплату, бідність була жахлива.Однак Володя мріяв про ще одну дитину, бо Сергій народився без нього. А я не хотіла народжувати через бідність. У мене була лише одна спідниця – і це у прихильниці красивого одягу! Чоловік малював ілюстрації для книжки лікаря. Він весь час малював, а роботи складав, бо виставок не було – він не член Спілки. Лише 1971 року, коли Сергієві було 7 років, народився Ілля. Жили у Василькові цікаво: влітку весь час на Стугні, взимку – лижі, вдома – натуральна їжа, тому діти виросли здоровими. Володя виявився чудовим батьком для синів і закохав їх у мистецтво. Ми розписали всі стіни і двері, слухали класичну музику й багато читали. Молодшого сина чоловік називав генієм, а Сергійко ображався. Вони обидва після п'ятого класу вступили в Київську художню школу. Сергій вчився з художниками Олександром Животковим і Владиславом Шерешевським в одному класі.Як змінилося ваше життя після вступу до Спілки художників?– У мене вже були всесоюзні виставки, коли я вступила у Спілку. Рекомендацію мені дали Тетяна Яблонська і Марфа Тимченко. Тепер я могла піти із заводу й не вважатися "тунеядцем". Ще 1975 року зрозуміла, що переросла завод, де в цеху було замало творчості. До того ж на завод прийшов новий директор, який вважав нас ледарями й не розумів, що художники приносять заводу славу. Партія не потребувала талантів.У Львові був комбінат Спілки художників, де створювали роботи не для масового виробництва. Я залишила синів на Володю і 1975-го поїхала до Львова перевчатися. Там весь час працювала, навіть на квартирі. Така була жага творити. Дівчата з Таллінна показали мені техніку пласта, в якій працюю і тепер. Розкатуєш глину, як млинець, це і є пласт, а раніше я працювала на гончарному крузі.У Києві брала замовлення творчого комбінату і для Володі, бо він іще не був у Спілці. Його робота збереглася на будинку на Лук'янівці в Києві. Її видно з дороги. А ще ми зробили замовлення для вишгородської поліклініки, санаторію Чкалова в Одесі, а у столиці оформили кінотеатр Довженка – панно "Сад з яблуками". Ми непогано заробляли і спромоглися за хабар отримати майстерню біля Хрещатика. Відтоді в нас у столиці була база і ми могли ночувати в Києві з дітьми.Не забарилися і міжнародні відзнаки?– Коли мої роботи 1979 року представляв Радянський Союз в Італії, моя самооцінка різко підвищилася. У майстерні я робила авторську кераміку, вона подобалася і Володі. Приходила у Спілку завжди цікаво й жіночно вдягнена. Спочатку на мене, а потім і на мою кераміку звернув увагу відомий кераміст Олександр Міловзоров. Приєдналася до його групи, бо ніколи не відмовлялася від творчих пропозицій. Нашу кераміку відзначили в Москві й запропонували створити щось для престижної виставки в італійській Фаенці. Була здивована, коли відібрали тільки мої роботи. Проте відчула творчі ревнощі з боку колег – через інтриги мене не командирували після італійського успіху до Дзінтарі, де в СРСР робили цікаву кераміку. Нічого, сказала собі, мій час прийде, головне – знати собі ціну. 1979 року я таки працювала в Дзінтарі. Володя підтримував мене й залишився на два місяці з дітьми. У Дзінтарі були керамісти з усього Союзу. Там митці мали безкоштовні печі, глину, фарби й не платили за проживання та ресторан – тільки працюй у майстерні. Але чоловіки дорвалися до ризького бальзаму й не обтяжували себе роботою. Мене на Ризькому узмор'ї надихали пір'їни чайок, а мої роботи були мінімалістичні за кольором і формою. І вони знову поїхали у Фаенцу, де я так жодного разу й не була.Закінчилася радянщина, ви вийшли з Компартії. І що?– І закінчилася лафа: тепер треба було все оплачувати самій. Відчувала в собі перехід від впливу Василькова до впливу Дзінтарі. Молодший син сказав: "Мамо, те, що ти робиш, тобі не властиво, ти ж не з Балтії. Твій внутрішній світ зовсім інший: він яскравий, різнобарвний – український".А як почалася історія вашого славнозвісного "Триптиха" на Андріївському узвозі?– Ще не було незалежності. Наша київська компанія митців створила художнє об'єднання, яке згодом назвали "Триптих". Туди входили майстри кераміки, текстилю і металу – із цим матеріалом впевнено почувався Олександр Міловзоров. Ми робили виставки у Празі, Кракові. Наше об'єднання потребувало галереї. З нею нам допоміг перший секретар Подільського райкому КПУ Салій, якому ми розповіли, що в Балтії майстри продають роботи на вулиці й вона стає мистецькою і престижною. Він надав нам приміщення на Андріївському узвозі. Галерея не була приватна. Ми вирішили зробити творчою цілу вулицю. На ній молодший син кричав: "Купуйте роботи Ісупової – вони коштуватимуть дорого". Ми запросили у "Триптих" і Володю. А ще відкрили жіночий клуб, де актриси й усі охочі читали вірші до опівночі. Туди стали навідуватися дипкорпус, творчі люди, співала Ніна Матвієнко. Нас запрошували до посольств. Але "Триптих" забрали ще до 2000 року.У вас були масштабні персональні виставки. Особливо мені пам'ятні роботи, присвячені Небесній сотні. Вашу кераміку часто купують іноземці.– Мої роботи придбали американські й норвезькі посли, режисер Роман Балаян, артисти Лія Ахеджакова, Інна Чурикова, Олег Скрипка, один виріб придбали на подарунок Мірей Матьє. До 2008-го роботи коштували недорого: маленькі – по 5 доларів. Бізнесмени прикрашали ними свої офіси. Фірми "Метро", "Нескафе" зробили великі замовлення. Тоді змогла купити квартиру, бо попередню залишила чоловіку з його новою дружиною, коли пішла від нього в 60 років. Згодом придбала дім на Криті, де часто гостювали онуки і працював Ілля.У вас були виставки по світу – в Парижі, Нью-Йорку.– Значуща для мене була виставка в центрі Парижа, в Українському домі. У США виставка відбулася років 15 тому. Як швидко летить час… Із Сергієм в Америці працює відома галеристка Леслі Ферін. Вона зацікавилася моїми роботами й організувала нашу сімейну виставку. Я майже півтора місяця робила все в майстерні сина – ліпила, фарбувала, обпалювала. Тоді він жив у Ричмонді серед магнолій біля річки. Син дивувався, як я можу так багато працювати. І ось у музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку відкривається родинна виставка – мої роботи, Володі, Сергія та Іллі. Величезні зали, багато відвідувачів, схвальні відгуки преси.Ваш старший син Сергій читає мистецькі лекції по всьому світу, його роботи купують іще на стадії ескізу. А як склалося його особисте життя?– Дружина в нього естонка, донька – американка. Сергій живе в Массачусетсі. Доньки молодшого сина вчаться в Парижі, старша Соня – художниця, в Женеві. Одружилася з португальським художником. Зіна вчилася в Москві, але після початку війни виїхала до Берліна й вийшла заміж за німецького скульптора. А я відчуваю себе людиною світу. Мій внесок у мир і Перемогу – це розповсюджувати красу, любов і світло. Коли до Києва підходили, вже було чути гуркіт боїв, а я зліпила два янголи – миру і війни. Люди нині живуть у сумному світі, а коли бачать мої роботи, кажуть, що на душі стає легше, тепліше… Для цього і працюю. Створюю яскраве мистецтво. Нині Україна – як у тумані, у негативних енергіях, бо люди страждають. Завдання таких митців, як я, робити яскраві позитивні роботи. І цим я роблю свій внесок у справу миру. Наші думки – матеріальні. Мій девіз: радіти життю, не дивлячись ні на що. Ми думатимемо про чудове майбутнє серед квітучих садів, яскравих будівель… Моя онучка Анжела закінчить архітектурну академію в Парижі і приїде відбудовувати Україну. Вона вже малює цікаві будівлі з підвісними садами.Ви відбулись у всіх іпостасях: одружилися з коханим, маєте талановитих синів і онучок, створили свій творчий стиль, впізнаваний у всьому світі, побували на Балі й Гоа, облаштували у квартирі небанальний інтер'єр, готуєте смачно, поживно та красиво. Ви унікальна і творча.– Не ставила таких цілей усебічної реалізації. Просто працювала з радістю і на радість інших. Не заради грошей. Я вкладала свою енергію, а отримувала любов і визнання. З дитинства була закомплексована своєю матір'ю, тому долала комплекси. Я любила танцювати, але на танці не ходила. Натомість читала книжки. Лише коли приїхала в Одесу, почала створювати себе. І тепер не зупиняюся, шукаю своє в малюнках і скульптурах.Я по-справжньому народна. Мої роботи розуміють і прості люди, і художники. Це і є визнання. На виставку до мого 85-річчя прийшло в музей у Лаврі 2 тисячі відвідувачів. Рука втомилася давати автографи. Мене запитують, коли виставка нових робіт? Але мій куратор Сашко нині служить у Збройних силах України – і я не готова знову виставлятися, бо це виснажує. Таке в мене довге й насичене життя…