Рекордсмени кінопремій: підкорювачі Канн, Берліна та Венеції

Історія знає лише трьох режисерів, які зібрали найвищі нагороди одразу трьох престижних кінофестивалів Європи: Канн, Берліна та Венеції.

Першим, кому вдалося забити такий фестивальний хет-трик, став француз Анрі-Жорж Клузо. У 1953 році його картина «Плата за страх» здобула найвищі нагороди в Каннах та Берліні. Це єдиний в історії випадок, коли один фільм переміг одразу у двох найпрестижніших кінофорумах. Ну, а трохи раніше, 1949-го, його фільм «Манон» був визнаний найкращим у Венеції.

Настільки стрімко зібрати всі ці три авторитетні нагороди йому вдалося тому, що на той час – кінець 40-х, початок 50-х – всі ці кінофоруми ще не отримали умовного статусу «володар дум усіх кіноманів світу», в якому сьогодні вони безперечно утвердилися . Згодом ці кінофоруми стали конкурувати між собою. Тому випадок, коли один фільм підкорив одразу два настільки потужні кінофестивалі, сьогодні просто неможливий.

У 60-х роках Мікеланджело Антоніоні вдалося протягом лише семи років повторити рекорд Клузо. У ті роки італійське кіно було на підйомі і багато хто вважав його локомотивом світового кінопроцесу. Уособленням цієї тенденції почасти і стали перемоги Антоніоні.
1961 року він отримав «Золотого ведмедя» за «Ніч»
1964-го – «Золотого лева» за «Червону пустелю»
1967-го – «Золоту пальмову гілку» за «Фотозбільшення»
Ікона американського кінематографа Роберт Олтмен збирав усі ці три нагороди протягом довгих 23 років.
1970-го він отримав «Золоту гілку» за «Військово-польовий госпіталь М.Е.Ш.»
1976-го – «Золотого ведмедя» за «Баффало Білла та індіанців»
1993-го – «Золотого лева» за «Короткий монтаж»
Троє вищезгаданих режисерів здобули нагороди саме за фільми. Однак на цих кінофестивалях вручають і почесні нагороди, які даються не за конкретний фільм, а за «внесок у кінематограф» та «творчі досягнення». Якщо брати до уваги і такі призи, то список режисерів, які мають у своїй колекції всі три головні нагороди трьох найавторитетніших кінофестивалів Європи, розтягується до дванадцяти.

Інгмар Бергман переміг зі стрічкою «Сунична галявина» на Берліналі в 1958 році. 1971 року він отримав «Золотого лева» за внесок у кінематограф, а 1997-го був нагороджений супер-версією «Золотої пальмової гілки» на ювілейному 50-му Канському кінофестивалі.

Роман Поланскі 1966-го року отримав «Золотого ведмедя» за картину «Тупик». 1993-го обзавівся «Золотим левом» за внесок у кіномистецтво, а 2002-го переміг у Каннах зі своїм «Піаністом».

Біллі Уайлдера нагородили головним призом Каннського кінофестивалю у 1946 році за фільм «Втрачений вікенд». Ну, а Золотого лева та ведмедя він отримав за особисті творчі здобутки відповідно у 1972 та 1993-му роках.

Паоло і Вітторіо Тавіані отримували головні нагороди Канн («Батько-господар», 1977) та Берлінале («Цезар має померти», 2012). А «Золотий лев» їм дістався 1986 року «за високі здобутки у кінематографі».

Франческо Розі був нагороджений найвищою нагородою Венеціанського кінофестивалю у 1963 році за фільм «Руки над містом». 1972-го він отримав «Золоту пальму» за «Дело Маттеї». А ось підкорити своїми фільмами Берлінале йому так і не вдалося. “Золотого ведмедя” він отримав у 2008 році “за внесок у кінематограф”.

Анджей Вайда почав збирати цей комплект нагород у 1981-му році, коли йому було присуджено «Золоту пальму» за «Людину із заліза». Ну, а «ведмедя» та «лева» він отримав за внесок у кіномистецтво у 1998-му та 2006-му роках відповідно.

У 2015 році до цього списку режисерів поповнив Вім Вендерс, якого відзначили «Золотим ведмедем» за персональні творчі досягнення в кіно. А головні призи Канн та Венеції він отримав саме за фільми. У 1982 його «Стан речей» відзначили «Золотим левом», а в 1984 його «Париж, Техас» визнали найкращим на Лазурному березі.

Жан-Люк Годар удостоївся спеціальної «Золотої пальмової гілки» лише у 2018 році за свою картину «Книга образів». То була спеціальна нагорода. 1965 року він удостоївся «Золотого ведмедя» Берлінале за картину «Алфавіль». Також у режисера є два «Золоті леви» Венеції, вручені за фільм «Ім’я Кармен» (1983) та за внесок у кіномистецтво (1982).