Як після війни Польщу віддали Сталіну: уроки "ялтинського миру" для України

Не давати тирану пальця: уроки Кримської конференції

Якщо сьогодні дати тирану палець, він завтра відніме всю руку. На початку лютого 1945 року провідні демократії західного світу – Сполучені Штати та Велика Британія – пішли на поступки євразійській деспотії – Совітському Союзу – в питанні післявоєнного облаштування Європи. За обіцянку Сталіна якнайшвидше закінчити війну проти Гітлера, Рузвельт і Черчилль згодилися на компроміс щодо розв’язання "польського" та "югославського" питань, а ширше – щодо політичного устрою всієї Східної Європи.

Але угода з дияволом залишається угодою з дияволом, навіть якщо вона націлена на благородну мету: Сталін обманув партнерів, і невдовзі через весь континент пролягла "залізна завіса". Мрії мільйонів людей на світле майбутнє були принесені в жертву тирану необачними союзниками, що дозволили собі в ім’я локального успіху поступитися глобальними цінностями. Які уроки виніс з тодішньої ситуації вільний світ, і чи виніс взагалі?

Польща як передчуття

Обговорення "польського питання" зайняло чверть усього робочого часу конференції – не тільки тому, що друга Річ Посполита була найбільшою країною Центрально-Східної Європи чи польський народ першим вступив у війну з німцями і не склав зброї навіть після капітуляції держави, але й тому, що за польським прецедентом мали розв’язувати інші суперечки повоєнного континенту.

Компромісу було досягнуто на трьох умовах. По-перше, просовітський тимчасовий уряд у Варшаві мав поповнитися представниками еміграційного уряду з Лондона та місцевими демократами; по-друге, новий уряд національної єдності мав провести вільні вибори до парламенту; по-третє, остаточні кордони Польщі мала визначити майбутня мирна конференція.

Розказують, що коли після публікації спільного комюніке Молотов сказав Сталіну, що такі формулювання в угоді із Заходом стануть на заваді совітським планам, Вождь відповів: "Нічого страшного. Ми зробимо все по-нашому пізніше". Для того, щоб обманути своїх союзників, диктатору знадобилося півтора року.

Минув лише місяць після звершення Ялтинської конференції – і 27 березня шістнадцять польських політиків та провідників підпілля – "підземної держави", що прилетіли до Москви на переговори, були затримані НКВД, але йшла війна, тому Захід не зреагував. Між 17 та 21 червня 1945-го ці опозиціонери на показовому процесі були засуджені та ув’язнені на терміни від 4 місяців до 10 років, але з волі Сталіна саме в ці дні в Москві йшли перемовини про створення уряду національної єдності Польщі, тому вільний світ продовжував сподіватися на краще.

Важливо Чи можлива "Ялта-2": як ділитимуть світ Трамп, Путін та Сі Цзіньпін

Протягом наступного 1946 року совітські та польські спецслужби завдали поразки збройному національному підпіллю – "проклятим солдатам" – та провели 30 червня сфальсифікований референдум з устрою нової держави. Вінцем післявоєнної радянізації Польщі стали вибори до Установчого сейму в січні 1947-го, на якому внаслідок тиску на виборців та численних фальсифікацій реальна опозиція змогла набрати лише 10% голосів, решта дісталася комуністам та партіям-ширмам.

Зберігши в країні зовнішні ознаки "незалежності" – уряд, армію та багатопартійний парламентаризм – СРСР перетворив Польщу на свого сателіта, і за тою ж схемою вчинив це і з іншими східноєвропейськими країнами. У відповідь на сталінську експансію 12 березня 1947 року у США було проголошено доктрину Трумена, націлену на "стримування" Совітського Союзу, але було запізно – половина континенту перейшла під повний контроль Москви.

Уроки (не)засвоєно?

Між підписанням угоди з дияволом та оголошенням хрестового походу проти нього (хоча б у вигляді "стримування") пройшло два роки, один місяць і один день. Врятувати завдяки економічній та військовій допомозі вдалося лише Грецію, решта країн Східної Європи з часом перетворилася на сателітів СРСР – "соціалістичний табір". За намагання вийти з нього заплатили кров’ю жителі Східної Німеччини у 1953 р., Угорщини – у 1956 р., Чехословаччини – у 1968 р., а поляки підіймалися на боротьбу із режимом тричі: у 1956, 1970 та 1981-1982 рр.

Рахунок прямих жертв панування совітів в Європі йде на десятки тисяч, скільки людських доль було скалічено – не скаже ніхто. Ціна компромісу зі Сталіним виявилася надзвичайно високою, і заплатили її зовсім не ті, хто на цей компроміс погодився.

Історія першої половини ХХ століття дала нам безліч прикладів того, як неготовність захищатися в малому обов’язково призводить до необхідності воювати за велике. Глибока стурбованість замість конкретних рішучих дій, умиротворення агресора, компроміси із тираном — ніщо з цього не в змозі гарантувати мир та стабільність нікому.

Від Мюнхенської угоди до Ялтинської конференції західний світ вчився не мати справ з диктаторами, якою б доцільною не виглядала співпраця з ними, принаймні тимчасова. 30 вересня 1938 року Невілл Чемберлен доповів британському парламенту про результати перемовин з Гітлером: "Я вірю, що це – мир для нашого часу". 1 березня 1945 року, після угоди зі Сталіним, Франклін Рузвельт запевнив Конгрес, що він "повернувся з Криму з твердою вірою, що ми розпочали шлях до миру у світі".

Історія двічі посміялася над впевненістю обох лідерів, і безкомпромісність часів "холодної війни" начебто продемонструвала, що негативний урок "угодовництва" засвоєний.

Але минуло лише чверть століття після закінчення глобального протистояння, як виявилося, що деякі висновки потрібно повторити двічі. Знову треба нагадувати, що нерозв’язана вчасно суперечка на одному краю континенту цілком реально може призвести до мобілізації, роздавання протигазів та риття окопів на іншому краю.

Необхідно повторювати, що небажання вмирати за Гданськ (чи то пак Донецьк) сьогодні може викликати необхідність вмирати за Париж завтра. Заслуговує на нову увагу теза, що нація, яка з-поміж війни та ганьби обирає ганьбу, обов’язково отримає і війну на додачу.

21 березня 1945 року американський посол Аверелл Гарріман написав Рузвельту: "Ми мусимо чітко розуміти, що совітська програма – це побудова тоталітаризму, згортання особистих свобод та демократії, як ми її знаємо". Нинішнім станом речей… ми не в останню чергу маємо "завдячувати" тому, що 21 березня 2014 року, в день остаточної легалізації анексії з боку РФ, на Заході не знайшлося нікого, хто сказав би подібні слова щодо програми "Русского міра".

Незасвоєні уроки мають властивість повторюватися – тож невже ми знову приречені стати навчальними матеріалом для схильного до глибокої стурбованості та компромісів з диктаторами Заходу?

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Источник

Важливо "Нова Ялта" та завершення війни: чому Трамп, Путін та Сі розділять світ між собою, — Bloomberg