Як воюють за Україну колишні засуджені: є воїни, від яких командири в захваті

Від травня 2024 року разом із мобілізованими захищати Україну на війні можуть колишні засуджені. Відповідний закон підписав Президент України Володимир Зеленський. Щоправда, з певними обмеженнями. Контракт із ЗСУ запропонували тим особам, які відбували покарання за легкі та середньої важкості злочини.

В Україні замінити тюремну камеру на службу у війську засудженим дозволено лише за власним бажанням та за рішенням ВЛК. Служити ці особи можуть у визначених Генеральним штабом бригадах. Як воюють колишні в’язні, спробувала з’ясувати кореспондентка Укрінформу.

ХОЧУ БУТИ КОРИСНИМ

Віталій Шарига – з Миколаївської області. Відбував покарання за крадіжку велосипеда. Зізнається, довго йому не давала спокою думка про те, що люди вслід йому казатимуть: «Ось пішов бандит». Тому подався в лави ЗСУ відразу, щойно вийшов відповідний указ в Україні. Каже, понад усе хоче, аби люди його зрозуміли і називали лише військовим. Нині Віталій Шарига – молодший сержант і командир відділення 28 ОМБ імені лицарів Зимового походу.

«Армія очищає карму. Я провів багато штурмів. Поранення зазнав біля Часового Яру. Наше завдання було рознести базу окупантів протитанковими мінами. Моя група це завдання виконала. Нас було троє. Розгромили ворожий об’єкт так, що другий поверх не витримав. Зверху на нас упали плити. Одного бійця геть завалило, я його витягував. Тоді надійшла команда об’єднатись з іншою групою і чекати на евакуацію», – розповідає Віталій.

• Чи перешкоджають кримінальні “авторитети” ув’язненим вступати до лав ЗСУ

Пригадує, кілька росіян ще відстрілювались, і Віталій запропонував їм здатися. Ті відмовились – і зав’язався ще один бій. На евакуацію довелося зачекати.

«То була якась ворожа спецура, що постійно відстрілювалась. Я зайшов у будівлю, де вони залишалися. То нагадувало пекарню чи м’ясокомбінат. Справа лежав наш трьохсотий (поранений, який потребує транспортування, – ред.). У стіні – діра. Я зрозумів, що через неї за мною стежать. Заткнув її цеглою, рухався далі, побачив у приміщенні росіянина. Він уже був без каски і бронежилета. У мене залишалось п’ять гранат. Я їх усі йому закидав, але жодна не вибухнула. Тоді бачу – біля моїх ніг теж граната. Я лише встиг закритись рукою… Росіян також зачепило. Одному пробило між ногами. Я по рації передав, що у нас є трьохсотий. Отримав команду “Відкат!”, а тут – по мені знову почали стріляти. Дивлюся – моя водозахисна куртка вже повністю залита кров’ю. Попросив допомоги у своїх, а в нас – усі трьохсоті. Один побратим таки підповзає, почав мене тягнути наверх, і за кілька хвилин отримує ворожу кулю. Мертвим падає на мене. Я вже теж прощався з життям, але ще спробував повзти. Руку не відчував, ледь досунувся до своїх. Пам’ятаю, кричать: “Ще трішки, ще кілька метрів!”. Зверху літають дрони, поряд – вибухи і бій у ближніх будинках, але до мене підбігли відразу. Скинули з мене рюкзак, автомат. Наклали турнікет, він пече страшенно… Бачу, вже минає дві години. Я його тихенько приспустив. Думаю, хто знає, коли мене евакуюють, тому ліпше стікатиму кров’ю, ніж втрачу руку чи ногу», – згадує деталі бою та порятунку мій співрозмовник.

Віталій пролежав так чотири години. Його та ще двох поранених вивозили під обстрілами. Спочатку оперували у Дніпрі, потім перевезли до Івано-Франківської ОКЛ.

• Як українські засуджені стають бійцями ЗСУ? Як їх готують, як контролюють та які дають посади у війську

«Усі сухожилля на руці перебиті, кістку не зачепило, а на нозі таки влучили. Її зібрали. Не знаю, чи зможу ще стріляти через поранення руки. Та, як стану на ноги, буду комбата просити, щоб працювати інструктором або йти далі вчитись на офіцера. Я пройшов усі випробування, які можуть лише бути, не тікав, не мав СЗЧ. Хочу бути корисним», – говорить Віталій.

Він упевнений, що з росіянами треба воювати жорстко і безпощадно. Водночас, каже, треба вчитись вижити в бою, бо ворог теж навчений убивати. За період служби Віталій узяв у полон трьох окупантів. Зізнається, одного з них запам’ятає надовго.

«Я по рації доповів, що є полонений. Тому кажу йому: “Лежи і будеш живий”. Дав води. Питаю, як же ти з Горлівки і проти України? Каже, що не було вибору. Тоді я не втримався і пояснив, що вибір завжди є. Я теж жив у Криму, але виїхав, не змінив свою країну на Расєю, і паспорта їхнього не брав… Виїхав, коли мені сказали з’явитись у ФСБ на бесіду. Все покинув і сів у перший потяг… Довелося все почати з нуля, тому й робив помилки», – додає військовий і показує фільм, в якому він із побратимами ще навчаються володіти зброєю та вести бій. Запевняє, що кожний з них робив це сумлінно, але багатьох вже немає серед живих.

• Колишні в’язні на захисті Херсонщини: «Танкіст» та «Монгол» готові до бою

ЧАСОМ МЕНІ СНЯТЬСЯ РОСІЯНИ І БЛАГАЮТЬ НЕ ВБИВАТИ

Владислав Волошин родом із Куп’янська. Він теж відбував покарання за крадіжку. На фронт пішов лише після того, як почув, що окупанти вдарили по Охматдиту.

«У мене двоє дітей. Я тоді подумав: за що вони так по малечі? За що наші діти мають страждати? Чим завинили? – І відразу підписав контракт. На передовій потрапив у 1 штурмовий “Да Вінчі”», – розповідає Владислав.

На фронті він воює майже пів року. Поранення зазнав, коли пішов до товариша на позицію, щоб передати каву, їжу, патрони. Щойно зустрівся з побратимом, під’їхали дві невідомі BMW.

«Я відразу доповів нашим по рації і мені дозволили піти у розвідку. Бачу, приїхали росіяни, почали окопуватись. Я зняв каску і розпізнавальний знак та спокійно пішов на них. Вони не сподівалися. Подумали, що свій. Питаю: “Добре копається на чужій землі?” – і поклав їх усіх. Потім зачистили ще кілька будинків і вже закріплялись там самі», – пригадує Владислав.

Щойно облаштувалися, почули вибух. Ворожий танк розстрілював їх майже впритул.

«Ми ж перед цим розгромили цілу ворожу групу, з дронами та боєкомплектами. Поклали до 10 росіян. То вони й випустили на нас все, що мали. Мене завалило стіною. Зрозумів, що поранений, але вирішили з побратимом бодай спробувати врятуватися. Пробігли десь понад пів кілометра з турнікетами. У товариша – кілька осколків, але він швидко відновився, а я в лікарнях застряг на довше. На одній нозі осколки повністю роздробили палець, ще кілька пошкодили кістку на другій. Палець довелось ампутувати. Я просив лікарів ще раніше це зробити, але вони намагались якось зберегти… Люди тут чуйні, добрі. Постійно відчуваю їхню підтримку», – зізнається Владислав.

• Шахрайки, крадійки, “закладчиці”. Хто вони, жінки-добровольці, які з в’язниць пішли в ЗСУ битись з рашистами?

Додає, вдома на нього ніхто не чекає, та й дому, каже, вже немає. Окупанти вщент розбили його рідний Куп’янськ. Тому в нього на війні свій принцип – ворог має загинути, у полон не брати нікого.

«Військова справа мені подобається. Я люблю адреналін. Подобається, що приношу користь своїй країні. Навіть якщо один наш військовий покладе їхніх трьох, це вже великий плюс, а я за вихід кладу до 25 росіян… Часом вони мені сняться, благають не вбивати. Але в мене немає до них жалю. Це війна. Якщо виживу, збудую собі невеличкий будиночок біля лісу. Хоча це навряд… Поки зможу бити ворога, буду це робити», – додає Владислав і поспішає на медичний огляд.

• Історії колишніх в’язнів, які пішли у лави ЗСУ для спротиву окупантам: “Коли я одягнув цю форму, в мене мурашки пішли по тілу”

ПАТРІОТИ ПІШЛИ НА ВІЙНУ ВІДРАЗУ

«Засуджені, які підписують контракт із ЗСУ, служать як вільні люди, вони виходять з колонії за умовно достроковим звільненням. Ці особи фактично повністю прирівнюються до контрактників з “волі” – отримують таке ж грошове забезпечення, є учасниками бойових дій, мають ті ж пільги і заохочення, як інші військові», – говорить заступник начальника відділу рекрутингу сектору комплектування Івано-Франківського обласного ТЦК та СП майор Ярослав Бортняк.

За його словами, ці військові перебувають під адміністративним наглядом у місцях служби, але це вже вільні люди, які пішли воювати за свою країну, ризикуючи власним життям та здоров’ям.

«Утім, якщо вони на передовій шукають собі можливість втечі чи пробують займатись протизаконною діяльністю, то до них, на відміну від інших, буде відповідальність за законом із урахуванням попередньої судимості й умовно-дострокового звільнення», – додає майор.

Каже, що серед колишніх засуджених, які воюють на передовій, є такі воїни, від яких командири у захваті.

Ярослав Бортняк зауважив, що на початку дії програми щодо умовно-дострокового звільнення засуджених, яка дозволяє їм замінити камеру ув’язнення на службу в ЗСУ, охочих залишити колонії було дуже багато. Проте пізніше їх кількість значно поменшала.

«Причина проста – серед людей, які відбували покарання, були патріотично налаштовані, які хотіли служити для країни. І вони пішли на передову відразу, щойно з’явилася ця можливість. Є такі, що не хотіли, вони і тепер не виявляють бажання. Їм у колоніях зручніше. Також треба розуміти, що в цих людей є обмін інформацією в своєму середовищі, а тому вони добре знають ситуацію в тих підрозділах, де служать їхні колишні співкамерники. Тобто вони чітко знають ситуацію на фронті реальну, а не уявну чи з картинки. А насправді це – війна, де є каліцтво, смерть, і це, можливо, когось і остудило», – міркує Ярослав Бортняк.

Він додає, що ТЦК працює з тими особами, які виявили бажання служити і написали про це заяву в колонії. Там такі прохання теж проходять відбір. Тобто до ТЦК вже направляють звернення тих засуджених, яким дозволяє стати у стрій ЗСУ стаття їхнього покарання.

«Ми організовуємо проходження ВЛК та профпсихвідбір цих людей у межах колонії. Комісія виїжджає на місце. Для людей, які визнані придатними для служби, організовують зустріч з представниками військових частин», – говорить Ярослав Бортняк.

• Поповнення в ЗСУ з-за ґрат. Хто вони ці нові бійці і яка у них мотивація?

Каже, за законом ці люди мають служити в окремих спецпідрозділах.

«У виправних установах ми проводимо не мобілізацію, а беремо на службу за контрактом. Згідно з чинним законодавством, мобілізація на сьогодні не можлива для цієї категорії громадян, а контракт – це свідоме бажання служити своїй країні», – наголошує майор.

На запитання, чи можливо збільшити кількість охочих підписати контракт із ЗСУ, Ярослав Бортняк припускає, що мотивація криється у матеріальному забезпеченні. Каже, патріоти вже на фронті, а інших переважно цікавить грошове забезпечення, пакет соціальних послуг, рівень навчання та забезпечення військовослужбовця.

Нині грошове забезпечення солдата в ЗСУ становить близько 21 тис. грн на місяць, не враховуючи бойових. А їх виплачують лише тим військовим, які воюють безпосередньо в окопах на лінії вогню. Там військовий отримує понад 120 тис. грн на місяць.

У ТЦК не виключають, що якби грошове забезпечення солдата було більшим, то й кількість охочих узяти зброю і піти на війну могла б дещо зрости.

Автор: Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Джерело: Укрінформ
Фото авторки