Українські художники в кіно

Кожен раз, коли художник змінює кисть на кінокамеру, – в кінематографі відбувається маленька революція. Ми відібрали найбільш яскраві приклади того, як вітчизняні художники приходили в кіно, відкриваючи в ньому несподівані ракурси, оригінальні стилі і нові форми.

Одним із перших українських майстрів, які перейшли з образотворчого мистецтва в кінематограф став Іван Кавалерідзе. Бурхливий експериментатор і невтомний трудівник, він встановив цілу низку пам’ятників по всій Україні. Довгий список його монументів вінчають «Артем» у Святогорську і пам’ятник княгині Ользі на Михайлівській площі в Києві. Однак в результаті диких політичних пертурбацій 1920-х років багато його роботи були знесені. Тоді-то Кавалерідзе і вирішив взятися за кінематограф.

Правда, целулоїдна плівка виявилася не міцнішою за мармур або бронзу. І його перший фільм «Злива» (1929) був знищений. Однак ті, кому свого часу вдалося подивитися цю картину, відзначають, що режисерові вдалося унікальним художнім чином переказати сюжет поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки». Вишукано-естетська мова цієї стрічки балансувала десь між скульптурою і кінематографом.

Акцент на пластичних рішеннях зустрічається і в багатьох інших його стрічках. Однак у ті роки кіно тільки-тільки стало звуковим. А екранні герої тоді в більшості своїй переміщалися немов на ходулях, а не літали в кіберпросторі. Тож зайва картинність кіномови Кавалерідзе тоді виглядала гармонійно.

У цьому уривку з його фільму «Коліївщина» (1932) видно, що режисер зробив акцент на висвітленні героїв стрічки. Зв’язаний селянин «перегрітий» білим кольором, в той час як священик освітлений погано. Таким чином, художник підкреслив праведність першого і нечестивість другого. Сьогодні цей прийом став для кінематографістів хрестоматійним. Тоді ж це був ще суто живописний хід.

Часто до кінематографа зверталися й інші художники, які працювали на території України. Одним з перших в цьому плані став Василь Кричевський, який оформляв фільми ключових для України режисерів Петра Чардиніна та Олександра Довженка. Уривок з фільму останнього – «Звенигора» (1928), в створенні якого брав участь Василь Кричевський:

З нині живучих українських художників найактивніше займаються кінематографом Ігор Подольчак та Оксана Чепелик. Сучасна українська кіноіндустрія дає можливість знімати фільми далеко не всім професійним режисерам – не те, що людям з суміжних професій. Однак творчість цих двох художників створює видимість, що в нашому кінематографі знайдеться місце навіть експериментаторам.

Одним із кращих художників вітчизняного кіно був Сергій Якутович. Створювати декорації і костюми для кіно він почав, коли йому було вже за п’ятдесят.

Роботи Якутовича з’явилися в шести фільмах. Автори цих стрічок відзначають неабияке вміння художника переказувати сюжет виключно за допомогою статичних візуальних образів. Ця майстерність добре проявляється в його численних ілюстраціях до книг. «Можливо, я навіть не художник, а інтерпретатор і імпровізатор текстів», – пояснював Якутович.

Для стрічки Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001) художник створив масивні інсталяції, монументальні багатофігурні полотна і архітектурні форми, через що критики назвали фільм «намальованим кіно».

За висококласні декорації і костюми до картини Володимира Бортко «Тарас Бульба» (2009) Якутович був відзначений національної кінопремією Росії «Золотий орел».

Свій творчий шлях Ігор Подольчак почав з живопису, але вже незабаром почав працювати в багатьох інших жанрах образотворчого мистецтва. Тож після освоєння відеоарту, фотографії та перформансу – він взявся і за кінематограф.

У 2008 році вийшла його дебютна повнометражна стрічка «Las Meninas». Деякі критики назвали цей естетсько-експериментальний фільм «новим словом у кінематографі». Картина брала участь у 27 міжнародних кінофестивалях.

Епатаж у фільмах Подольчака тісно переплітається з філософствуванням. А відвертість межує з патологією. Нерідко в своїх стрічках Подольчак експлуатує прийом «ожилих картин». Статичні, скрупульозно вибудовані композиції кадрів в такому випадку виглядають красномовніше, ніж будь-який екшн.

«У якому б жанрі ти не працював – ти продовжуєш фарбувати одну і ту ж картину… Кіно відкриває більші можливості, ніж живопис, адже воно динамічне та існує в часі», – розмірковує Ігор Подольчак.

У 2012 році вийшла його друга не менш провокаційна, експериментальна, екстравагантна і, нарешті, прекрасна повнометражна стрічка «Delirium»:

Займатися живописом актриса Лариса Кадочникова почала з 70-х років. На думку її друзів, в своїх картинах артистка висловлює почуття, які їй не дано було зіграти на сцені або в кіно. Вона написала близько сотні картин, серед яких зустрічається графіка, натюрморти, пейзажі та абстракція. Її творам властиві зворушливі сюжети, фантасмагоричність, відчуття світлого смутку і позитивний погляд на світ.

«Є сни, є враження, які навіяні життям. Трапляється, побачиш щось незвичайне і це трансформується в образи, але частіше вони з’являються самі по собі. Кладу перед собою чистий аркуш і спостерігаю, як на ньому проступають ті чи інші зображення. Все ніби виступає на рівній поверхні, і мені залишається тільки обвести контури. Потім вводжу фарбу і все оживає…» – розповідає актриса.

Свій творчий шлях художник і режисер Сергій Маслобойщиков починав як графік, закінчивши Київську Художню Академію. Тільки після цього він опанував режисуру і почав ставити спектаклі, а також знімати фільми. Його стрічки відрізняються цікавою пластикою, а окремі мізансцени в них наповнені соковитою красномовністю мовчання.

Кінематограф і відеоарт відкривають додатковий простір і для творчості Оксани Чепелик. Її сміливі відео роботи – це пошук нової творчої реальності і разом з тим критика упареного мороку українських реалій. Це феєрверки образів і чітко продумані матриці смислів. На сьогоднішній день в її фільмографії близько 20 стрічок, а також ціла низка робіт, що виходять за рамки традиційного кінематографа.

Контурне уявлення про відео-творчість Чепелик можна сформувати за цими п’ятьма фрагментами з різних її проектів.

Художниця вільно подорожує по найрізноманітнішим жанрам і по несподіваним темам. Акцент у її роботах – перш за все, на філософських, соціальних і етичних питаннях.

У творчості вищезгаданих художників кіно існує окремо від інших жанрів, якими вони займаються. А інша художниця Юлія Лазаревська іноді використовує фільми для того, щоб певній мірі розширити простір своїх живописних полотен і фотографій.

Її картини створюються немов під дією нестерпної легкості буття. Калейдоскопічні асоціації в її фільмах розширюють внутрішній космос глядацької свідомості до нескінченності. Наприклад, короткометражна робота «Меандр» (2011):

Кінематограф став лише одним з етапів в строкатому творчому пошуку художника Анатоля Степаненка. В різний час він створював інсталяції, перформанси, збирав людей на мистецькі акції, писав вірші, фотографував тощо. Стилі та жанри він вибирає стихійно. Єдине, що залишається незмінним у його творчій особистості – чітке дотримання канонів постмодернізму і бажання втекти від стереотипів.

Він зняв всього кілька стрічок, в яких проглядається суміш різних видів мистецтва. Його дебют – короткометражка «Місяць. Ноктюрн» (1986) знята за мотивами прози В. Шевчука, а перший повнометражний фільм «Годинникар і курка» (1987) – за п’єсою І. Кочерги. Після цього він створив ще кілька відео «Колаж» (1992), «Підземні танці» (1998) та ін.

Художниця Емма Беглярова прийшла в кіно у 1975 році і з тих пір створила костюми для таких стрічок, як «Самотня жінка бажає познайомитися» (1986) В’ячеслава Криштофовича, серіалу «Доктор Живаго» (2005) Олександра Прошкіна, «Далеко від Сансет-бульвару» (2006) Ігоря Мінаєва тощо. За останній вона була удостоєна російської премії «Золотий орел». Костюми і декорації Беглярової надзвичайно точно передають атмосферу і настрій епохи, яка показується в стрічці.

У своєму живописі художниця віддає перевагу жіночим мотивами – добре відома її серія портретів «Феміни» (2007). «Жінка – досконале творіння зі світлими, м’якими лініями. Чоловіків зображувати не люблю. Вони незграбні. І художниці легше відшукати саме жіночу натуру», – коментує Беглярова.

Неперевершений і дещо абсурдний візуальний ряд фільмів Кіри Муратової виглядав би зовсім інакше, якби не участь її чоловіка – художника Євгена Голубенка. Декорації в цих стрічках спотворюють реальність, завдяки чому гостріше відчувається контраст між естетичним і потворним.

Крім живопису Голубенко, який можна зустріти в фільмах «Три історії» і «Лист в Америку», художник також створює фотографії та колажі. «Звалище, смітник, комірчина – ось місця, де будь-яке поєднання предметів є абсолютно виправданим. Непотрібні і поламані речі, втративши колишній апломб, валяються поруч і розмовляють, як персонажі Андерсена», – пояснює природу своїх колажів художник.

Продюсер Володимир Філіппов («Червоний», «Гніздо горлиці», «Стрімголов») надихається в своїй творчості грою світла. Його роботи – це спроба зрозуміти інформацію, як матерію. У своїх картинах він створює емоційне відображення нашої дійсності. Це своєрідний пошук фінальної правди. Спроби зрозуміти її кордон.

Абстрактним мистецтвом Філіппов займається з 1987 року. Працюючи свого часу на півночі, він довго стежив за рефлексіями і фантомами полярних ночей. «Якщо мені хочеться зайнятися фігуративом, то беру в руки фотоапарат. Певний час я активно займався відеоартом. Одна з відеоартівських робіт виставлялася в Третьяковській галереї», – говорить він.

Художник Олексій Левченко прийшов у кіно в кінці 70-х років минулого століття і на сьогоднішній день у його творчості вже майже 30 фільмів різних жанрів і форматів. Він працював над такими відомими стрічками, як «Урга: територія любові» (1991) Микити Міхалкова, серіалом «День народження Буржуя» (2000) Анатолія Матешко, «Бережи мене, мій талісман» (1986) Романа Балаяна тощо. У 1993 році Олексій Левченко самостійно зняв фільм «Єлисейські поля», який, проте, був сприйнятий досить стримано.

Сюжети на полотнах Левченко – фантасмагоричні, а кольори – приглушені, ніби відзняті на чорно-білу плівку. А в чітко вибудуваній композиції відчувається постановка. Живопис і графіка для Левченко – свого роду продовження його кінематографічних роздумів.

У меншій мірі кінематографом займається український художник Федір Олександрович («Російський дятел»). Іноді ж художників запрошують у кіно завдяки їх колоритній зовнішності. Наприклад, іконописець Лев Скоп зіграв епізодичну роль у драмі «Брати. Остання сповідь», а дизайнер Андрій Єрмоленко – перевтілився в ефектного гангстера в комедійній рекламі. Актор-багатоверстатник Георгій Делієв активно знімається в кіно, грає в театрі, виходить на сцену в якості музиканта, а також займається живописом. Олександр Ройтбурд як займався відеоартом, так і з’являвся в якості актора в одному з фільмів Олександра Шапіро. Займався живописом і режисер Юрій Іллєнко. А художник Василь Цаголов у 90-х зняв п’ять фільмів.

Незважаючи на те, що вітчизняний кінематограф ще не досяг рівня кіноіндустрії – він вже став невід’ємною частиною культурного процесу в Україні, що зайвий раз підтверджує його щільну взаємодію з іншими видами мистецтва.